Мій співрозмовник — член однієї з мистецьких спілок Криму. В містах півострова відпочивальники могли бачити роботу мого візаві, їх відзначали на всеукраїнських фестивалях, з ними знайомі західноєвропейці. Він просить не вказувати своє прізвище, бо знає про зниклих на півострові людей, які мають проукраїнську позицію.
— Яка нині ситуація у вашій творчій спілці в Криму?
— На початку подій у Криму я запропонував керівникам нашої спілки опублікувати заяву, вивісити український прапор. Вони відповіли: «Тобі що, набридло жити?» А я сподівався таким чином підбадьорити містян і показати світу, що Крим — український. Згодом на зборах керівники нашої спілки заявили, що ми стаємо підрозділом відповідної організації Російської Федерації. Я відповів, що мене приймала в спілку Україна, тож хочу бути українським митцем. Із 50 присутніх я був єдиний, хто оголосив про незгоду. Не більше п’яти митців тишком-нишком висловили мені підтримку. Решта дивилися на мене як на людину несповна розуму.
Нині ті, хто гаряче підтримав окупацію, починають згасати. Ніхто їх на російські фестивалі не запрошує — там для них мертва зона. А в Україні вони постійно виступали в Миколаєві, Дніпропетровську, Києві. Мій друг художник, росіянин, оформлює візу в Києві у Прибалтику. Схоже, на постійно. У нього, як і у нас з дружиною, є довідка про відмову від російського громадянства. Але ми не робимо посвідку на проживання. Бо можуть у паспорті поставити якусь печатку, і ми станемо нев’їзні в Україну.
— Що слід зробити українському уряду, щоб твої однодумці почувалися в Криму впевненіше?
— Ми гадали, що буде два паспорти. Виявилося, немає таких законів. Я не знаю, що потрібно вигадати уряду, щоб українцям, яких змусили отримати паспорт чужої країни, легше було в’їжджати на Батьківщину. Повертаючись у Крим, ми розвінчуємо російську пропаганду. А навідуватися у свій дім все одно доводиться, хоч у місті стало нецікаво і важко. Нам дуже не вистачає інформації з Києва. Супутникову антену фахівці спеціально не налаштовують, а в тих, у кого «тарілка» ловить українські телеканали, проблеми зі звуком. Уряд має швидше вирішити, як донести в Крим точку зору української сторони щодо війни на сході України. Нам потрібно підказати, як діяти. Спочатку високопосадовці з Києва радили отримувати російські паспорти. А тепер тих, хто їх одержав, починають тут утискувати. Я боюся держслужбовців в Україні... І як нам тепер потрапляти в Європу? Мені як українцю з Криму не дають потрібних довідок.
Уряд повинен постійно підтверджувати, що ми не кинуті напризволяще. Тоді ми в Криму почнемо підніматися за свої права, не будемо боятися ходити у вишиванках, з українською символікою. Ми повинні відчувати силу України. І Європа має підтримувати визволення Криму від окупантів посиленням санкцій.
Мій знайомий виступає проти проєвропейського напряму України. Я запитав про його знаряддя праці, завдяки яким він заробляє. Виявляється, вони всі з Європи, він не купує неякісних російських. Таким чином я намагався розкрити йому очі на санкції.
Я навіть згоден, щоб Україна припинила поставки продовольства. Нехай ті, хто ходив на референдум, відчують, яке значення мали зв’язки з Україною. А молодь референдум не підтримала. Молоді потрібна Європа…
В українців нині немає проблем з татарами. Вони майже всі патріоти України. Нам усім буває страшно. Я спілкуюся в Криму з відомими російськими митцями, вони правильно розуміють теперішню ситуацію, але не хочуть це розголошувати. А немало українських митців у Криму, які отримували від України звання, якісь преференції, тепер від Батьківщини відвернулися. Росіяни і українці — ми схожі, але чому так легко піддаємося пропаганді? Мій знайомий пожив кілька місяців у Москві і приїхав у Крим з думкою, що в усьому винні «америкоси». А я згадав, як американці разом зі мною збирали на Кримському узбережжі сміття…
— А яка ситуація особисто у тебе з роботою в Криму?
— Я працював здебільшого з російськими митцями. Мене нещодавно запросили на російський проект, за який мав отримати чималі кошти. Але я витримав тільки тиждень, бо не хотів відчувати зверхнє ставлення росіян до «місцевого хохла», хоча я був у прекрасних стосунках з керівником. А ще той проект виявився «во славу» російської зброї. Це — як під час окупації працювати на фашистів. Та й сама ситуація в місті із зеленими чоловічками і їхніми «радостями»… Схожі на них під Донецьком вбивають захисників України, серед яких мій двоюрідний брат — доброволець з Дніпропетровської області. Душа болить. Я знайшов роботу в Одесі. Там мою роботу теж відправляли на «одобреніє» в Росію.
Моя дружина не працює, бо припинили діяльність українські установи. Вона з українським паспортом не може влаштуватися на хороше місце, а була керівником великого відділу. У російську установу її не візьмуть без червоного паспорта. А потрібно вижити, вивчити доньку. Вона вчиться у Польщі на графічного дизайнера і хоче мати диплом європейського зразка, планує повернутися в Київ. Нині розробляє для столиці графіку, що стосується велосипедних доріжок.
Мене і творча робота не заспокоює. Коли виходжу на набережну десь у курортній місцині, бачу зовсім інші обличчя, ніж ті, які приїжджали раніше: ці якісь сірі, вдягнуті у футболки з надписами «Россия и весь мир — наш», «Я — русский»… На узбережжі весь часзвучить «Мой адрес — Советский Союз», «Вставай, страна огромная»… І треба серед цього жити… У мене є знайомі, які піддалися довготривалій кремлівській пропаганді. Я виріс у селі. Якщо хтось у нас робив щось погане, його все село зневажало. Таке ставлення у світі до країни, яка захопила Крим. Адже нині весь світ — велике село.
— Твої висновки щодо цього курортного сезону?
— Провальний. Мій товариш — викладач англійської мови, професійний історик, який супроводжував тури іноземців Кримом, залишився без роботи і переїхав у Вінницю. Кримські посадовці кажуть: хоча туристів було менше, але приїхали більш заможні. Брехня. Ми бачили цих заможних бюджетників, які нічого не купували, а бігли у визначені години до своїх санаторіїв, бо там був гарантований обід. А ціни підскочили так, що це було дорого навіть для росіян. Після сезону люди ще більше зрозуміють, що їх обдурили.
У мене в Криму з’явилися сусіди — переселенці з Луганська. Вони тільки смалять і смітять. Якось побачив, що відпочивальники зі сходу України чи з Росії розпивають спирт на набережній. Раніше такого не було, пили хороше кримське вино. І таких казусів немало. Я не хочу ображати всіх східняків, але як здебільшого вони поводяться на узбережжі? Путін сам про це розказав з телевізора. І після цього гинути за його кліку?..
— Чи правда, що кримчан прописували в Магадані?
— Про прописку в Магадані багато чули, але самі не бачили. Спочатку видавали паспорти без прописки. Потім з якимось номером. Врешті-решт стали прописувати по факту. Показові слова я почув від свого друга, який колись викладав у Києві, а через здоров’я переїхав у Крим: «Я народився в окупації у Києві. І таке відчуття, що я помру в окупації в Криму». Він зробив собі російський паспорт, щоб отримувати пенсію. Але його прописали в Севастополі. Він виборював достовірну прописку три тижні, бо розумів, що не зможе підтвердити інші документи. Його ганяли кабінетами, він по три години вистоював у черзі. До російської бюрократії, яка виявилася гіршою за українську, додався політичний аспект. І ми постійно з цим зіштовхуємося. Звісно, ті міліціонери, які перескочили в російське громадянство, мають надію, що їм буде краще.
І ще такий факт: нам потрібно було переслати з Криму в Польщу гроші за навчання доньки. Я даю український паспорт. Мене записують як іноземця. Мою адресу вказують у Краснодарі. І таким чином відправили гроші. Інакше вони не пройшли б. А раптом їх повернуть? Як забрати? Якщо ти українець, то податок у тебе 30%, а у росіян — 12%. І що буде з нашою нерухомістю? Чи пустять нас назад у Крим до мого дому з українським паспортом? А російські паспорти здебільше отримують, щоб залишитися на роботі.
Мій прогноз: більше трьох років люди таку ситуацію не терпітимуть. Крим повернеться, але бажано без розрухи. Гадаю, 60—70% кримчан оцінюють ситуацію так, як і я. Їх стає більше завдяки різкому переходу на все російське, починаючи з рубльових розрахунків та проблем з мобільними телефонами. А російські мобільні карточки можна отримати тільки за паспортом… Ми звикаємо бачити спорожнілі прилавки. У черзі чую: продайте будь-яке українське, але не російське… Кожен як може намагається боротися з окупаційною системою.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Від редакції. Прочитавши це інтерв’ю, розумієш, як складно нині жити у Криму тим, хто залишився в душі українцем. Вони фактично стали вигнанцями на рідній землі. Під прапором кремлівської пропаганди такі люди не просто вистояли — навпаки, вони утвердились у своєму патріотизмі. Їх чимало залишилось у Криму, і вони щодня живуть у російському інформаційному чаду.
На наш погляд, Україна повинна зробити все, щоб зберегти зв’язок із патріотами своєї країни, повинна підтримувати їх не на словах, а на ділі.
ПРЯМА МОВА
Президент Петро ПОРОШЕНКО
про повернення Києвом Криму:
— Крим буде знову з нами. І навіть не військовими засобами. Я впевнений: ми виграємо економічне, демократичне і ліберальне змагання за уми і настрої кримчан, тому що ми будемо ефективні, некорумповані, демократичні — і ми будемо вільні. І рівень життя в Україні за адміністративним кордоном з Кримським півостровом буде набагато кращим. І це — єдиний шлях, яким ми можемо виграти битву за настрої кримчан.
З виступу на щорічній зустрічі
«Ялтинська європейська
стратегія» у Києві
Ми в Google+