АКЦЕНТИ
Мережа первинних закладів охорони здоров’я на селі
— компроміс між потребами і реальними можливостями
Територія Житомирщини співрозмірна з площею Бельгії. От лише порівняння за кількістю населення — не на користь області. Крім того, щільність проживання на території самої Житомирщини теж нерівномірна. Якщо, наприклад, у Житомирському районі вона становить близько 50 чоловік на кв. км, то у зоні Полісся — у межах 13-18. Саме через це майже половина діючих в області ФАПів обслуговує до 300 жителів. Водночас як затверджений кілька років тому міністерським наказом тимчасовий норматив націлює на створення закладів первинної медико-санітарної допомоги за умови обслуговування ними від 300 жителів. А справді повноцінні ФАПи (із штатними ставками завідуючого і молодшої медсестри) передбачені лише для надання допомоги 900-1200 мешканцям. Отож нормативна мережа сільських амбулаторій і ФАПів на Житомирщині мала б налічувати не 1003 заклади, як нині, а лише 786.
.jpg)
Проблема із зором нині не рідкість у найменшому віці. Фото автора
Причина «лихоманки» — гроші?
Для області, у понад чверті населених пунктів якої мешкає до 100 жителів, створення фельд?шерського пункту в кожному селі — недосяжна розкіш. Однак і позбавляти людей конституційного права на доступність медичної допомоги — непростимий гріх. Отож діюча нині на селі «понаднормативна» мережа первинних закладів охорони здоров’я — свого роду компроміс між об’єктивними потребами і реальними можливостями. Хоч напрочуд затратний для дотаційного бюджету області, де кожна копійка не зайва. Так, на початку цього року половину із 37 млн грн вільних залишків обласного бюджету спрямували на медицину, тимчасом як сільському господарству, де вкладені кошти окупляться сторицею, перепало 11 млн грн.
Зрозуміло, що утримання закладів охорони здоров’я належить до делегованих державою повноважень і теоретично має нею фінансуватись. Однак понаднормативні видатки, які на Житомирщині становлять 6,5% загального обсягу асигнувань на медичну галузь, є зобов’язаннями місцевої влади. Варто згадати, що два роки тому ця частка була вдвічі більшою, бо під «димовою завісою» широко розрекламованої «соціальної» політики тодішнього уряду на фінансування медицини області виділялось майже на третину менше коштів, ніж нині. Як наслідок, навіть своєчасна виплата зарплат медикам стала гострою проблемою, яку фактично переклали… на плечі місцевих бюджетів.
Отож залишалось би лише порадіти, що тепер усе стало на свої місця, а фінансовий «голод» медичної галузі вже не «лихоманить» бюджет усієї області. Та, на жаль, навіть побіжний аналіз засвідчує: левова частка витрат в охороні здоров’я припадає на зарплату з нарахуваннями (77,2%) та оплату енергоносіїв (8,7%). Тому придбання медикаментів (6,2%) і харчування пацієнтів стаціонарів (2,5%) залишаються вузькими місцями медичної галузі області. І хоча добре слово лікаря — інколи не менш дієвий засіб, ніж ліки, але без останніх переважній більшості пацієнтів не допоможеш.
Економія на здоров’ї
Напрошується цілком логічне запитання: чи варто за умов дефіциту коштів утримувати ФАПи у невеликих селах? Щоб відповісти, досить проаналізувати рівень захворюваності на туберкульоз, який недаремно називають соціальною хворобою. Майже в усіх районах області, де на одну сільську амбулаторію чи ФАП у середньому припадає понад 800 чоловік, ситуація набагато гірша, ніж у цілому по області. Причому навіть тоді, коли йдеться про практично однакові за умовами райони — чи то чорноземні Ружинський і Попільнянський, чи типово поліські Лугинський і Олевський. В останньому найвищий серед сільського населення області рівень захворюваності на туберкульоз (132,2 випадка у розрахунку на 100 тис. населення), тимчасом як у лугинчан цей показник майже вдвічі нижчий. Отож неважко здогадатись, у якому з цих районів на один ФАП чи сільську амбулаторію припадає 520 і 860 жителів відповідно.
Водночас гріх промовчати, що майже у 60% закладів первинної медико-санітарної допомоги бракує необхідного обладнання, а 65% лікарських амбулаторій не мають автотранспорту. І це при тому, що в більшості з них радіус обслуговування на рівні 15 км. Не варто дивуватись, що за таких умов і за явно недостатнього рівня зарплат п’ята частина номінально лікарських амбулаторій — без лікарів. До речі, чверть з них на Житомирщині — пенсійного віку, що робить підвищення престижності професії медика (насамперед сільського) завданням першочергової важливості.
Зрозуміло, що як якість лікування, так і розмір зарплат працівників галузі прямо залежать від обсягів фінансування. Радує, що останніми роками вони значно зросли. Втім, не менш важливе їх раціональне використання. Одним з імовірних резервів тут може стати визначення подальшої долі низки сільських дільничних лікарень, що фактично перетворились із медичних установ у соціальні заклади для одиноких громадян похилого віку.
Так, міська лікарня смт Дружба вже згадуваного Олевського району обслуговує 2405 жителів. Тут працюють 3 лікарі й 8 медсестер, у стаціонарному відділенні — 10 ліжок, на яких торік пролікували… 161 пацієнта. Тимчасом як у стаціонарі Олевської центральної районної лікарні за цей час надано допомогу 297 хворим з дружбівської дільниці. Пацієнтів зрозуміти нескладно, адже умов для спеціалізованого лікування серйозних недуг у їхньому місцевому медичному закладі фактично немає. Як і немає сенсу його дооснащувати високовартісним обладнанням, яке тут працюватиме лише час від часу.
У переліку проблемних майже три десятки сільських і селищних дільничних лікарень практично у всіх районах області. До речі, йдеться не про закриття цих закладів, а їх перепрофілювання у лікарські амбулаторії з денними стаціонарами та передачу вивільнених площ під відділення соціального догляду за одинокими пенсіонерами. Адже лікарня — не соцзабез, а кожне відомство має займатись своїми справами, що буде лише на користь як здоров’ю громадян, так і інтересам держави.