ДАТА

180 років тому народився видатний дипломат, для якого Україна важила дуже багато
 

Українці на диво щедрі люди, які з легкістю відмовляються від… слави своїх дідів і прадідів. На жаль, саме наше безпам’ятство стає благодатним тлом для нахабної «прихватизації» української історії, яка писалася не лише київськими князями і козацькими гетьманами. Серед видатних особистостей, яких ми чомусь вважаємо чужими, — видатний дипломат граф Ігнатьєв.

«Моя ненаглядная жинка»

Документи засвідчують, що рід Ігнатьєвих походить від чернігівського боярина Федора Бяконта, який в часи монголо-татарської навали переїхав до Москви. Втім, Україна для Миколи Ігнатьєва була не лише історичною батьківщиною предків, а дорогою його серцю землею, бо невеличке українське село Круподеринці фактично стало родовим помістям графа. Не випадково в одному із листів періоду війни за визволення Болгарії він пише про місцевий люд: «Народ и одеждою, и походкою, и приемами, и ухватками, и речью напоминает хохлов. В прежнее время мне было бы все равно, а теперь и болгарское селение кажется особенно милым потому, что походит на обстановку милых сердцу Крупок (так називали в родині Ігнатьєвих Круподеринці.— В. Ш.)».

Не менш промовистий факт, що в численних листах до дружини тонкий поціновувач  російської мови та досконалий знавець англійської, німецької і французької мов у жодній з них не знайшов ніжнішого слова, ніж українське «жінка». Отож особисте листування дипломата рясніє зверненнями «ненаглядная жинка», «бесценная жинка», «несравненная жинка». Більш того, радість від отримання чергового листа від рідних російський граф висловлює фразою у «хате моей просияло», так, нібито це лист корінного уродженця України, а не високовельможного представника вищого світу Росії.

Від слона —  до пекінських качок

Оцінка ролі Миколи Ігнатьєва у світовій політиці донині викликає запеклі суперечки. Багато хто на Заході вважає його удачливим авантюристом, який навіть на дипломатичну службу потрапив цілком випадково з посади… військового інтенданта Балтійського флоту. Втім, дворянської і людської честі граф ніколи не зганьбив. А про його здібності судіть самі.

Під час військово-дипломатичної місії до Хівінського і Бухарського ханств, яку він очолював, невеликий загін Ігнатьєва прирекли на роль заручників, бо під страхом смерті вимагали підписання нерівноправного договору. Гідна відповідь графа: «У російського царя багато полковників і від загибелі одного з них біди не буде» — ввійшла в аннали історії. Тим часом взаємовигідна угода із бухарським ханом, який навіть передав через посла подарунок імператору — живого слона, стала доказом не лише мужності, а й дипломатичного хисту Ігнатьєва.

Отож коли виникла потреба в достойному представнику інтересів Росії в далекому Китаї, проти якого Англія і Франція розв’язали так звану опіумну війну, питання пошуку фахівця з азіатських справ навіть не виникало. У березні 1859 року Ігнатьєв терміново виїхав до Пекіна, якимось дивом ще встигнувши по тонкому весняному льоду перебратись через Об і Єнісей. Втім, не легші випробування очікували посланника в Піднебесній, де він зумів стати посередником у переговорах ворогуючих сторін. Вдячний китайський богдихан погодився на підписання Пекінської угоди, яка в 1860 році закріпила за Росією Уссурійський край та місце розташування сучасного Владивостока. Завдяки дипломатичному хисту Ігнатьєва імперія приросла на 800 тис. кв. км, що відповідало сумарній площі Франції і Німеччини. Саме на цих землях згодом виникне знаменитий Зелений Клин — край компактного проживання переселенців-українців, де їх буде не менше, ніж у Канаді.

Справедливо побоюючись, що цар під тиском великих держав може відмовитись від несподіваних надбань, Ігнатьєв буквально за місяць (!) долає на кінській тязі зворотну відстань від Пекіна до Петербурга. Під час короткої зупинки в Іркутську граф повідомить місцевого губернатора про укладені угоди та скаже фразу, що зробить його хрещеним батьком закладеного на закріплених ним за Росією землях міста: «Теперь владейте Востоком!»

Території,«відрізані»від Болгарії в Берліні. Фото надане автором

«Хвіст,  що крутить собакою»

Через півроку після завершення пекінської епопеї Ігнатьєв уперше прибуде до Константинополя, щоб від імені царя привітати з призначенням нового султана Абдулу-Азіза. Невдовзі між ним та повноважним послом Росії в Оттоманській імперії складуться напрочуд дружні стосунки.

До речі, Абдула-Азіз, який правив з 1861 по 1876 роки, був чи не першим європейським за духом султаном, який навіть здійснив дипломатичне турне столицями Західної Європи. Втім, як мудрий політик він прагнув до рівноваги сил, а тому остерігався посилення впливу на Туреччину її колишніх союзників по Кримській війні — Англії і Франції. Зрозуміло, що це дратувало іноземних колег Ігнатьєва, а відмова від політики мусульманської окремості дратувала консервативне оточення султана. Отже перші називали посла Росії «хвостом, що крутить собакою», а останні — «московським пашею». Тимчасом як російський самодержець до успіхів свого дипломата ставився вельми прохолодно, що засвідчує франкомовна (!) резолюція Олександра ІІ на телеграмі посла про прагнення султана до взаєморозуміння: «Я нічим цієї дружби не заслужив».

Башибузуки в болгарському селі. Фото надане автором

«Братушки»  не лише російського роду…

У травні 1876 року султана Абдулу-Азіза змістили з трону, а через кілька днів убили. Наступника Мурада V невдовзі визнали недієздатним та замінили прибічником орієнтації на Англію Абдулою-Гамедом ІІ. Колотнеча, що охопила Оттоманську імперію, обернулась трагедією для болгар. Численні загони башибузуків — мародерів із так званої нерегулярної турецької армії — грабували і вбивали мирне населення, гвалтували і забирали в рабство молодих жінок і дівчат, винищували навіть немовлят. «Цивілізована» Європа цього «не помічала», хоч жертвами озвірілих орд стали навіть французький і німецький консули.

Ігнатьєв доклав усіх зусиль для захисту болгар та залучив до висвітлення   їх трагедії іноземних кореспондентів, репортажі яких західні політики спочатку називали брехнею. Однак під тиском обуреної громадськості їм довелось визнати істину. В грудні 1876 року в Константинополі відбулась конференція послів великих держав, які офіційно осудили звірства проти мирного населення та висунули вимогу про надання автономії болгарам. Це стало величезним дипломатичним успіхом Росії та особисто Ігнатьєва.

У квітні 1877 року розпочалась російсько-турецька війна. Однак ми чомусь забуваємо, що в борні за свободу Болгарії брали участь не лише «братушки»-росіяни, а й українці, які становили переважну кількість особового складу Одеського, Харківського та Київського військових округів, бойові частини яких були задіяні в битвах.

Війна завершилась підписанням знаменитого Сан-Стефанського мирного договору 1878 року, за яким Сербія, Чорногорія і Румунія отримали незалежність, а визволена від турецьких військ Болгарія стала автономним князівством. Автором проекту цього документа був Микола Ігнатьєв, який разом з представниками Туреччини скріпив угоду про закінчення війни своїм  підписом.

«Стверджують, що я ідеаліст, — писав Ігнатьєв. — Так, я визнаю це. Але хіба мої ідеали про вільну Болгарію не здійснились?» Натомість красномовним свідченням зацікавленості Олександра ІІ у майбутньому болгар є фраза, що йому байдуже до того, скільки буде Болгарій — одна чи навіть п’ять. Отож не випадково однією із вимог західних політиків при підготовці Берлінського конгресу, який фактично ревізував Сан-Стефанський мирний договір, стала відсутність на цій зустрічі Ігнатьєва. Втім, історію та народ не обдуриш: коли на святкування 25-річчя знаменитої шипкінської епопеї до Болгарії прибула офіційна російська делегація на чолі з Великим князем Миколою, то царське приймання болгари влаштували не їй, а скромному голові комітету із спорудження меморіалу на Шипці — Миколі Павловичу Ігнатьєву.

Насамкінець

…Герой Болгарії прожив довге і яскраве життя, в якому вистачало пригод і злетів — від губернаторства в Нижньому Новгороді, де стараннями Ігнатьєва на місці дерев’яних яток постали павільйони зі скла і сталі однієї із найбільших в світі ярмарок, до пропозиції відродити руський аналог парламенту — Земський собор, за яку міністр внутрішніх справ Ігнатьєв поплатився посадою.

Здавалось б, людині такого рангу личить лише столичне життя, а він натомість прикипів серцем до землі предків і скромних українських Круподеринців, де стараннями графа виросла цегляна церква — зменшений аналог Володимирського собору болгарської столиці. В часи войовничого атеїзму сільський храм та графську усипальницю в ньому замалим не висадили в повітря. Та прості люди виявились мудрішими за владу.
 

ДОСЬЄ «УК»

Микола ІГНАТЬЄВ. Народився 29 січня 1832 р. у Санкт-Петербурзі, помер 3 липня 1908 у c. Круподеринці Київської губернії (нині Погребищенського району Вінниччини). У 1864—1877 р.р. — посол у Константинополі. Учасник підготовки Сан-Стефанського мирного договору. В 1881—1882 р.р. — міністр  внутрішніх справ. Сини Павло та Олексій були київськими губернаторами.
 

ДОВІДКА «УК»

Зелений Клин (інша назва — Зелена Україна) — землі українських поселенців у південній частині Далекого Сходу, у нижній частині ріки Амур і над Тихим океаном. Найбільші міста: Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ, Уссурійськ.

За даними перепису 1926 р., в Зеленому Клині проживало 303 тисячі українців (із 315 тис. усіх українців Далекого Сходу), або 24,5 % від усього далекосхідного населення. В період існування СРСР українське населення регіону зазнало масової русифікації.