У полтавця Леоніда Вернигори рідкісний дар — зачаровувати людей із першої зустрічі. Ця незбагненна енергетика віддзеркалюється у його літературних творах. Хоч скільки їх читай, із часом обов’язково захочеться перечитати. Особливо це стосується віршів. Його чудові поезії надихнули на написання пісень Олександра Білаша, Олексу Чухрая, Остапа Гавриша, Юрія Рожкова, Миколу Збарацького, Олеся Коляду. Ці пісні увійшли у репертуари незабутньої Раїси Кириченко, народних артистів України Олександра Василенка, Олега Марцинківського, Віктора Шпортька, Леоніда Сандуленка, Фемія Мустафаєва, гуртів «Краяни», «Калина». А його вірш «Гімн Полтаві» став славнем цього міста.
Сьогодні класик української пісні Леонід Вернигора відзначає дві дати: своє 76-річчя і 50-річчя з початку публікації його літературних творів. Принагідно він відповів на запитання кореспондента «УК».
.jpg)
«З української літератури в мене було відмінно»
— Леоніде Михайловичу, про що був ваш перший надрукований твір?
— Про геологів, романтику цієї професії. Я замолоду працював у нафтогазрозвідці, звідси й мої перші літературні вподобання. Той цикл оповідань називається «Та, що крокує по степу». Тоді я написав повість «Фонтан» — про те, як ми «глушили» справжній газовий фонтан у Криму. Вона стала для мене доленосною. «Фонтан» була відкриттям для всесоюзного читача, адже це репортаж із пристрастю з газової свердловини. Так ось, написав її російською — тоді так треба було — і надіслав у Москву в журнал «Юність». Там порадили, щоб я писав рідною мовою. Я написав і видав у журналі «Ранок».
Наступного дня — дзвінок з «Юності»: «Ми хочемо перекласти її російською мовою». Повість таки переклали, але вийшла вона в «Неделе» — додатку до «Известий». А щойно там видали, пішли всі перевидавати, а Волгоградська кіностудія навіть фільм зняла. Так я у 30 із чимось років став відомим. Незабаром композитор Лев Перевеслов на мою поезію написав гарну пісню «Марш геологів», яку співали під гітару біля багать, і по радіо вона звучала.
Згодом я перейшов на серйозну прозу, зокрема написав роман «Вічне поле». Щоб писати роман, треба вміти абстрагуватися, перевтілитися. А якщо на роботі до вечора нецензурщина, а потім за ніч не встигнеш перемкнутися на сюжет… Я тоннами пив каву. По-доброму заздрю письменникам, які творять на дозвіллі. Якби у мене час був! Я й до сьогодні не встигаю не те що виписатися, навіть видатися. У мене ще дуже багато написаного.
— Талант до віршів, красного письменства вам, мабуть, передала з генами ваша мама, якій ви присвятили книжку «Срібні крила пам’яті»?
— Моя мама віршів не писала, але була творчою особистістю — майстром художньої вишивки, завідувала виробництвом художньої артілі імені Клари Цеткін у Решетилівці. Вона з роду Сокольченків, які з діда-прадіда жили у місті Градизьку, що в старовину називалося Воїнь. Її рідні брати у 20—25 років ствердилися як патріоти: один був столоначальником і воєначальником, другий керував банком, а третій створив театр. Мамина оселя на Писарівці в центрі міста була заплетена одним тином із Білашами.
Попри те що її життя не було встелене трояндами — пережила важкі 1930-ті, голодомори, чотири роки працювала помічником коногона на шахті в Донбасі — мала чудову пам’ять, багато читала, захоплювалася фантастикою, дискутувала зі мною про англійських поетів, зокрема Байрона. Отак, може, щось і передалося. А батько — історик. Здавалось, я мав би бути гуманітарієм, а я технократ. Але з української літератури у мене завжди було відмінно.
«Онуки — наші перші діти»
— Тільки в одній вашій книжці «Загадав собі долю» — кількасот творів, присвячених козаччині, козакам.
— По батькові я Вернигора, по мамі — Сокольченко. Коли називав те або те прізвище, мене питали: «Це ваші псевдоніми?» Ні, кажу, це мої істинні прізвища. Народився я в Решетилівці, що була реєстровим козацьким містечком. Колись ми з батьком поїхали на нашу малу батьківщину. Ідемо нашою вулицею, і я читаю: Панібудьласка, Попсуйшапку, Убийсобаку, Нетудихата, Затуливітер, Вернигора.
«О! — кажу, — мені ще поталанило із прізвищем».
Реєстровим козакам давали прізвища за прізвиськами. А мої предки були Вернигори. Я записав дві легенди про своє прізвище. А ще в енциклопедіях написано, що мій дід Матвій Вернигора — перший механік, який поставив двигун-паровик на човен.
— Ще одна провідна тема ваших поезій — кохання.
— До 22 років я не знався із жінками. І так трапилося, що після навчання у військовому училищі повернувся до геологічної служби, і мене направили в експедицію в Харківську область, де я зустрів дівчину, яка приїхала на канікули з медінституту. Відразу зрозумів, що це моя доля.
Цілий рік ми дружили: вона навчалася в Харкові, я працював у нафтогазрозвідці в Полтаві. Їздив в експедицію туди, під Харків, там ми зустрічалися. У той час переді мною відкривалися широкі перспективи — направляли на практику за кордон, бо в мене була серйозна військова спеціальність, і на комсомольську роботу сватали. Не хотів ні туди, ні туди, бо — любов. І домігся того, що міністр екології направив мене головним інженером у Крим. І дружину перевели з Харківського медінституту в Кримський. Ми прибули на півострів з однією валізою і першим 13-томним зібранням творів мого улюбленого поета Маяковського й там звили собі гніздечко.
Ось таке в мене було кохання — перше і всерйоз. Відтоді й віршую. Тому що поезія — мова закоханих. За цей час написав сотні поезій, чимало з них досі не опубліковано. Чомусь більшість читачів, слухачів думають, що якщо поет пише про кохання, то він пише комусь. Ні, я пишу й думаю тільки про неї — єдину, вірну і кохану, мою «черешеньку в цвіту», про дружину.
— Останнім часом з-під вашого пера почали виходити й дитячі твори.
— Та я ж люблячий дідусь! Кажуть, що рідні діти — то були ляльки для нас, а онуки — наші перші діти.
Коли народився старший онук (йому нині 27 років), я не писав для дітей, бо сам ще молодий був. Сподвиг мене на написання дитячих книжечок молодший, Гліб, якому скоро виповниться 4 рочки. Я став придивлятися, як він пізнає світ, і підсовував йому відповідну літературу. Він із задоволенням її читає, знає, хто такий Кузя-голопузя, де кізка, а де цапик.
— А чому за головних персонажів ви обрали саме кіз?
— Я ріс із козами. У нашій родині завжди було дві дорослі кози і «хвостик» — 5—6 козенят. Із ними пов’язано дуже багато пригод. Вони завдавали мені чимало клопоту, бо доводилося їх пасти навіть тоді, коли до нас у Диканьку приїжджав цирк шапіто. Треба було їм косити траву, заготовляти на зиму сіно. Але якби не кози, ми б не вижили голодного 1947 року. У сім’ї було четверо дітей і, на щастя, ми жили біля лісу, де можна було сховатися з козами у чагарях у 40-градусну спеку.
У мене є такі рядки: Стригли кози миршаву отаву, ріжки полинали в павутину. Битий шлях курівся на Полтаву, і манив мене, іще дитину… Хоч гатили шлях круті хуртечі, хоч рідота тліла непролазна, шлях манив мене, і я про втечу мріяв, мов забутий світом в’язень. І пробивсь у світ по бездоріжжю. Битий шлях давно вже автострада. А в мені підходить, мов на дріжджах, вчинена перед собою зрада. Не хизуюсь, не впокоююсь в відраді, та довіку моє серце лине в отчий край, де кози на отаві, ріжки полинають в павутину.
Справжній полковник!
— Певно, до ювілейної дати ви написали й нову пісню?
— Із композитором Олексою Чухраєм ми написали пісню «А липи цвітуть»: А липи в Полтаві так рясно цвіли, так рясно цвіли і духмяно, а ми по алеї захмелілі брели в жовтаво-бурштиннім тумані.
— Чудовий образ: відразу уявляєш Корпусний парк у Полтаві, квітучі липи. А хто першим її виконуватиме?
— Під час прем’єри на творчому концерті, що відбудеться 20 жовтня у Полтавському обласному драматичному театрі імені Миколи Гоголя, — соліст цього театру Сергій Рубан. Але її хоче заспівати Олександр Василенко, який буде на концерті.
— Ви ще й кіносценарист.
— Мій широкоформатний художньо-публіцистичний фільм «Відверта розмова», створений у 1990 році, де я і автор, і ведучий у кадрі, переміг на всіх конкурсах і дійшов аж до Москви, де ми позмагалися за першість із Станіславом Говорухіним. Його фільм, у якому він намагався показати, що «росіянам далі так жити не можна», — чорнуха, а я своєю картиною показав, як більшовики своїми діяннями призвели до розвалу українського села і хто буде господарем на землі. Журі мій фільм так сподобався, що думки розділилися. Дійшло до скандалу. Закінчилося все тим, що Говорухіну дали першу премію ВЦРПС, а мене нагородили премією Союзу кінематографістів СРСР.
Цей фільм є в касетах. Спершу в Україні його боялися показувати, бо саме тривав розвал країни, а фільм дуже гострий, із підтекстом. Пустили його у прокат тільки після того, як кілька разів показало Центральне телебачення. До речі, режисер картини — також москвич Артур Вількенс. Він робив фільми про тих, кого знищила Сталінська машина.
— Правду всі кажуть, що за натурою ви — воїн.
— Усе життя мріяв бути льотчиком. Із дитинства обмальовував усі зошити літаками, повітряними боями. Приробляв собі Ікарові крила і стрибав із гори в яр, аж доки не обламав крила об грушу. Для мене героєм був мій рідний дядько Петро Якимович Вернигора, фронтовик, який 16 років був начальником штабу авіадивізії в Полтаві. Я двічі вступав до льотного училища і був уже курсантом Чугуївського льотного підйомного училища. Але не склалося. Відбулося скорочення армії, країні потрібні були авіаконструктори, військові інженери. І нас у повному складі перевели у Харківське авіаційно-технічне училище.
А я ж хотів бути пілотом винищувача. І добився того, щоб мене відрахували з училища. Удруге мене відрахували через те, що у винищувачах могли літати льотчики на зріст не вищі 1 метра 70 сантиметрів, а я вже тоді був 1 метр 85 сантиметрів. Але я таки закінчив військовий виш і став офіцером. Нині маю військове звання полковник запасу. Отже, ви вгадали.
— Пройдено значний творчий шлях завдовжки півстоліття. Чого чекаєте від життя?
— Не чекаю, а живу. Не відіграло ще в мені вино, хоч і не часто вже зриваюсь риссю. Хоч і мигтять роки, як той млинок, та не забрав ще Бог ні сил, ні мислі. Ще не дає мені заснуть ота моя чарівна квітка вечорова. Бо все, що є на світі, — суєта, якщо воно не зроджене з любові. Не написав найкращий свій романс, моя душа ще рветься у дорогу. Якщо все пройдене — лише аванс, то є за що подякувати Богу.
ДОСЬЄ «УК»
Леонід ВЕРНИГОРА. Народився у жовтні 1939 року в містечку Решетилівка Полтавської області. Закінчив Харківський технікум промислового транспорту, Львівське вище військове командне училище імені Щорса, Київський інститут народного господарства, ВПШ при ЦК КПРС.
Працював механіком, начальником гаража, головним інженером транспортної контори, директором автобази, начальником транспортно-тампонажної контори тресту «Полтаванафтогазрозвідка», головою Київського у місті Полтава райвиконкому, першим секретарем райкому партії.
Із 9 січня 1983 року й досі — голова Полтавської облпрофради. Народний депутат України 2 та 4 скликань.
Поет-пісняр, прозаїк, член Національної спілки письменників України, лауреат міжнародної літературної премії імені Г. С. Сковороди, літературної премії імені Дмитра Луценка, автор майже 30 книжок.
Кавалер орденів «За заслуги» III ступеня, Трудового Червоного прапора, «Знак Пошани», Преподобного Іллі Муромця II ступеня.
Заслужений працівник культури України.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»