ГОСТРА ТЕМА
Спілкування обласних і деяких центральних органів влади інколи нагадує діалог глухого зі сліпим
Типово поліський Лугинський район Житомирщини — один із найменших в області як за площею, так і за кількістю населення. Втім, не лише у цьому його особливість, бо із п’яти промислових підприємств, які діють на його території, чотири — державні. Проте якщо два лісгоспи рік у рік нарощують обсяги виробництва і забезпечують майже півтисячі жителів поліської глибинки стабільною роботою, то стан справ на торфобрикетному і спиртовому заводах (ще донедавна бюджетоутворюючих для району) викликає велике занепокоєння аж ніяк не місцевого рівня.
Спиртове «місце відстою»
Ще позаторік продукція Липницького спиртового заводу становила 81,7% у загальних обсягах реалізації промислової продукції Лугинщини. На частку підприємства припадало 38,6% зібраних у районі податків до бюджетів усіх рівнів, а результатом господарської діяльності заводу в 2010 році стали 863 тис. грн прибутку. Досягнення цілком закономірне, бо вироблений у Липниках високоякісний харчовий спирт навіть за умов гострої конкуренції користувався завидним попитом. Крім того, запроваджені на заводі сучасні технології зберігання і переробки вологої кукурудзи значно знизили собівартість і, відповідно, підвищили прибутковість переробки зерна.
Отож перспектива ліквідації державного підприємства «Липницький спиртовий завод» та включення його на правах «місця провадження діяльності та зберігання спирту» (МПД), підпорядкованого держпідприємству «Укрспирт», викликало занепокоєння як у працівників заводу, так і у керівництва району і області. Однак на направлене у столицю звернення голови Житомирської облдержадміністрації з проханням не експериментувати з підприємством, яке успішно і прибутково працює, надійшла заспокійлива відповідь за підписом першого заступника міністра аграрної політики М. Безуглого. У ній стверджувалося, що заходи здійснюються для «підвищення ефективності функціонування державних підприємств спиртової промисловості», а «реорганізація ДП «Липницький спиртовий завод» дозволить модернізувати виробничі потужності заводу та завантажити їх до оптимального рівня, покращити соціально-економічне становище працівників підприємства, що у свою чергу призведе до збільшення надходжень до бюджетів усіх рівнів».
Наміри міністерства про виробництво біоеталону слушні, але чи не знищать вони найсучасніший в області та Україні завод?. Фото з сайту cheb.ru
Цитата трохи задовга, проте вкрай потрібна для усвідомлення різниці між міністерськими обіцянками та їхніми реальними наслідками. Як виявилося, процес реорганізації, розпочатий на початку минулого року, розтягнувся на чотири місяці, впродовж яких більшість працівників заводу відправили у вимушені відпустки без збереження заробітної плати. Втім, навіть після того, як завод став повноцінним «місцем провадження діяльності», її на заводі… фактично не стало! В усякому разі, за наявною в області інформацією, спільними зусиллями ДП «Липницький спиртовий завод» і Липницьке МПД у 2011 році випустили продукції на 1,6 млн грн, що становить приблизно 5% рівня попереднього року, в якому завод реалізував спирту на 39,6 млн грн! Більше того, останніми місяцями підприємство вже традиційно простоює через нібито брак попиту на його продукцію та заповнення наявних ємностей для зберігання спирту.
Зрозуміло, що виникає цілком закономірне запитання про долю працівників заводу. Важко повірити, але коли в період вимушених відпусток робітниче селище Липники переживало період перманентних мітингів і перебувало на межі соціального вибуху, то нині тут все нібито тихо і мирно, хоча люди працюють… один день на тиждень! Однак їхню роботу оплачують у розмірі мінімальної зарплати за місяць, через що цілком працездатні люди, які ще рік тому заробляли на себе і приносили користь державі, нині фактично перебувають на її утриманні на рівні з пенсіонерами чи інвалідами.
Під час недавньої робочої поїздки на Житомирщину міністра аграрної політики Миколи Присяжнюка журналісти поставили йому цілком прогнозоване запитання щодо ситуації на колишньому Липницькому спиртзаводі. На думку високопосадовця, проблема зумовлена занадто великими потужностями вітчизняної спиртової галузі. Тому, за словами міністра, частину підприємств доцільно перевести на випуск біопального. Думка цілком слушна, бо навіть на Житомирщині аж п’ять спиртових виробництв, сумарна потужність яких використовується лише на 20%. Одна з причин цього — висока енергоємність і низька якість готової продукції на більшості цих підприємств. Однак саме Липницький спиртзавод, у технічну модернізацію якого за останні десять років вкладено майже 8 млн грн, зароблених завдяки успішній роботі його трудового колективу, сьогодні найсучасніший в області й один із найкращих в Україні. Чи вже був?
Торфозавод — президентський клопіт?
У ситуації, коли енергетична безпека держави набула стратегічної ваги, важко переоцінити значення ще одного державного підприємства, яке діє на Лугинщині, — Озерянського торфобрикетного заводу. Ще в 2005 році тут трудилися понад дві сотні працівників. Видобуток торфу сягав 56,2 тис. тонн, а виробництво торфобрикету — 16 тис. тонн.
Відтоді в державному підприємстві «Житомирторф» змінилось аж шість керівників, кількість працівників скоротилася до трьох десятків, а видобуток торфу торік становив… 3 тис. тонн, із яких не вироблено жодного кілограма торфобрикетів. І цей занепад відбувався під акомпанемент нарад, на яких аргументовано говорили про безсумнівну вигідність заміни паливним торфом природного газу і привізного для Житомирщини кам’яного вугілля.
На жаль, тривалий час спілкування обласних і центральних органів влади щодо подальшої долі підприємства, підпорядкованого безпосередньо Міністерству енергетики та вугільної промисловості, нагадувало діалог глухого зі сліпим. З облдержадміністрації надходили дедалі тривожніші листи з інформацією про погіршення і без того катастрофічної ситуації в ДП «Житомирторф» і навіть пропозиціями прийняти його у комунальну власність. Натомість міністерство у своїх відповідях нарікало на брак в області попиту на торфобрикет, якого… вже кілька років ніхто не виробляв, що «ставить під сумнів доцільність спрямування бюджетних коштів на технічне переоснащення ДП «Озерянський торфозавод».
Справа зрушила з місця лише після доручення «вжити заходів для фінансового оздоровлення і розвитку підприємства «Житомирторф», даного Президентом України після його робочої поїздки на Житомирщину. Наприкінці минулого року за виділені з держбюджету 7,2 млн грн було закуплено сучасну лінію сушіння і брикетування торфу та комплект вкрай потрібної техніки і машин для його видобутку. Отож у планах на цей рік — заготовити принаймні 40 тис. тонн паливного торфу, що стане гідною альтернативою дедалі дорожчому природному газу та поверне життя робітничому селищу Жовтневе при Озерянському торфобрикетному заводі. До речі, серед 660 жителів цього населеного пункту — майже сотня дітей і школярів, яких, звісно, тішить, що долею їхньої малої батьківщини перейнявся сам Президент України. Ось лише як пояснити цим юним громадянам нашої країни, чому, за наявності цілої армії державних чиновників, робочими за суттю питаннями довелося перейматися главі держави?
Переконливий аргумент — діло
Неважко спрогнозувати, як оцінюють роботу влади у родинах працівників Озерянського торфобрикетного заводу і нинішнього «місця зберігання спирту». Ідеться не лише про два конкретні робітничі селища. Зайве пояснювати, що дешева альтернатива газу і вугіллю потрібна не тільки Лугинському району. Крім того, гріх не згадати, що побічним продуктом завмерлого Липницького спиртового заводу ще донедавна була барда, яку використовували як корм у тваринництві. Удар по останньому призвів до зменшення обсягів виробництва м’яса і молока та скорочення зайнятості у селах відразу кількох районів, де тваринницькі ферми забезпечували поліщуків постійною роботою. Отож, крім зупинки успішного підприємства, виникла ще одна болюча проблема, розв’язанням якої не менше, ніж управлінням спиртовою галуззю, мало б перейматись аграрне міністерство.
Зрозуміло, що для масштабів країни ефективна робота двох далеко не найпотужніших державних заводів комусь може видатися дрібницею. Однак нині на Лугинщині найвище в області навантаження незайнятого населення на кожне вільне робоче місце (по 84 особи), рівень смертності вдвічі більший за рівень народжуваності, результатом роботи промисловості за рік стали збитки на суму понад 3 млн грн (і це ще до оподаткування), а валовий збір зерна у сільгосппідприємствах району торік скоротився майже на 13% при зростанні загалом в області на 44%. Отож чи не втрачає часом держава не два підприємства, а принаймні один район із майже 18 тисячами наших співвітчизників?