Автор науково-документального телефільму
Леонід ФІЛОНОВ
Одна з вулиць у передмісті Парижа має ім’я українця Сергія Виноградського, видатного вченого-мікробіолога, автора фундаментальних відкриттів у природознавстві кінця XІX — початку XX століття. Його ім’я також добре знають у Цюріху та загалом у наукових колах світу. Але не на рідній землі. Прислужився випадок.
Якось канадський професор Євген Рослицький, українець за походженням, був здивований, що його колега з України не чув про знаменитого земляка, якого сам Луї Пастер запрошував на роботу.
Невдовзі київський професор Василь Шендеровський у своїй статті зауважив, що нині на Сергія Виноградського претендують три країни: Франція, Росія і Швейцарія. А що ми? Закрутилося колесо досліджень…
А нещодавно помітною подією у наукових колах стала презентація науково-документального телефільму про життєвий шлях ученого (про це «УК» писав у попередніх номерах). Про нього та про творчі аспекти створення стрічки розмовляємо з її автором — вінницьким краєзнавцем Леонідом ФІЛОНОВИМ.
Відомий мікробіолог Сергій Виноградський. Фото надане автором
— Леоніде Володимировичу, мікробіологія — наука специфічна: чи не було прісно працювати над фільмом?
— Навпаки, дуже цікаво. Сергій Виноградський (а народився він
1 вересня 1856 року) був людиною талановитою, вихованою, заповзятою, з твердим характером. За що не брався, усе доводив до логічного завершення. Щоправда, в юні роки, мабуть, саме через велику обдарованість йому нелегко було визначитися.
Його батько походив із роду козацького сотника, а мати — з гетьманського роду Скоропадських. Вони жили у власному будинку в центрі Києва, а також мали маєток у Подільській губернії. Батько, відомий у місті юрист і банкір, був людиною авторитетною, інтелігентною і музично обдарованою. Це позначилося на дітях. Принагідно зауважимо, що менший син став банкіром та одночасно був диригентом київського симфонічного оркестру. А старший — Сергій блискуче грав на фортепіано. Втім, за наполяганням батька він поступає на юридичний факультет університету Святого Володимира.
Та через кілька місяців перевівся на фізико-математичний, проте залишає і цей факультет і вступає в Санкт-Петербурзьку консерваторію. Однак невдовзі у своєму щоденнику запише, що музика — це прекрасно, але вона не дає задоволення для інтелектуальної діяльності. Залишає консерваторію і тут само, у місті над Невою, поновлюється на фізико-математичному факультеті. Втім, пристрасть до музики у нього залишилася на все життя.
— Кажуть, що першою почула музику його розуму Європа…
— Після завершення навчання обдарованого студента 1885 року направляють у Страсбург на магістерські студії з перспективою бути викладачем в університеті Санкт-Петербурга. Зауважимо, що у другій половині ХІХ століття передова європейська наука була наукою великих відкриттів і була систематизована за напрямами: біологія, хімія, металургія тощо. В Росії це лише створювали. Працюючи в лабораторії знаменитого мікробіолога Г. А. де Барі, Сергій Виноградський зробив відкриття, завдяки якому відразу став відомим у світі: вперше показав можливість отримання енергії через окислення сірководню і використання її для асиміляції вуглекислого газу.
Себто він відкрив хемосинтез! До цього єдиними автотрофними організмами вважали фотосинтезуючі рослини. Образно кажучи, він поєднав небо і землю, тому я і назвав свій фільм «У гармонії неба і землі». Завдяки своїй геніальній науковій інтуїції він випередив свій час.
Та помирає його науковий керівник, і він їде в інститут гігієни в Цюріх. Працює плідно. Його хочуть бачити наукові центри Великої Британії, Франції, Німеччини. Знаменитий Луї Пастер через Іллю Мечникова передає листа з запрошенням працювати в його інституті мікробіології. Втім, для європейських науковців сталося незрозуміле: Виноградський приймає пропозицію принца А. Ольденбурзького й очолює відділ загальної бактеріології в щойно створеному в Санкт-Петербурзі Інституті експериментальної медицини (з 1902 року — його директор).
— Цей вчинок був зумовлений патріотичними почуттями до Росії?
— Навряд чи. Він погано відгукувався про російських чиновників, загалом про середовище. Забігаючи наперед зауважимо, що коли після Другої світової війни росіяни звернулися до нього з проханням перекласти з французької російською свою монографію з мікробіології, то він відмовив.
Реальна причина вибору була пов’язана з тим, що 1892 року він вступив у володіння Городком (тепер райцентр на Хмельниччині), який отримав у спадок після смерті батька. Саме обставини вимагали повернутися додому та навести лад. Керуючий маєтком К. Фішман, одружившись з його матір’ю, безконтрольно управляв спадщиною родини. Прибувши в Городок, науковець кілька разів спіймав його на тому, що той дурить, і мати розірвала з ним шлюб.
— Частину фільму ви знімали в Росії. Чи прочитали щоденник науковця?
— Там Сергія Виноградського називають «видатний російський вчений». З 2009 року його ім’я має один з інститутів Москви. Зауважимо: ще у 1894 році він став членом-кореспондентом Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук, а в 1923-му, хоч уже був в еміграції, — почесним членом Російської АН. До речі, це був єдиний в її історії випадок обрання нею емігранта. Однак потім на довгі роки його ім’ям тут нехтували.
Річ у тім, що він називав більшовиків «ревідами» — революційними ідіотами. Ще у 1919 році в одному зі своїх памфлетів безпомилково визначив місце цієї ідеології в системі загальнолюдських цінностей, як місце «звалища в історії для великих злочинів проти людства». Тож коли у 1969 році французька сторона передала російському архіву АН його щоденник та деякі інші папери, їх поклали під сукно. Кілька десятків років також не давали хід повісті сучасного російського мікробіолога, професора Г. Заварзіна «Три життя академіка Виноградського». Вона побачила світ лише 2008 року.
Звісно, ми прагнули ознайомитися з щоденником. Це з усіх боків цікаво. Своїми відкриттями він змінив картину природничо-наукових уявлень про життя на Землі, був людиною високої культури, аналітичного складу розуму, великого життєвого досвіду. Але наші прагнення звелися нанівець. Якось так вийшло, що одна московська наукова пані взяла щоденник і нікому не показує. Напевне, є вагомі причини.
У Санкт-Петербурзі відразу помітили, що науковці були до нас більш прихильні. В музеї Інституту експериментальної медицини ми ознайомилися з експозицією про Сергія Виноградського — єдиною в місті. З’ясовується, що його найліпшими помічниками були теж українці — подолянин Дмитро Заболотний, який згодом став основоположником вітчизняної епідеміології, та Василь Омелянський. З нами були відверті: українська еліта дуже багато зробила для російської науки.
В місті над Невою Виноградський займався вивченням небезпечних інфекцій, зокрема чуми.
Тож про нього тут пам’ятають. Інститут провів наукову конференцію присвячену спадщині вченого. Однак здивувало те, що у відеофільмі, де розповідають про колишніх директорів, йому відвели найменше місця. Може, це пов’язано з тим, що звідси він пішов сам? Чому пішов? Лауреат Нобелівської премії Зельман Ваксман зауважував, що Петербург обрид Виноградському. Це було чуже для нього місто, він хотів у Городок, в Україну, де було більше волі. Тож у 1905 році пише заяву та зникає з наукового світу на понад 10 років.
— І чим сільська глибинка взяла в полон людину, яка бачила світ?
— Можливістю творити на своїй землі, бачити результат праці. У своїх спогадах науковець назвав десятиріччя перебування в Городку найщасливішим періодом у житті. Він зробив зразкове господарство, застосував найновіші технології в усіх галузях: лісництві, садівництві, землеробстві, тваринництві… У нього люди добре заробляли, містечко стало розквітати. Навіть коли почалася Перша світова війна, воно дало прибуток. «Одне слово, реформування повне, якого ніде не доводилося бачити», — пізніше згадував він про своє господарство.
Вставав «капіталіст і поміщик» о 4–5 годині і працював по 10–12 годин, якщо не в саду, то в лісі, на будівництві тощо і «все це бадьорило і було якось фанатично старанно». Зауважимо, що з часом він закладе сад на своїй віллі у Швейцарії, потім у Франції, працюватиме теж старанно, одначе те буде ерзацом, а справжнім залишиться Городок.
1916 рік став останнім роком його життя в містечку. «Один молодший конюх, мало до чого придатний, раптом став грати роль якогось начальства. Все це не залишало сумнівів, що моє щасливе життя в Городку закінчилося», — записав у своєму щоденнику Сергій Виноградський. Бачачи до чого йде, здав свої фільварки в оренду та перебрався в Одесу, де проявив здібності публіциста, розкриваючи хижу сутність революціонерів. Зрештою, в січні 1920 року емігрує до Сербії. Працює викладачем у Белградському університеті, що його не задовольняло. І раптом отримує лист від керівника Пастерівського інституту Еміля Ру, що «матимемо за честь»…
— Як Франція прийняла його вдруге?
— Він очолив відділення грунтової мікробіології в інституті. Тому поселився в Брі-Конт-Робер, яке було селом за 30 кілометрів від Парижа. Йому дали у власність маєток, приміщення для лабораторії та навпроти виділили землю для досліджень. На місяць отримував п’ять тисяч франків — тоді це була дуже велика зарплата. Він робить відкриття, пише наукові статті, виступає на конференціях. А ще готує великий (понад тисяча сторінок) підручник із мікробіології грунту.
Під час Другої світової війни завершує працю над підручником, який, зауважимо, і тепер використовують у вишах Європи. Однак виникла фінансова проблема щодо випуску книжки, бо після війни інститут перебував у скруті. Гроші дав Зельман Ваксман, який цінував Виноградського і з США приїжджав до нього. Напевне, вони добре розуміли один одного, адже їх поєднувала українська земля, зокрема Поділля.
— Під час перебування у цій країні чи не виникало відчуття, що там думають, ніби ви приїхали забрати частинку їхньої слави?
— Прийняли нас тепло. Сергія Виноградського вони називають «французьким науковцем російського походження». Єдина затримка була з тим, що у Брі-Конт-Робер ми завітали в неділю, а там на вихідних навіть людей на вулицях не видно. Та бачимо, що в Центрі археологічних досліджень відкрито. Зайшли, і молода дівчина зголосилася нам допомогти. Показала могилу вченого (він помер 1953-го на 96 році життя), вулицю, названу на його честь, будинок, де він жив. Директор Центру археологічних досліджень Мішель П’єшазік поінформував про його останні роки перебування в Брі-Конт-Робер.
Після смерті дружини вчений жив самотньо, у вільні години грав на фортепіано та віолончелі. А спілкуватися їздив у Париж, де були українські й російські науковці та музиканти, яких він добре знав.
— Цікаво, а чи є десь пам’ятник нашому мікробіологу?
— Так, у Городку. Його спорудження ініціювали професор Василь Шендеровський і виходець із цього району, доктор медичних наук, провідний науковий співробітник Національного інституту фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Яновського НАН України Микола Гуменюк. Він також був продюсером створення фільму. Пам’ятник відкрили торік. Приїхали науковці із різних міст. І, звісно, були з Інституту мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного, де створено Всеукраїнське товариство мікробіологів імені С. М. Виноградського.
Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ "УК"
Леонід ФІЛОНОВ. Народився 1949 року на Донеччині. Закінчив Донецький державний університет. Працює на кафедрі культурології, соціології, педагогіки та психології Вінницького національного технічного університету. Почесний голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, редактор щотижневої телепрограми «Вінницький плин». Лауреат громадської премії «За подвижництво у державотворенні» імені Якова Гальчевського. Опублікував 80 наукових та науково-популярних статей, автор 11 телефільмів. Заслужений працівник культури. Нагороджений орденом Володимира Великого ІІІ ступеня та орденом Івана Мазепи.