Історик
Леонід ФІЛОНОВ
Постать полковника армії УНР Якова Гальчевського (отамана Орла) — яскраве уособлення патріотизму покоління борців за українську державність періоду національно-визвольного руху початку ХХ століття. Саме йому в серпні 1922 р. Головний отаман армії УНР Симон Петлюра наказав обійняти командування всіма повстанськими загонами Правобережної України. Він стояв на чолі партизанських загонів Поділля, півдня Житомирської та Київської областей у найбільш трагічний період боротьби з більшовицькими окупантами. Про отамана Орла розмовляємо з доцентом кафедри культурології Вінницького національного технічного університету Леонідом ФІЛОНОВИМ.
— Леоніде Володимировичу, з якої родини походив Яків Гальчевський?
— Його батьки — заможні селяни. Він народився в с. Гута-Літинська на Вінниччині, навчався в учительській школі, а під час Першої світової війни закінчив школу прапорщиків. На фронті за мужність його нагородили трьома царськими орденами. Дослужився до звання штабс-капітана, командував батальйоном.
Однак тут треба зробити ремарку. Після революції 1905 року ожив дух бунтарства проти Москви. В учительській школі, де Яків навчався, чимало патріотично налаштованої української молоді, за його словами, кохалася в козачих традиціях. Тож коли він у 1913 році почав учителювати у церковнопарафіяльній школі села Сахни, то виховував учнів на засадах українського патріотизму.
Після розвалу військових формувань Російської імперії Яків узяв активну участь в українізації частин російської армії як заступник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії, правдами і неправдами відсилаючи козаків до Києва. А самому йому лише після жовтневого перевороту вдалося взяти відпустку і разом із братом Федором та кількома товаришами виїхати на батьківщину.
.jpg)
У мирному житті Яків Гальчевський із задоволенням навчав би дітей.
Удома, вилікувавшись від тифу, на який захворів у дорозі, він почав учителювати в сусідньому селі Брусленів. Вступив до Українського національного союзу, згуртував коло себе кількох офіцерів з інших сіл, з якими почали готуватися до збройної боротьби.
— Хто входив до загону, який він сформував?
— Колишні офіцери та солдати, які брали участь у Першій світовій війні. Зі своїм загоном у 1918 році Гальчевський брав участь у встановленні влади Директорії на півночі Поділля. Потім за наказом командування частину загону залишив на свого ад’ютанта Якова Шепеля, а частину з’єднав із Гайсинським куренем, який зрештою став полком армії УНР. Яків у ньому командував сотнею, а після важких і тривалих боїв 1919 р. вже як командир виводив пошарпаний полк у бік міста Рівне. На станції Радзивилів відбулася його перша зустріч із Симоном Петлюрою, який наказав Гальчевському йти через фронт на зв’язок із партизанами та організувати руйнування запілля Червоної армії.
Це був час, коли головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв закликав до повстання. І цей заклик на Поділлі підтримали. За короткий час було звільнено Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав.
У квітні 1920 р. Гальчевський і Шепель увійшли в контакт з галичанами (частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Червоної армії) і разом із двома бригадами галичан зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій. Між ними і більшовиками тривали запеклі бої. З приходом польських військ повстанцям було наказано розійтися по домівках...
Найкращою піснею для вояків української армії була кобзарська. Фото з сайту wn.com
— Відомо, що з травня 1919 року отаман Орел вів партизанську боротьбу. Які риси були притаманні йому як командиру?
— Насамперед високий рівень стратегічного мислення, вроджені здібності організатора військового спротиву. У бою був мужній і вмів як командир вийти зі складних ситуацій. До речі, в царській армії Яків певний час командував ротою кінної розвідки, і ці навички тепер знадобилися. Він організував ефективну розвідку і контррозвідку. Мав інформаторів на телеграфі й залізниці, в ревкомах і навіть у ЧК. Завжди добре орієнтувався у ситуації.
А ще він був неабияким психологом. Відомий такий епізод. Єврейську родину, яка поверталася з Америки до Проскурова (Хмельницького) і мала при собі 25 тис. доларів (на той час — величезна сума), Гальчевський відпустив. Та невдовзі червоні пограбували її, навіть панчохи з жінок зняли. Після цього чимало євреїв з довколишніх містечок виявили бажання вступити до його загону. Він ввічливо відмовив, а ось послугами єврейського населення щодо збирання інформації (зрозуміло, за винагороду) користувався.
Отаман Орел застосовував різні методи морального приниження ворогів. Наприклад, у клубі містечка Турбів, де чекісти разом з іншими більшовиками відзначали чергову річницю жовтневої революції, Гальчевський їх обеззброїв і наказав хору співати «Ще не вмерла Україна», а червоних змусив слухати стоячи.
Яків знав історію України, прагнув формувати у повстанців національну свідомість. Умів переконувати. Для нього ідеологія мала велике значення. Він стояв на тому, що визвольна партизанська війна мусить бути моральною, принаймні моральнішою за дії супротивника, інакше її не підтримає населення. Приватна власність для нього була недоторканна. Продукти у селян його повстанці лише купували.
Більшовикам авторитет отамана Орла дуже допікав. Вони заарештували й утримували як заручницю його дружину, обіцяли стільки золота у винагороду, скільки заважить його голова. А задля дискредитації випускали кримінальних злочинців, які бешкетували і грабували від його імені. З цим він боровся, випускаючи листівки, в яких пояснював населенню, хто це робить, а коли ловив псевдоповстанців, то знищував їх прилюдно.
— Кажуть, що отаман Орел був жорстоким. Це так?
— Його брата Федора чекісти вбили (і забороняли забирати тіло, щоб поховати) лише за те, що «одна кров». Та в кожного з повстанців було розстріляно когось із близьких. В одного з них більшовики застрелили брата, потім спіймали сестру, катували її, ∂валтували, живою засипали в ямі, яку вона сама викопала. Вона нічого їм не сказала, бо нічого не знала.
В окупаційній російській армії були не лише росіяни, а також татари, китайці... Коли солдати однієї з частин згвалтували дівчат, отаман Орел уночі захопив цю частину і наказав вийти зі строю гвалтівникам. Погроза знищити всіх змусила червоних випхати винних, і його лікар зробив їм кастрацію. Інших не зачепив. Нещадно знищував зрадників та чекістів.
— Чи розумів він, скажімо, в 1922 році (останній рейд Гальчевський зробив в Україну 1925-го), що більшовиків не здолати?
— На 1 серпня 1922 р. Подільська повстанська група налічувала 4 кінні бригади і сотню ім. Богуна, які воювали з частинами дивізій Котовського та Осадчого, Самарською (башкирською) дивізією, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. У своїй книжці «Проти червоних окупантів» Яків Гальчевський зазначає, що був свідомий того, що новий повстанський рух не матиме позитивних наслідків, особливо для учасників повстання. Водночас він зауважує: «Кожна нова жертва — цеглина у наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється намарно! Думалося, а може, Захід, коли дізнається про повстанський рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства».
— Як він загинув?
— У 1923 році згідно з наказом Симона Петлюри партизанський рух було згорнуто. Українських старшин розміщували в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Із вересня 1930 р. Яків Гальчевський під прізвищем Войнаровський почав свою службу в польській армії. Між поляками й українцями була неприязнь, але він завдяки професіоналізму і вихованню поставив себе так, що його поважали.
Коли Німеччина загарбала Польщу, Яків мав звання майора польської армії. Певний час він перебував у таборі для полонених, а коли був звільнений за допомогою українських високопосадовців еміграційного уряду, то поїхав до своєї другої дружини на Холмщину (Польща) у Грубешів, де населення на 80% українське. Ще перед Другою світовою війною політика польських інституцій до українського населення була жахливою. Тому Яків організував комітет Грубешівської (повітової) української самооборони (є думки про те, що він консультував організаторів УПА). У ніч проти 22 березня 1943 року школу, де жила його дружина із сином Романом, оточили бойовики Армії Крайової. На пропозицію здатися він відповів пострілами. Пораненого Якова поляки витягли надвір і на очах у дитини добили багнетами. В останню путь його проводжав архієпископ Холмський і Підляський Іларіон — колишній ректор Кам’янець-Подільського університету.
Могилу Я. Гальчевського на грубешівському цвинтарі недоброзичливці зрівняли із землею...
— Які слова з написаних ним книжок вам запам’яталися?
— «Нам потрібно позбутися всіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків... Підходьмо поважно до всього, що зв’язане з духом і тілом усієї української нації».
Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Леонід ФІЛОНОВ. Народився 1949 р. у м. Олександрівка на Донеччині. У 1978 р. закінчив Донецький держаний університет. За спеціальністю історик. З 1990 р. працює на кафедрі культурології, соціології, педагогіки та психології Вінницького національного технічного університету. Почесний голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, член Національної спілки журналістів. Редактор щотижневої телепрограми «Вінницький плин». Лауреат громадської премії «За подвижництво у державотворенні ім. Я. Гальчевського» в номінації «Громадський діяч». Опублікував 80 наукових та науково-популярних статей, автор 10 телефільмів. Заслужений працівник культури, нагороджений орденом Володимира Великого ІІІ ступеня та орденом Івана Мазепи.