Лариса Кадочникова народилася в Москві в родині відомої актриси Ніни Алісової. Її назвали на честь зіркової ролі матері в «Безприданниці». Мабуть, артистичне ім’я вплинуло на долю народної артистки України — фільм «Тіні забутих предків» з її участю підкорив світ. Відтоді минуло багато років, але актриса привертає до себе увагу не тільки завдяки різноплановій творчості, а й оригінальній зовнішності. Якось молоді запитали в мене, що це за ефектна жінка у стилі глем-рок.
Ми побачилися з Ларисою Кадочниковою на людній виставці художника Ігоря Горяного і домовилися про інтерв’ю в театрі імені Лесі Українки, де вона служить так давно, що про термін не варто й запитувати.
— Ларисо Валентинівно, ви не почиваєте на лаврах: граєте в театрі, знімаєтеся в серіалах, займаєтесь живописом, їздите на фестивалі. Звідки сили?
— Не уявляю себе на дивані чи з хорошою книжкою, чи за поганим серіалом. У мене така енергетика, що хочеться справ і вдень, і вночі. Я не працювала, як кажуть, на виснаження, як це робив актор світового рівня Богдан Ступка. Якось запитала в нього: «Коли відпочиваєш»? Відповів, що в літаку, між фільмами. Ми дружили з ним з часів «Білого птаха з чорною ознакою». А я поновлюю сили після вистави хорошою вечерею і не гладшаю, бо витрачаю багато енергії. Ця звичка в мене від мами Ніни Алісової, вона любила добре поїсти.
— Наскільки вам самотньо після втрати чоловіка?
— Основну роботу в домашньому господарстві й організацію моїх виставок робив Міша (колишній директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук. — Авт.). Я займалася мистецтвом. Коли він пішов з життя — мій друг і кохана людина, — я оточила себе давніми і новими друзями. Актриса Ніна Ільїна познайомила мене з Костею Кобилянським — баритоном з опери в Дюссельдорфі. Він запропонував зіграти щось спільне на сцені. Ми думали про п’єсу про Сару Бернар, але зупинилися на комедійному дуеті італійського драматурга Даріо Фо «Вільна пара». Ми трактували її так: чоловік мріє співати на сцені, але працює слюсарем, а вона — домогосподарка. Михайло Резнікович, гендиректор і художній керівник Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, дозволив мені грати в антрепризі. Йому сподобалася наша вистава. Її режисер Таня Аркушенко сама дуже добра актриса і викладає в інституті.
— То коли «Вільну пару» можна буде побачити на сцені?
— Загалом вистава готова. Матеріал подивився і схвалив Олег Кохан, який продюсував фільми Кіри Муратової й Романа Балаяна. Але грошей на декорації, костюми та рекламу поки що нема. Шукаємо. А час іде…
— Наскільки вистава розповість про вашу долю?
— Не граю в театрі ролі під себе. Звичайно, частка індивідуальності актора проявляється в ролі, а роль впливає на актора. Особливо показова в цьому плані Лариса з «Безприданниці», яку зіграла спочатку моя мама Ніна Алісова, потім я, а мій брат знімав як оператор «Жорстокий романс» в Ельдара Рязанова. Ім’я героїні Лариса, яке з давньогрецької перекладається як чайка, сильно вплинуло на мене.
— Крім антрепризи, що її сподіваєтеся показати й за кордоном, на які вистави запрошуєте своїх прихильників у театр Лесі Українки?
— Граю у виставах «Янголятко», «Пані міністерша», «Насмішкувате моє щастя». Збираємося з цією з виставою в Лондон. Нових ролей в театрі поки що не готую.
— Наскільки вам комфортно в телевізійних проектах із вашою акторською школою?
— Я навчалася в Ольги Пижової у ВДІКу, яка грала у МХАТі зі Станіславським. Вона була дуже вимогливою і призвичаїла мене ставитися до роботи серйозно. Хоч би що думала про серіали, але це мій заробіток. Звичайно, темп роботи зовсім інший. Якщо, скажімо, в «Тінях забутих предків» ми виїжджали у Срібний ліс на зйомки епізоду понад 50 разів, бо не ті хмарки були на небі, то в серіалі треба відзняти певний метраж. Тільки і встигаєш текст заучувати, а його стільки!..
— Як ви тепер згадуєте Юрія Іллєнка — оператора «Тіней…» і вашого першого чоловіка?
— Він один з найкращих кінематографістів світу. Його творчість розподіляється на два періоди: зі мною і без мене. Кращі свої роки він працював зі мною. Йому було за 40, коли ми розійшлися. Це була красива, сильна, одержима творчістю в усіх сенсах людина: геніальний оператор, талановитий сценарист, художник та ще й режисер. Він був унікальний за талантом. Усе в ньому було чудовим.
— Ви читали його автобіографічну трилогію «Доповідна апостолові Петру»?
— Ні, і не знаю, чи прочитаю.
— А яка ваша думка про його останній фільм «Молитва за гетьмана Мазепу»?
— Бачила тільки фрагменти фільму. Гадаю, що «Молитва…» дала поштовх його хворобі. Про його період без мене не хочеться говорити.
— У вас понад 100 мальованих картин, а ще мемуари.
— Я випустила книжку років із п’ять тому «Біла птаха: польоти наяву і уві сні». Видавці так назвали. А готувати виставку мені допомагає мій новий друг — чудовий художник Ігор Горяний. У нього в картинах дуже складна техніка: там і метал, і камені, і дерево. Моя виставка відкриється 25 березня в тій самій галереї, де виставлено роботи Ігоря, в «Центрі Івана Козловського» на Хрещатику. Ігор підтримує мене і морально. Нас познайомив мій адвокат.
— У вас були такі перипетії, що знадобився адвокат?
— Найняла його, коли донька мого чоловіка, з якою були добрі стосунки, подала позов про поділ майна. Вона вважає мене дуже багатою. Якби порадилася зі мною, все обійшлося б без суду.
Для виставки готую робіт із 50. Хочу встигнути зробити колаж у стилі Параджанова на тему моєї творчості, любові та самотності. Я та жінка, яка змогла піднятися знову. Коли Міша хворів і несподівано помер, я переживала цю втрату дуже важко. Творчість додала сил.
— Які ваші враження від нового українського кіно і які у вас нині стосунки з кінематографом?
— Нове кіно професійне, жорстке, критичне, в ньому нема поезії. Це не моє кіно. Мені не сподобалося, що з’явився фільм «Тіні незабутих предків». Навіщо чіпати назву? Це, напевно, комерція. Я хотіла б знятися в більш людяних фільмах, які створює наприклад Роман Балаян. На жаль, я не його актриса.
Ми з Дмитром Томашпольським зробили документальний фільм про мене. «Автопортрет» отримав уже дві нагороди, зокрема імені Івана Миколайчука. 13 березня його показали в кінотеатрі українського фільму на Львівській площі, якому повернули стару назву «Ліра». У фільмі, який триває годину, я малюю в Парижі три автопортрети і розмірковую над етапами свого життя.
— Що запам’яталося від чотирьох днів на кінофестивалі «Надія» в Челябінську?
— Це третя «Надія», яку організовує Слава Шмиров, великий прихильник Сергія Параджанова. Я була там з 11 по 16 лютого 2015 року. Чудово сприйняли «Автопортрет», чудові відгуки про Україну, і я не відчула негативу, як і в Москві. У мене там брат, друзі. На фестивалі познайомилася з Андрієм Звягінцевим, який привіз перед Голлівудом свій фільм «Левіафан». Було багато охочих його переглянути. Режисер справив дуже приємне враження, він схожий на інтелігентного скромного вчителя. Звягінцев — людина, яка вболіває за долю Росії.
— Які ваші враження від сучасної Росії?
— У Москві я зустрічаюся з близькими, які дуже непокояться, що народи посварилися. Не можна припиняти відносин між нашими країнами. Чому я повинна ворогувати з народом? Там шоковий стан від ворожих відносин з Україною. І я теж ними шокована. Краще поганий мир, ніж війна, хоч я впевнена: ніякої війни не буде.
— Чи змінився глядач у театрі російської драми?
— Хочу подякувати своєму другому дому — театру, в якому відчула підтримку, особливо коли помер чоловік. Театр — це віддушина для людей. У російську драму ще більше стали ходити. Із глибокою повагою ставлюся до людей, які добре розмовляють російською й українською мовами. Є країни, де розмовляють двома-чотирма мовами: Канада. Швейцарія. І я добре розумію тих людей, які перейшли на українську мову.
— Що думаєте про нинішню ситуацію у країні?
— Треба подумати нашим олігархам, як виправити ситуацію з курсом гривні, може, варто поділитися половиною чи навіть трьома чвертями свого багатства, а не вивозити все за кордон. Актриси мого рівня за кордоном дуже забезпечені. А живу я у препоганій квартирі й не можу заробити на хорошу. Я не бідна, але мені соромно за державу. Я дуже вдячна людям, бо відчуваю їхню любов. Це для мене найдорожче.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОВІДКА «УК»
Лариса КАДОЧНИКОВА. Народилася 1937 року в Москві. Закінчила акторське відділення Всесоюзного державного інституту кінематографії. Працювала в Московському театрі «Современник», з 1964 року — в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки. Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка. Народна артистка України.
Ми в Google+