Легендарний тренер
Гавриїл КАЧАЛІН
 

До цієї звитяги наших футболістів привів один із найкращих тренерів в історії вітчизняного футболу — Гавриїл Дмитрович Качалін. 30 років (щоправда з перервами) він простояв біля керма радянської збірної. Це досягнення перевершити вже ніколи й нікому не вдасться. За цей час перша збірна СРСР провела 74 матчі, в яких здобула 47 перемог, 15 ігор звела внічию і лише 12 разів програла. А очолювана ним олімпійська команда зіграла сім зустрічей — шість перемог і одна нічия.

На шляху до Мельбурна

Після невдалого дебюту повоєнної футбольної команди СРСР на Олімпіаді в Гельсінкі команду за велінням згори розігнали. Та вже невдовзі здоровий глузд узяв гору, і збірну заходилися формувати знов. Очолити її запропонували тодішньому тренеру московського «Локомотива» 43-річному Гавриїлові Качаліну. Той прийняв пропозицію без роздумів.

— Подумав: якщо довіряють — треба спробувати, — згадував пізніше.

Розпочав роботу низкою консультацій зі своїм попередником на цьому посту — відомим теоретиком і практиком футболу Борисом Аркадьєвим. А спортивним функціонерам одразу ж висловив таку думку: щоб успішно підкоряти футбольні вершини збірна має існувати і грати постійно. Вперше в історії вітчизняного футболу на початку 1955 року організував зимовий збір в Індії.

У Качаліна був особливий хист знаходити талановитих гравців. Скажімо, Юрія Кузнецова він відкрив у бакинському «Нафтовику», який грав тоді в класі «Б». Михайла Огонькова взяв до збірної з дубля московського «Спартака». Довіряв молодим. До індійського збору залучив 17-річного торпедівця Едуарда Стрельцова і його 20-річного одноклубника Валентина Іванова. А календар міжнародних зустрічей склав так, аби перевірити себе на найсильніших.

— На мій погляд, — ділився своїми думками, — у дні підготовки до відповідальних змагань чим грізніший суперник, тим краще. Не слід боятися програшів. Інакше ніколи не виграєш у сильного і ніколи не випробуєш свої справжні можливості.

1955-го збірна Качаліна вийшла проти чинних чемпіона і срібного призера світової першості — команд ФРН та Угорщини. Перші були биті в Москві — 3:2, а другі вдома уникли поразки лише на останніх хвилинах матчу. Після тих поєдинків легендарний наставник німців Зепп Гербергер заявив: «Росія може себе привітати з такою командою». Багатослівнішим був тренер угорців Густав Шебеш: «Радянська команда показала найвищого ступеня сучасний футбол. Вона являє собою чудовий ансамбль, в якому ідеально налаштовані всі вузли і ланки».

Саме таким постав цей ансамбль на фінальному футбольному турнірі ХVІ Олімпійських ігор у Мельбурні. Незважаючи на пізню осінь, команда зберегла бойову форму і виборола чемпіонський титул. Це була перша золота вершина Качаліна.

Борис Татушин атакує ворота збірної ФРН у товариській зустрічі, що відбулась у Москві 1955 року. Фото з сайту sport-express.ru

Атака, наступ, порив до перемоги...

Не тільки вдалий підбір гравців, їхні високі фізичні й технічні кондиції приносили успіх команді Качаліна. Як кожен великий тренер, він ретельно працював над тактичним схемами гри. Перед кожним поєдинком, зважаючи на можливості суперника, завдання власної команди в турнірі, вибудовував конкретний тактичний план. За його власною оцінкою, важливим козирем золотої олімпійської команди стала тактична новинка, яку він придумав і назвав зміною місць у нападі.

— Крайній форвард, — пояснював він, — міг, наприклад, несподівано зміститися на позицію інсайда, а той — у центр нападу чи навпаки. Варіацій було безліч, оскільки система дубль-ве передбачала наявність п’ятірки постійно атакуючих гравців. Оборону суперника цей тактичний прийом збивав з пантелику: ледь-ледь захисник звикне до манери поведінки діючого в його зоні форварда, як раптом з’являється інший нападаючий, манеру якого одразу не розкусиш. До нас так ніхто не грав.

Проте будь-яка тактична система не повинна сковувати гравців, а допомагати досягти потрібного результату. Система, як костюм, що має добре сидіти і не заважати рухам, розмірковував наставник.

— Систему 4+2+4 ми сприймаємо як прогресивну, наступальну. Оборона, заради чого б вона не будувалася, ніколи не може бути визнана основною метою команди. Атака, наступ, порив до перемоги — от справжня і природна форма виявлення колективом свого спортивного «я», от основна мета будь-якої футбольної стратегії і тактики.

За три роки збірна під керівництвом Качаліна була готова штурмувати наступну висоту — боротися за світову футбольну корону на зелених газонах Швеції. Один із найвизначніших авторитетів у спортивній журналістиці того часу Габріель Ано писав: «Разючих успіхів останнім часом досягли росіяни. Вони демонструють сучасний футбол, що спирається на небачену ще нами фізичну кондицію, яка в обороні забезпечує максимальну стійкість, а в атаці — максимальну стрімкість. Ця команда сьогодні — чудово зіграний ансамбль».

Однак перед самим від’їздом до Стокгольма з цього ансамблю були вилучені троє ключових гравців. До цього додалася важка травма капітана команди Ігоря Нетто. Здавалося, провалу на шведському турнірі не уникнути. Та тут чудово розкрився педагогічний хист Качаліна. Підопічні не почули від нього жодного слова, яке б дало привід запанікувати, засумніватися в силі і можливостях команди. Вона билася, не шкодуючи себе, і за умов, що склалися, вихід до чвертьфіналу можна було визнати як досягнення. Щоправда, мрію про золото довелося відкласти.

На першому місці — порядність

Тим часом Європа започаткувала новий турнір, який мав раз на чотири роки визначати кращу збірну континенту. До першого фінального турніру у Франції нашу команду знову повів Гавриїл Качалін. На той час, згадував він, з’явилася можливість їздити за кордон для вивчення майбутніх суперників, чим наставник добре скористався. Сформував солідні досьє на кожного з них. Особливу увагу приділив югославам. Був майже впевнений: якщо команда дійде до фіналу, то саме з ними доведеться грати.

Продовжував кадрове зміцнення збірної. У кількох інтерв’ю висловив своє кредо підбору гравця для головної команди країни:

— Людину, яка не відповідала б моїм уявленням про порядність, як би ще точніше висловитися, — з гниленькою душею, хоча й, можливо, прекрасного гравця, я намагався на гарматний постріл до збірної не підпускати... Важлива здатність людини відчути себе в колективі рівним серед рівних, а не підноситися над іншими. Її вміння жити інтересами команди, дружити з партнерами. Важливо, наскільки розвинене в ній почуття обов’язку. Для мене все це мало першорядне значення. А вже потім — удар, фінти, швидкість, бачення поля та інші ігрові премудрості.

10 липня 1960 року збірна СРСР, перемігши на паризькому «Парк де Пренс» югославів, стала першим володарем Кубка Європи. Тим самим довела життєвість критеріїв Гавриїла Качаліна, за якими він формував головну команду країни і вів її до футбольних вершин. Він був людиною скромною, не прагнув бути героєм телеекрану. Але добре знав собі ціну:

— Я вважаю себе шанованим тренером, який не даремно прожив свій футбольний вік.

P.S. Історична пам’ять дана нам не лише для того, аби втішатися досягненнями попередників. Ми маємо, беручи їх за приклад, іти далі, підкорювати нові вершини, аби про нас добрим словом згадували нащадки. Нині, приймаючи вдома Євро-2012, такий шанс має футбольна збірна України. Не змарнуймо його!