Полтавця Леоніда Вернигору українці, особливо старші люди, добре знають. Він був відомим господарником, впливовим партпрацівником, профспілковим лідером всесоюзного рівня. Двічі його обирали народним депутатом України. Це талановитий публіцист і письменник, один з його чудових віршів про красуню Полтаву — тепер гімн міста.
Ця його любов до Полтави і всього полтавського, помножена на величезний життєвий досвід, дає змогу йому майже 33 роки очолювати облпрофраду, опікуватися на цій посаді інтересами полтавських трудівників. Щоб стільки часу штовхати такого важкого плуга, найсвітлішого почуття замало. Тут потрібно мати ще й певні чесноти. І вони у нього є. А найголовнішою завжди було і залишається притаманне йому з народження гостре несприйняття соціальної несправедливості в усіх її виявах. Про це й розмовляємо з Леонідом ВЕРНИГОРОЮ.
.jpg)
«На Полтавщині було досягнуто найнижчої втрати працездатності на весь Союз»
Леоніде Михайловичу, подейкують, що ви працюєте в кабінеті колишнього генерал-губернатора Полтави графа Олексія Куракіна.
— Я очолюю облпрофраду,
Як Горленко, полтавський полк
Тридцять років,
скажу по правді,
Я ніяк не візьму у толк:
Ну чому я при облпрофраді?
Чи не краще б
— Полтавський полк?
Розчарую вас: граф ніколи тут не сидів, він тільки починав споруджувати цей будинок понад два століття тому. А потім цар Петро I роздивився, що це непересічна особистість, і забрав його в Москву, дав йому найвищі посади. Але нині це не має жодного значення. Хоч би що говорили про поміщиків, вони творили, а нинішні пани руйнують. Ось і сьогодні вранці прокинувся, чую — по радіо виступає високопосадовець і каже, що в держави немає коштів, тому треба все нерухоме майно, яке не дає прибутку, продати. Він мав на увазі майно профспілок. Хай би забирали такі, як ця, канцелярії. Але я проти, щоб забирали те, що працює на людей: санаторії, будинки відпочинку, дитячі та студентські оздоровниці, спортивні школи. А таке вже відбувається. У нас забрали школу «Авангард» і будинок профосвіти. Пам’ятаєте, як кіношний «батько солдата» казав радянському танкістові: «Ти його саджав? Вирощував, що топчеш його?!»
Ось судимося за нерухоме майно на території облпрофради. Комусь впали в око ці півтора гектара найдорожчої в центрі міста землі. Я казав голові Полтавської облдержадміністрації Валерієві Головку: «Зробіть із цього приміщення шпиталь для учасників АТО». А якщо його просто відберуть, буде таке, як Кадетський корпус, — розвалюха.
— Чому вам так важко розлучатися із профспілковим майном? Це ж гиря на вашій шиї.
— Тому що його створювали з моєю безпосередньою участю. Коли я був членом президії ВЦРПС (єдиний з голів облпрофрад) головою його комітету з культури й спорту, а потім і президії Укрпрофради, усі, які міг, профспілкові кошти залучав на розвиток Полтавщини. Ми вкладали у розбудову спортивної й соціальної інфраструктур області мільйони карбованців! Наприклад, мені вдалося добудувати полтавський стадіон «Ворскла» імені О. Бутовського, що 20 років був з «бородою». Потім ми, тобто облпрофрада, збудували міський Будинок техніки, де тепер Соцбанк, 224-квартирний круглий будинок на Подолі, найбільшу в місті дитячу лікарню №3. Крім того, стадіони в Миргороді, Лубнах, спортивні комплекси у Решетилівці й Гребінці. 38 фельдшерсько-акушерських пунктів спорудили. До речі, проект одного унікального ФАПу я зробив сам. Подивитися на нього приїжджав Володимир Щербицький разом з усім політбюро. Нині у цьому фельдшерсько-акушерському пункті в Решетилівці дитячий садок.
Наша облпрофрада побудувала 4 райлікарні, майже 70 плавальних басейнів, бо я виступив з ініціативою на весь СРСР, що дітей слід загартовувати водою, як в Англії. Академік Чазов мене підтримав. Тоді ми в кожному дитсадку, на всіх заводах Полтави збудували басейни. Навіть на Манежній площі в центрі Москви висів транспарант розміром 10х12 метрів із фотографією хлопчиків, які хлюпаються в басейні.
На Полтавщині досягли найнижчої захворюваності серед дітей на весь Союз. За це нам залишали кошти на оплату лікарям для догляду за хворими дітьми. На них ми знову споруджували басейни. А тепер усе це відбирають. Нам ще й дорікають, мовляв, у компартії ж майно відібрали, а ви чим кращі? Пояснюю: у нас природа ж інша. Профспілки завжди були в опозиції до будь-якої влади. Але кого це хвилює?
«Відповідаємо на виклики сьогодення»
— Кому наші профспілки можуть допомогти, якщо їх самих потрібно захищати?
— Усі відрахування, що їх ми отримуємо від підприємств, які ще працюють, спрямовуємо на зменшення вартості оздоровчих путівок. Пом’якшуємо на третину батьківську доплату, щоб ці путівки були доступні. Нині путівка коштує в середньому 5 тисяч гривень. А держава навіть новорічних подарунків не фінансує — посилається на брак коштів. А пришкільні табори — це ж не відпочинок, а нагляд за дітьми.
— А скільком полтавським дітям облпрофрада організувала літній відпочинок?
— Цього року оздоровчі табори завдяки керівникам господарств відкрилися при всіх великих підприємствах: нафтопереробному заводі, заводах «Кредмаш», КрАЗ, при Полтавському ГЗК, Нафтогазвидобування тощо. Вони працюють у Миргороді й Кам’яних Потоках біля Кременчука. А всього їх у області майже три десятки. А оборонно-спортивний табір «Старт», що ми збудували власними руками, надали для підготовки бійців підрозділів АТО.
— Яка, на вашу думку, доля чекає на профспілки після проведення адміністративно-територіальної реформи?
— Працюватимемо, як і до цього, бо прямо нас це не стосується. Профспілка організовується в галузі, а не територіально. Реагуючи на виклики сьогодення, замість райпрофрад ми створили районні координаційні центри профспілок. Треба — і в повітах створимо, якщо вони будуть. Тільки державі не вигідно, щоб були сильні профспілки. Коли у 1983 році я очолив облпрофраду, в Україні було всього 24 галузі, нині їх уже 47.
— Попри це отримуєте насолоду від профспілкової діяльності?
— Так, бо обрав одну з батькових стежок — він був головою райкому профспілки працівників освіти. А ось на партійну роботу я не хотів і двічі відмовлявся. Аж поки тодішній перший секретар Полтавського обкому партії Федір Моргун не заявив: «Якщо ти й за третім разом відмовишся, то підеш у розпорядження своєї жінки!» Тільки тоді погодився.
— Проте під вашим керівництвом полтавці вперше у Союзі розробили систему якості продукції.
— Ми багато чого робили вперше. Придумували різні навантажувальні й розвантажувальні механізми, трактори, виготовляли олійниці. Чимало уваги приділяли багатодітним сім’ ям. Наш досвід поширювали по всій країні. Усе це відображено в нашому музеї. На ВДНГ СРСР у Москві у нас був цілий павільйон. А моя діжка «вернигірка» для тривалого зберігання питної води стала знаменитою на весь світ. Нині, здавалося б, розкрилені люди, демократія, а нікому нічого не треба. Зубочистки, й ті китайські.
— Як вам вдалося написати стільки літературних творів попри свою постійну зайнятість основною роботою?
— Мене й дружина про це запитувала. Зазвичай пишу в машині — дорогою в Київ або назад. За 8 годин можна написати поему. Дивна річ: я об’їздив півсвіту, і ні разу не був у турпоїздці — тільки у відрядженнях.
— Де ви черпали незабутні враження, що матеріалізувалися в оповідання, вірші й катрени?
— Катренів у мене близько сотні. Ось один із них: «Комусь — нагороди, чини і слава. Комусь — драгметал чи приватний банк. Мені ж у дарунок — моя Полтава. І з нею стою — над панами пан».
У мене є й романи. До творчого ювілею планую видати книжку «Про все», де будуть і катрени, і проза, і листування з друзями — відомими особистостями. Зокрема земляком по матері — письменником із Градизька Феодосієм Роговим. Матеріалу вистачить ще на кілька книжок, але ніколи його упорядковувати.
ДОСЬЄ «УК»
Леонід ВЕРНИГОРА. Народився у жовтні 1939 року в м. Решетилівка Полтавської області. Закінчив Харківський технікум промислового транспорту, Львівське вище військове командне училище імені Щорса, Київський інститут народного господарства, ВПШ при ЦК КПРС. Працював механіком, начальником гаража, головним інженером транспортної контори, директором автобази, начальником транспортно-тампонажної контори тресту «Полтаванафтогазрозвідка», тресту «Укрсхіднафтогазбуд», головою Київського у місті Полтава райвиконкому, першим секретарем цього райкому партії. З 9 січня 1983 року й досі — голова Полтавської облпрофради.
Поет-пісняр, кіносценарист, член Національної спілки письменників України. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Г. С. Сковороди, літературної премії імені Дмитра Луценка, автор 25 книжок.
Кавалер орденів Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», Преподобного Іллі Муромця II ступеня. Заслужений працівник культури України.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
"Урядовий кур'єр"