Петро ШВИДЬКО,
кандидат технічних наук
Ще не стерлися з пам’яті людей похилого віку часи, коли українські базари, підходи до кінотеатрів та стадіонів були забиті безногими, безрукими, присмаленими у танках та на протитанкових батареях переможцями. Вони грали медалями в «цок» на гроші і з гуркотом переміщалися на дощечках за допомогою крадених у тодішньої влади 412-х шарикопідшипниках, які ніде не продавались.
Я їх, Героїв, запам’ятав з трирічного віку — ми зростом були однакові, з ними було цікаво, бо вони жили весело, гуртом. Хоч сім’ї від героїв-інвалідів уже втомилися — зайвий рот у ті роки був критичним. Коли я пішов до школи в 1954-му, їх уже було заполовину, а до кінця 1950-х Героїв справжніх і очевидних не стало взагалі! Куди вони зникли майже одночасно? Люди казали пошепки, буцімто їх кудись вивезли та знищили, бо дуже муляли очі кремлівській владі, аж ніяк не вписувалися в загальну картину «щасливої» країни-переможниці. А вона 20 років цю Перемогу замовчувала, тому що залишки народу-переможця не відчували якістю свого життя зміну соціалізмів у вартості трудодня: в окупації і до, після визволення від національного соціалізму соціалізмом інтернаціональним. Всілякі свободи існування переможці нацизму і народ-переможець у зміні соціалістичних режимів теж не відчували...
Коли в нашому місті Дніпропетровську наприкінці 1960-х звели меморіал Слави та прикрасили проспекти, мене як старосту студентської групи викликали в деканат гірничого інституту, де показали, біля якого бордюрного каменя мають стояти студенти моєї групи, тому що на відкриття меморіалу 9 Травня приїде сам Генеральний секретар Комуністичної партії Леонід Брежнєв. Було це напередодні. Увечері я вже був у Павлограді у батька, з пропозицією поїхати вранці до Дніпропетровська на святкування Дня Перемоги, а можливо, і усміхнутися фронтовику Брежнєву, підполковнику 18-ї армії. Батько суворо відмовився, а коли я почав наполягати, він зі сльозами на очах пояснив: «Це не справжні фронтовики, які святкують цей день. Справжнім у цей день боляче, і радіти цій Перемозі нерозумно й соромно перед мільйонами загиблих, а особливо перед вимираючими інвалідами, що проживають у голоді і не в тих стандартах життя, які вони бачили в частково переможеній Європі»...
Водночас щороку дедалі помпезніше святкували пам’ять Перемоги і дедалі більша кількість орденоносних кітелів гордо долали ширину проспекту Карла Маркса для покладання квітів, щоправда, вже не біля меморіалу, а біля пам’ятника Слави. Серед маси орденоносців зустрічалися, звичайно, і справжні фронтовики — світла їм пам’ять і щира вдячність! Але я особисто впевнений, що у більшості медалі та ордени були з базару або з післявоєнної ювілейної тумбочки чи сейфа військкомату. В останньому випадку нагорода була не за зроблене, а за вміння пристосуватися в умовах соціалізму та за наявність друзів у владі.
Або афганський інтернаціональний «обов’язок»?! Країна, що трупами і пораненнями тисяч моїх українців роздавала свої борги, навіть ховати легально учасників тієї безглуздої війни, яких привозили у цинкових гробах, забороняла на всіх кладовищах СРСР.
Хто мені дав право писати так про це «святе і сокровенне»? Я це право взяв сам, спостерігаючи за металоємністю кітелів повоєнних, згадуючи власною пам’яттю і очима покійного батька з підвищеною різкістю бачення, і, за аналогією, за металоємністю чорнобильських піджачків, про які я справді маю право судити сам. І та, й та трагедії знищили людський потенціал моєї країни — досить вибірково. Особливо це видно тепер, через роки. Мені, сину фронтовика, стрілка-радиста важкого бомбардувальника, який прожив усього 63 роки, промучившись від десятка осколків у своєму тілі, моторошно і прикро.