Чи є світлий промінчик у напівтемній вітчизняній галузі культури? Ще й який! Зверніть увагу: останніми роками істотно побільшало охочих згадати й повторити відому фразу прем’єрміністра Великої Британії Вінстона Черчилля про роль і значення культури. Коли в роки Другої світової війни хтось із підлеглих запропонував заради оборони зменшити витрати на культуру, глава уряду запитав: «А за що ми тоді воюємо?»
Так-от, цей лаконічний промовистий вислів тепер так часто вживають, що складається враження: вже затерли його до яскравого блиску на нашому переважно похмурому культурологічному тлі. Оскільки реальних справ і конкретних позитивних зрушень для захисту, підтримки і подальшого розвитку української культури на сьомому році гібридної війни дуже хочеться і має бути значно більше.
Серед корисних справ у цій царині, точніше, поки що намірів є підстави вважати перспективну і корисну ініціативу Міністерства культури та інформаційної політики. У межах загальнонаціональної програми «Велике будівництво» 2021 року заплановано відновити 100 об’єктів культурноісторичної спадщини, що перебувають у занедбаному і напівзруйнованому стані.
Безперечно, такі наміри у разі виконання запланованого заслуговують на підвищену увагу й повагу. А тим часом в Україні давно виникла потреба реалізувати ще й програму на кшталт «Велике видавництво», яка б подбала про ліквідацію руїн і запустіння на місці інших вітчизняних культурологічних об’єктів: книжок, журналів і газет.
100 років із бромом наполовину
Українську історію, як написав один з вітчизняних літературних класиків, неможливо читати без заспокійливого. На жаль, те саме стосується нашої культури. У цьому можна переконатися, вивчивши історію журналу «Українська культура», якому наступного року виповниться 100-ліття. Адже вона переконливо свідчить про ганебне ставлення до відповідних видань та вітчизняної культури загалом. Чого тільки варто те, що перше число часопису 1921 року вийшло російською мовою із назвою «Путь к коммунизму». Це був дороговказ до лукавої й водночас цинічної ідеологічної догми, яку досі послідовно і вперто сповідують у Кремлі: держави України з її власною історією, культурою і мовою не було, немає і не може бути!
Щоправда, через кілька років влада змилувалася: видання трохи змінило назву на «Шлях до комунізму». Але багатющі традиції національної української культури, її реалії та перспективи знов залишалися поза сторінками. Натомість читачам пропонували агітаційні рекомендації про облаштування «червоних кутків», ведення антирелігійної пропаганди чи запровадження нових радянських обрядів.
Однак наприкінці 1920-х на сторінках стали частіше з’являтися публікації про театр і кіно. Проте вони були позначені певним ідеологічним навантаженням.
Про довгий шлях видання з вибоїнами і крутими поворотами на ньому свідчить ще й те, що його назви змінювались аж 12 разів. Ще були «Культфронт», «Робочий клуб», «Культробітник», «Селянський будинок», «Колбуд». 1954 року журнал отримав назву «Соціалістична культура». Само собою, видання було комуністично праведним і його керівники цілеспрямовано тримали лінію тодішньої ідеології.
Колишній багаторічний редактор журналу Андрій Яремчук згадував дуже промовистий факт. Виявляється, у 1970-х роках до «Соціалістичної культури» «на перевиховання» відрядили поета-сатирика Павла Глазового, який перед цим працював у журналі «Перець». Та у виданні друкували цікаві матеріали, приміром, творчі портрети молодих тоді Ніни Матвієнко, Богдана Ступки та інших українських митців.
Значно більше серйозних публікацій про вітчизняну культуру й духовність, літературознавчих і культурологічних розвідок з’явилося наприкінці 1980-х років. І закономірно, що невдовзі, 1991-го, журнал став виходити із сучасною назвою «Українська культура».
За три десятки років незалежності видання завдяки публікаціям чимало зробило для захисту національних пріоритетів наших культури і мистецтва, історії й духовності. Але, на жаль, назвати стабільною діяльність «УК» за минулі 30 років язик не повернеться. Як і в радянськопартійні часи, тут нерідко змінювалися редактори й виникали інші проблеми, через які навіть припинили вихід часопису. Серед причин — уже звичне для багатьох вітчизняних видань недостатнє чи просто мізерне фінансування. Приміром, 2012 року з цієї причини, здавши у друк 1000-й номер, колектив майже у повному складі звільнився.
Непрості події в історії «Української культури» відбувалися під час спроби реалізувати Закон України «Про реформування державних і комунальних засобів масової інформації». Торік тодішній міністр культури Євген Нищук навіть потрапив до рейтингу Національної спілки журналістів «Вороги реформування преси».
І нарешті 2019-го культурологічний журнал перегорнув чергову сторінку власної непростої історії: отримав нове свідоцтво про державну реєстрацію, а новим засновником стало ТОВ «Видавничий дім «Українська культура».
Презентація-прелюдія до ювілею
Директор цього видавничого осередку Євген Букет дотримується думки, що 2020 рік став дуже непростим для вітчизняної культури. Є об’єктивні причини цього: поширення коронавірусу і зміни та становлення певних державних владних структур.
«Зосталися нереалізованими сотні проєктів, десятки програм підтримки було згорнуто, українські діячі культури чи не найгостріше відчули наслідки карантинних обмежень. Та попри це, наше видавництво завдяки підтримці передплатників регулярно видавало газети «Культура і життя» та «Кримська світлиця», журнали «Пам’ятки України: національна спадщина» та «Музика», а ще відродило журнал «Українська культура». Адже це відбулося напередодні ювілейної дати: 2021-го журналу виповнюється 100 років і 30 із часу, коли він виходить із нинішньою назвою», — розповідає Євген Букет.
Щодо майбутнього ювілею журналу, то досить симпатичною прелюдією вже стала презентація чергового числа, що відбулася в грудні. Важливість цього заходу важко переоцінити.
«Кожен рік, коли виходить журнал «Українська культура», — насамперед рік перемоги здорового глузду над прірвою безграмотності, культурного невігластва у сучасному вирі подій. І те, що журнал виходить, — аргументація того, що є потреба й доцільність. І є українська культура», — переконаний член редколегії журналу, головний редактор газети «Кримська світлиця» Андрій Щекун.
Його слова підтвердила присутність на презентації авторів та героїв публікацій, серед яких чимало яскравих представників вітчизняної культури: народна артистка України Оксана Пекун, заслужені артистки України Анжеліка Рудницька та Вікторія Васалатій, режисерка Марина Ткачук, співзасновниця Міжнародного фонду Івана Франка Ольга Нижник та інші.
«Зізнаюся: на початку творчої кар’єри мріяла потрапити на сторінки цього поважного видання. І тому тепер, коли моє фото з’явилося на першій сторінці часопису, це стало одним із найвищих щаблів у моїй творчості. Видання трохи нагадує широкоформатне кіно, у ньому все прекрасне: світлини, матеріали. І не буде перебільшенням сказати, що цей журнал — найперший форпост нашої культури й українства», — каже Оксана Пекун.
Вихід у світ відродженого журналу вважає важливим і непересічним Ольга Нижник: «Згадую щоденну українську газету «Рада» Євгена Чикаленка, яка на початку ХХ століття була ковтком свіжого повітря для української культури і мови. Так і тепер у незалежній Україні, здається, журнал «Українська культура» — ковток свіжого повітря і, можливо, сонячний промінь, якого потребує суспільство».
У номері, про який вже довелося чути й читати чимало схвальних відгуків, справді цікаві пізнавальні матеріали, серед яких розповідь журналістки Ліни Тесленко про документальний фільм режисерки Марини Ткачук «Три Івани. Історії українців у Казахстані». У стрічці йдеться про одну з найбільших українських діаспор. Ця тема важка і сумна й від цього не менш важлива.
«Узявши журнал, приємно пересвідчитися, що українська продукція високоякісна. А щодо фільму «Три Івани», то коли беремося за непопулярні, не попсові теми, то хочеться побачити, що це теж комусь болить і когось зачіпає. Кортить зрозуміти, що є однодумці, які розділять твій біль і цікавляться цією темою. Мені важливо переконатися, що є колеги й українці, які плачуть у тих місцях, де плачеш ти», — зізнається Марина Ткачук.
Привітання та подарунки до 100-річчя видання ще попереду. Та вже тепер хочеться побажати, щоб, перегорнувши нову сторінку в своїй історії, відновлений журнал «Українська культура» до наступного ювілею підійшов у статусі лідера ініціативи «Велике видавництво». Завдяки їй вдасться повернути до життя всі культурницькі видання, які поки що, на жаль, більше нагадують великі руїни.
ПРЯМА МОВА.jpg)
Редакторка журналу «Українська культура»
Тетяна ЧЕРЕП—ПЕРОГАНИЧ:
— Українська культура не може мовчати, не захищати себе. Бо це всі ми, українці. А наша сила у слові, виважених діях, любові до всього рідного, українського, розумі та вірі. Саме тому вірю: все, що ми доносимо до співвітчизників через сторінки журналу, — теж боротьба за наші незалежність, ідентичність, свободу.
Журнал «Українська культура» йде до читача, розповідаючи про цікаві події й заходи, знайомлячи з неординарними особистостями, аналізуючи минуле і нинішнє з думкою про майбутнє. Адже від того, що ми робимо на цій землі сьогодні, залежить, яким буде її й наше завтра.
ДОВІДКА «УК»
Журнал «Українська культура» — одне з найстаріших культурологічних видань України. Його основні теми — музика, література, образотворче мистецтво, кіно, архітектура, дизайн, фотографія.
Перше число часопису вийшло 1921 року з назвою «Путь к коммунизму». Із 1991-го має нинішню назву. До кінця 2018-го засновником було Міністерство культури. Із лютого 2019 року новим засновником і видавцем стало ТОВ «Видавничий дім «Українська культура».