"Кривава ціна помилок політиків"

100 РОКІВ БОЮ ПІД КРУТАМИ

ПОГЛЯД. Наприкінці січня 1918 року в Україну, без хліба і вугілля якої не могла існувати радянська Росія, Ленін спрямував понад 60 тисяч червоноармійців-окупантів. Однак ці сили було розосереджено в кількох найважливіших регіонах — від Донбасу і промислової Катеринославщини до хлібної Полтавщини і офіційно проголошеного столицею УНР совітів Харкова.

Отож у поході на Київ, за оцінками істориків, узяли участь 6 тисяч вояків, з яких не більш як тисяча були місцевими прихильниками більшовиків. Нібито невелика сила, однак Центральна Рада, керівники якої цілеспрямовано проводили пацифістську політику, вже не мала навіть кількох надійних полків, щоб зупинити навалу окупантів.

Нині вистачає тверджень, що загін, поспіхом сформований з курсантів військової школи ім. Хмельницького і добровольців-студентів та гімназистів, свідомо послали на смерть, прагнучи будь-якою ціною хоч би на кілька днів обстояти Київ. Без цього УНР не вдалось би укласти мирний договір у Брест-Литовську з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їхніми союзниками Османською імперією і Болгарським царством.

 

Насправді молоді патріоти мали тільки затримати червоногвардійців до підходу з Ніжина укомплектованого фронтовиками полку ім. Шевченка, який натомість проголосив нейтралітет. Та навіть у цій ситуації оборона під Крутами могла стати переломною в радянсько-українській війні, якби на допомогу курсантам і студентам підійшли частини півторатисячного загону під командуванням Симона Петлюри. Ці сили на той час вели успішний наступ на лінії Полтавської залізниці і вже захопили станцію Яготин, адже на головний удар червоних очікували саме з цього напрямку.

Однак 29 січня 1918 року, коли в засніженому полі під Крутами героїчно стояли на смерть молоді патріоти, в Києві вибухнуло пробільшовицьке повстання на заводі «Арсенал». За радянських часів його учасників прославляли як героїв, а нині воліють зовсім не згадувати.

Насправді події на «Арсеналі» напрочуд повчальні, бо мають прямі аналогії із сьогоденням. Завод, який спеціалізувався на випуску військової продукції для армії Російської імперії, що воювала на фронтах Першої світової війни, утримували за рахунок оплати зі скарбниці виконаних замовлень. З літа 1917 року робітники-арсенальці залишились без зарплат.

Замість того щоб своєчасно відреагувати на потреби арсенальців та членів їхніх родин, які вже голодували, в Центральній Раді лише розповідали про переведення військових заводів на «мирні рейки». Маючи змогу хоч частково виплатити зарплати робітникам, новий уряд узявся за «першочергову» справу облаштування автопарку для власних потреб.

Тим часом підгодовувані німецьким коштом більшовики безперешкодно привезли з Росії на «Арсенал» кілька валіз ще царських грошей, яких вистачило і на погашення зарплатних боргів, і на закупівлю зброї в деморалізованих дезертирів-солдатів, і на організацію так званих загонів самооборони. З них, як і на Донбасі вже в наші дні, сформували банди бойовиків, готових грабувати й убивати за примарні ідеали «руского міра» і не без вигоди для себе.

Коли 4 січня 1918 року «Арсенал» зайняли вірні Центральній Раді війська, вилучення тисяч гвинтівок і майже сотні кулеметів пройшло без особливих ексцесів. Навіть більшовицькі лідери планували розпочати повстання аж тоді, коли під стінами Києва стоятиме Червона армія, чого могло й не статися. Завод збунтувався стихійно, коли хтось із політиків ухвалив рішення про вивезення з його території запасів вугілля, що означало повну зупинку підприємства і позбавлення куска хліба робітників.

Тож найбоєздатніші українські війська замість того, щоб громити червоноармійські орди, які панічно розбігалися в перших сутичках із у рази меншими загонами німців, змушені були впродовж тижня штурмувати мури «Арсеналу». Тим часом російські окупанти, переможний марш яких на кілька діб затримали навіть три сотні малодосвідчених юнаків під Крутами, безперешкодно підійшли до Києва.

Отож важко не погодитися з думкою шанованого українською діаспорою історика Івана Лисяка-Рудницького, що «інтервенційні московські армії під час навали взимку 1917—1918 років були відносно малі. Совєтська експансія була здатна поширюватися лише на ті країни, що їх власне безголів’я робило з них легку здобич».

95 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА ГАЙДАЯ

Полтавський родовід генія кінокомедій

ГОРДІСТЬ. Творця фільмів «Операція «И» та інші пригоди Шурика», «Діамантова рука» і «Кавказька полонянка» чомусь прийнято вважати росіянином, хоч за походженням і душею він щирий українець. Батько майбутнього кінорежисера Іов Гайдай опинився на далекому Амурі не з власної волі. Корінного жителя Полтавщини, який узяв активну участь у революційних подіях 1905 року, заслали на шість років будувати Амурську залізницю.

Доки каторжанин відбував покарання, на Далекому Сході добровільні переселенці утворили Зелений Клин, який став для Іова Гайдая і його родини новою вітчизною. До речі, незвичне нині прізвище означає пастуха-відчайдуха, який, на відміну від західноукраїнських вівчарів, випасав овець не на гірських полонинах, а в неозорому степу, де людині без мужності й гумору було не вижити.

Обидві ці риси характеру сповна виявив Леонід Гайдай, торуючи дорогу в мистецтві. Першу створену ним кінокомедію нещадно розкритикували і після цензурних обрізувань перетворили на короткометражку «Жених з того світу». А знята за мотивами байки українського поета-сатирика Степана Олійника короткометражка «Пес Барбос і незвичайний крос» сприяла авторитету Леоніда Гайдая в комедійному жанрі.

65 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ДВОРСЬКОГО

Смерекова хата пісенного таланту

ПАТРІОТ. Мільйони українців завдяки пісні Павла Дворського «Стожари» дізналися, що сузір’я Плеяд має поетичну і влучну народну назву. До речі, так само, як усі інші зорі, адже навіть Млєчний путь здавна був для нас Чумацьким шляхом. 

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ПЕТРОВСЬКОГО

Трагічна карма всеукраїнського старости

ПОСТАТЬ. Перейменування Дніпропетровська на Дніпро змусило навіть байдужих до історії громадян зацікавитись особою людини, колись відомої як всеукраїнський староста. Саме так у просторіччі іменували посаду голови всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), яку з березня 1919-го до літа 1938 року обіймав революціонер-ленінець Григорій Петровський.

На відміну від всесоюзного старости Михайла Калініна, який уславився хіба що козлиною борідкою і ґвалтуванням юних балерин з Большого театру, номінального керівника Української держави пам’ятають як людину, яка багатьом допомогла в біді. Зокрема рідним Андрія Малишка, який на той час ще був звичайним сільським учителем.

На карб Петровському ставлять його роботу на посаді наркома внутрішніх справ радянської Росії з 30 листопада 1917-го по 30 березня 1919 року. Насправді цей наркомат, на відміну від кривавої Надзвичайної комісії на чолі з Дзержинським, опікувався міліцією, протипожежною службою та житлово-комунальним господарством.

Ще депутатом царської Державної думи Григорій Петровський запам’ятався гарячими промовами на захист національних прав своїх виборців з Катеринославської губернії, де, за його словами, «сім десятих населення, якщо не більше, становлять українці, яких на офіційному рівні називають малоросами. Український народ зазнає безупинного гніту».

Найімовірніше, саме через прихильність до українців Петровського призначили наркомом внутрішніх справ Росії. Лише коли більшовицьких окупантів аж тричі викинули з України, що змусило навіть затятого українофоба Троцького віддати наказ видавати червону російську армію за українську, нарешті згадали про старого революціонера.

Напрочуд промовистий текст телеграми, розісланої 16 березня 1920 року всім губернським виконкомам: «На всій території України слід послуговуватися українською мовою на рівні з великоруською. Усі заклади зобов’язані приймати заяви і великоруською, і українською мовами. За відмову від приймання притягувати з усією жорсткістю воєнно-революційного закону. Голова всеукраїнського ЦВК Петровський».

У лютому 1932 року голові ВУЦВК не забракло мужності запропонувати лідерам компартії України подати керівництву СРСР доповідну про нестачу продовольства в УСРР і прохання про призупинення хлібозаготівель. Не одержавши підтримки, Петровський особисто звернувся 10 червня 1932 року з відповідним листом на ім’я Молотова і Сталіна. Зрозуміло, що це був голос волаючого у пустелі, який нічого не міг змінити. Однак інші не зробили навіть цього.

Не дивно, що двох синів Петровського репресували, а донька, яка вийшла заміж за Юрія Коцюбинського, у 1937 році стала «дружиною ворога народу» і вдовою. Самого всеукраїнського старосту, який виявився заручником власноруч створеної тоталітарної системи, у 1939 році звільнили з усіх посад. Великим щастям для Петровського стало працевлаштування до Музею революції у Москві на посаду заступника директора з адміністративно-господарської роботи чи, простіше кажучи, завгоспа.

На відміну від ще одного революціонера Миколи Скрипника, якого у 1933 році довели до самогубства, відправлений у почесне московське заслання колишній всеукраїнський староста фактично став живим експонатом Музею революції, яка замість визволення принесла ще гірше рабство всім вихідцям з імперської тюрми народів.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).
Ілюстрації надав автор.