190 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОСТЯНТИНА ТРУТОВСЬКОГО.jpg)
ПОГЛЯД. Один з найвідоміших живописців, чия творчість майже повністю присвячена Україні, народився на Курщині. Однак не варто забувати, що кордони губерній свого часу нарізали аж ніяк не довільно, а з прицілом на максимальне зросійщення малоросів. Навіть за даними вже радянського перепису населення 1926 року, на Воронежчині проживало 1,1 мільйона етнічних українців, а на Курщині наші одноплемінці становили більшість у 8 із 33 волостей. Отож про Костянтина Трутовського можна з повним правом сказати, що він курський співець рідного йому українського краю.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА СКОРИКА
Зневажені господарі чукотської землі
ПАРАЛЕЛІ. Серед десятків «малих народів Сибіру» героями російських анекдотів ставали чукчі. Ця вибірковість підсвідомості росіян, найімовірніше, зумовлена історичними причинами. На відміну від швидко підкорених колонізаторами бурятів, евенків, тувинців тощо, корінні жителі Чукотки недарма називають свій народ «ліораветлан», що в перекладі означає «справжні люди».
У Росії намагаються не згадувати, що криваві спроби зробити чукчів підданими царя та змусити їх платити ясак (натуральний податок хутрами) тривали понад 150 років і завершились нічим. У кочового народу не було великих міст, контроль над якими забезпечував би перемогу, а безвідмовний і підлий метод колонізації Сибіру, коли захоплених у полон вождів чи їхніх жінок і дітей перетворювали на заручників, на Чукотці не діяв.
Так само як ізраїльтяни в часи становлення своєї нинішньої державності, чукчі теж не йшли на жодні переговори з ворогом. Отож страти заручників призводили тільки до того, що, оплакавши загиблих, чукотські воїни винищували до ноги експедиційні загони росіян та вщент руйнували закладені ними фортеці-остроги.
Уже за часів Катерини ІІ дійшли висновку, що фінансування військових походів коштує казні дорожче, ніж імовірні доходи від «приведення під царську руку» чукчів, над якими невдахам-колонізаторам залишалося насміхатись в анекдотах.
До речі, письменник з українським родоводом Антон Чехов, який на початку ХХ століття побував у Сибіру, так відгукнувся про побут чукчів: «Чистоплотность, о которой наши хохлы могут только мечтать, а ведь хохлы куда чистоплотнее кацапов».
Перше поселення росіян на Чукотці з’явилось аж у 1889 році. Це Анадир, заснований «російським лікарем і полярним дослідником» Львом Гриневецьким, який насправді уродженець Полтавщини і випускник харківського інституту. І жителями селища були не військові й чиновники, а купці, які прийшли на чужу землю з миром. Статус міста нинішня столиця Чукотського автономного округу отримала аж у 1965 році, хоч навіть нині тут лише 14 тисяч жителів.
Мало хто знає, що творець чукотської писемності — українець Петро Якович Скорик. Він народився 10 лютого 1906 року на Далекому Сході, куди незадовго до цього переселились його батьки — уродженці села Скориківка нині Золотоніського району Черкащини. Направлений на Чукотку вчителем, Петро Скорик зіткнувся із ситуацією, коли наставники спілкувались з учнями «мовою жестів, а інколи пускали в хід і ноги, намагаючись мімікою і рухами передати суть сказаного». Тож справою життя українця стало укладення словника чукотської мови та розроблення її граматики.
По закінченні Ленінградського педінституту Петро Скорик став викладачем створеного в цьому місті Інституту народів Півночі, щоліта виїжджаючи на Чукотку для продовження розпочатої ним роботи. Отож цілком заслужено чукчі донині називають нашого земляка «великий учитель», адже саме завдяки створеній ним писемності не згинули безслідно давні народні перекази «справжніх людей», кожен з яких колись знав напам’ять свій родовід до двадцятого коліна.
Нині, хоч як гірко це констатувати, горді й свободолюбні чукчі — фактичні пасинки Російської держави, доля яких красномовно засвідчує вибіркову сутність мовної політики великодержавних шовіністів. Вони силою зброї обстоюють начебто порушені права російськомовних (тобто навіть не російських за етнічним походженням) громадян за кордоном, однак цілеспрямовано ведуть справжній лінгвоцид корінного неросійського населення у формально федеративній державі.
Так, за даними останнього перепису, понад 70% чукчів назвали рідною чукотську мову, якою їхніх дітей нині навчають… лише у початкових класах. Натомість у середній школі весь навчальний процес ведуть виключно «велікім і могучім», а рідну мову зведено до рівня необов’язкового факультативу. Ще ганебніша ситуація з офіційним діловодством у Чукотському автономному окрузі, з назви якого напрочуд промовисто зникло слово «національного». На сьогодні чукотську мову не використовують навіть для паралельного перекладу прийнятих місцевою владою нормативних документів. До речі, подібна ситуація (правда, з точністю до навпаки) нині в Україні, де, згідно з мовним законом Ківалова — Колісниченка, українська мова перестала бути обов’язковою для діловодства на територіях, де хоч 10% «руськоговорящіх».
155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ОГІЄВСЬКОГО
Живий музей українського лісовода
ГОРДІСТЬ. Оспівані у піснях російські берези — не стільки символ краси, скільки кричущої безгосподарності, бо зазвичай вони виростають на вчасно не заліснених вирубках, де місце набагато продуктивнішим і ціннішим породам дерев. Однак аж до середини позаминулого століття в Росії ніхто всерйоз не переймався штучним створенням лісів та їх якістю, покладаючись на матінку-природу.
Отож важко переоцінити заслуги уродженця Сумщини Василя Огієвського, який заснував першу в Російській імперії контрольно-дослідну станцію лісового насінництва та мережу опорних пунктів, на яких вивчали різні методи лісовідновлення, агротехніку сівби сосни та садіння дуба, випробовували та підбирали кращі їх види. Завдяки цьому на українській землі проросло насіння з Польщі й Сибіру, Тамбовщини й Башкирії, Прибалтики й сусідньої Білорусі.
Закладені професором-лісоводом сто років тому на рідній йому Сумщині посадки понад 200(!) географічних різновидів сосни звичайної нині стали загальноєвропейським живим музеєм цього дерева, демонструючи світу, хто такі українці. Знаний науковець, фактично вся діяльність якого пов’язана з Петербурзьким лісовим інститутом, після проголошення української державності повернувся до Києва і став викладачем Київської політехніки, довівши свою любов до рідного краю.
150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА
Від кадета до націоналіста
ПОСТАТЬ. Однією із найпопулярніших серед створених після революції 1905 року політичних партій була конституційно-демократична, більш відома зі скороченою назвою кадети. Чільним її діячем в Україні став історик, правознавець, журналіст і громадський діяч Микола Василенко. Українські кадети насамперед домагалися культурної автономії свого краю та запровадження рідної мови у школах, судах, церкві. Лідер забороненої у Російській імперії більшовицької партії Володимир Ленін на сторінках газети «Іскра», яку видавали за кордоном, висміював ці помірні вимоги, заявляючи, що Україні потрібна «не куца автономія, а самостійність».
Парадокс долі в тому, що після перемоги поборників «права націй на самовизначення», як декларували себе комуністи, кадета Миколу Василенка з його справді більш ніж скромним прагненням до української автономії у складі федеративної Росії репресували саме за націоналізм. Відомого історика у 1923 році засудили до десяти років ув’язнення, звинувативши у шпигунстві на користь Франції й Польщі. Зайве пояснювати, що дослідник минулого навіть теоретично не міг знати державних таємниць і, відповідно, передати їх розвідкам інших держав.
Насправді видатний учений поплатився за свій авторитет у науковому середовищі та значний досвід організаторської роботи, зокрема здобутий на посаді міністра освіти України за гетьмана Скоропадського. До речі, на цю посаду Миколу Василенка призначили, як засвідчують мемуари відомого проросійською орієнтацією очільника Гетьманату, саме за «поміркованість у національних питаннях». Утім, це не завадило міністрові освіти запровадити українську мову викладання у вишах та стати співзасновником Української академії наук, президентом якої вже за радянських часів обрали М. Василенка.
Реакцією більшовиків, яких не влаштовував «націоналіст» на чолі наукової установи, стала єзуїтська система утисків — від ігнорування першочергових потреб академії до відмов у фінансуванні, в результаті чого її президент «добровільно» подав у відставку.
Наступним актом наведення більшовицького порядку в українській науці стало ув’язнення видатного вченого, якого через рік помилували, відправивши у заслання до Оренбурга, що в кожного з нас асоціюється з іменем ще одного великого засланця — Тараса Шевченка.
Цю традицію перевиховання українців на територіях інших держав, об’єднанням яких юридично вважався СРСР, більшовицькі великодержавні шовіністи перейняли у своїх царських попередників, кардинально посиливши масштаби терору. Зокрема, редактор опозиційної газети «Киевские отклики» Микола Василенко, засуджений на рік ув’язнення за друк «крамольних статей» проти самодержавства, час перебування у сумнозвісній петербурзькій тюрмі «Крести» використав для підготовки до екзамену на звання приват-доцента Київського університету. Натомість із радянської в’язниці і заслання видатний вчений у 1925 році повернувся в Україну фактично інвалідом, який вже не становив загрози більшовицькій владі.
Однак це не стосувалось його історичних досліджень і насамперед виданої ще у 1916 році фундаментальної праці «Очерки по истории Западной Руси и Украины», в яких на основі документів і фактів неспростовно доведено окремість українського народу, його культури і правової системи. Саме цей заборонений за радянських часів науковий спадок — безцінний внесок Миколи Василенка у становлення нашої державності.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)