"Кримська різня по більшовицьки"

ПОЧАТОК ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ В КРИМУ

ПАМ’ЯТЬ. Навіть у довгому переліку більшовицьких звірств періоду громадянської війни кривава вакханалія у Криму — на особливому місці. Ввірвавшись на Кримський півострів, командуючий військами червоних Фрунзе у радіограмі Врангелю гарантував життя всім, хто здасться в полон, а охочим обіцяв вільний виїзд за кордон.

Натомість звільнення Криму від «контрреволюційного елементу» розпочалося відразу після вступу в захоплені міста зі знищення поранених у шпиталях, залишених під опікою Червоного Хреста. Безпомічних людей витягали у двори, де найчастіше просто рубали шаблями і кололи багнетами, витрачаючи кулі лише на медперсонал, коли той намагався перешкодити вбивствам.

17 листопада з’явився наказ Кримревкому про обов’язкову реєстрацію цивільних біженців та колишніх військових. Складені в результаті списки стали розстрільними, за якими «контрреволюціонерів», «класових ворогів» та їхніх «спільників» групами від кількох десятків до кількох сотень розстрілювали з кулеметів.

Із полоненими офіцерами розправлялися з особливою жорстокістю. Поширення набули так звані десанти на Кубань, коли скручених дротом приречених із вантажем на ногах топили великими групами на морському мілководді.

За оцінками дослідників, жертвами червоного терору в Криму стали принаймні 100 тисяч осіб, а його досвід згодом взяли на озброєння гітлерівці. На відміну від «учителів», нацисти застосовували більшовицькі методи не до співвітчизників, а до громадян окупованих країн.

70-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ СУДУ НАД НАЦИСТАМИ

Українські уроки Нюрнберзького трибуналу

ПАРАЛЕЛІ. Пропагандисти «руського міра» вслід за радянськими ідеологами твердять, що «злочини ОУН-УПА засуджені в Нюрнберзі нарівні із діяльністю СС і гестапо». Справді, Генпрокуратура СРСР подала на розгляд міжнародного трибуналу 28 томів звинувачувальних документів на «українсько-німецьких буржуазних націоналістів» (саме таким абсурдним терміном аж до початку 1960-х офіційно користувались у Радянському Союзі), які долучили до реєстру отриманих матеріалів. Однак після ретельного вивчення більшовицькі «докази» відхилили як необгрунтовані, бо вони суперечили даним уже доступних німецьких архівів та містили переважно голослівні звинувачення в суто пропагандистському дусі.

Таку саму долю мали висновки радянської спеціальної слідчої комісії, згідно з якими розстріл польських військовополонених під Катинню буцімто здійснили «німецькі фашисти», брехню про що, за задумом сталінських фальсифікаторів, мав підтвердити Нюрнберзький трибунал.

Однак усупереч позиції радянських суддів, їхні колеги зі США, Великобританії та Франції не зганьбили себе завідомо голослівними і бездоказовими висновками. Отож попри гучну заяву на суді одного із нацистських лідерів Германа Герінга, що «переможець завжди суддя, а переможений — підсудний», немає підстав звинувачувати Нюрнберзький трибунал в упередженості винесених ним вироків.

До речі, розроблений до початку його роботи статут, над яким попрацювали радянські практики «масового терору», давав змогу «визнати ту чи ту групу або організацію злочинною», в результаті чого належність до неї автоматично ставала злочином, за який навіть страчували.

Досі не прийнято згадувати, що цей принцип радянська сторона вже застосовувала у роки війни, і полонених есесівців розстрілювали не менш нещадно, ніж у гітлерівців — узятих у полон комісарів і політпрацівників Червоної армії.

Нюрнберзький трибунал, усупереч досі поширюваним на пострадянських просторах міфам, не визнав злочинною жодної з організацій Третього рейху. Це стосується і Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, і навіть таких одіозних структур, як гестапо і СС. У вироку трибуналу злочинними оголошено лише групи осіб із вищих функціонерів нацистських структур і тих їх членів, які особисто причетні до скоєння злочинів. У результаті навіть службу в СС і гестапо (за винятком керівників високого рівня) у Нюрнберзі визнали лише підставою для обов’язкового встановлення винуватості конкретної особи, а не злочином. До речі, нацистських бонз, засуджених трибуналом до страти, теж покарали не за їхні посади, а за цілком конкретні злочини.

Цей цілком справедливий підхід, продемонстрований після найкривавішої в історії світу війни, основоположний для демократичних суспільств, де не звикли керуватися ленінським принципом «хто не з нами, той проти нас». А українські «люстраційні» закони де-факто визнають повну нездатність органів прокуратури, міліції, юстиції довести хоч чиюсь вину, а тому оголошують всю виконавчу і судову владу всіх рівнів «злочинною».

Не менш ганебна ситуація, коли за кожної нової політичної «еліти» відбувається тотальна заміна управлінських кадрів то «донецькими», то «грузинськими», то просто красивими чи патріотичними особами, хоч насамперед має йтися про їхній професіоналізм у поєднанні з банальними чесністю й порядністю.

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ШАРЛЯ ДЕ ГОЛЛЯ

Найбільший патріот Франції

ПОСТАТЬ. Широковідомий вислів Шарля де Голля, що якби він мав таку партизанську армію, яка діяла в роки війни на території України, то німецький чобіт не топтав би французької землі. Сказала їх людина, яка в червні 1940 року закликала до Руху опору в окупованій нацистами Франції, що багатьом видавалось у той час безнадійним. Однак саме завдяки героїзму очолених де Голлем патріотів розгромлена держава невдовзі стала однією з чотирьох великих країн — переможниць у Другій світовій війні.

100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЯКОВА КУЦЕНКА

Прапороносець олімпійців

КУМИР. XV Олімпійські ігри, що відбулися 1952 року в Гельсінкі, стали дебютними для спортсменів СРСР, яким нарешті дозволили виступати на «буржуазних» спортивних змаганнях. Зрозуміло, що за аналогією із встановленням прапора Перемоги над Рейхстагом чи першим польотом людини в космос на першій в історії радянського спорту Олімпіаді честь пронести знамено Радянського Союзу на чолі офіційної делегації країни «робітників і селян» під час урочистого відкриття мали б надати росіянину. Натомість його довірили українцеві Якову Куценкові. До Гельсінкі наш земляк приїхав у ролі тренера, а тому фактично йшлося про напрочуд високе визнання його вже колишніх заслуг.

Однак у сучасних російських та українських довідниках Яків Куценко — нібито триразовий чемпіон світу серед штангістів-важковаговиків. Та насправді це напівправда, бо на рахунку одинадцятиразового чемпіона УРСР та чотирнадцятиразового чемпіона СРСР — десять світових рекордів, сім з яких офіційно не вважають такими виключно через «принципове» ігнорування радянським керівництвом міжнародних спортивних організацій і навіть офіційних Олімпійських ігор.

До речі, перша поїздка Якова Куценка за кордон відбулася на Третю світову робітничу олімпіаду, що відбувалася 1937 року в бельгійському місті Антверпені й формально навіть не була завершена через чвари серед членів оргкомітету. Нині про цю створену більшовиками альтернативу «буржуазному» олімпійському руху знають лише вузькофахові знавці історії спорту. Так само залишається напівзабутим те, що саме Яків Куценко став другим у світі важкоатлетом, який у триборстві здолав фантастичну на ті часи межу — 400 кг. Рекорд єдиного попередника — «арійця» з гітлерівської Німеччини Мангера наш земляк перевершив відразу на шість кілограмів.

Не зайве знати, що першим офіційно визнаним світовим рекордсменом серед радянських штангістів після вступу в 1946 році СРСР до Міжнародної федерації важкої атлетики став киянин Григорій Новак. Уже за кілька годин потому до його успіху долучився Яків Куценко, який на змаганнях у Парижі фактично повторив своє досягнення 1943 року — поштовх штанги вагою 171 кг. Уперше цей світовий рекорд було встановлено у визволеному і напівзруйнованому Києві фактично на силі духу, бо атлета буквально за місяць перед цим серед найцінніших фахівців демобілізували.

Саме від українця Якова Куценка веде початок високе мистецтво спортивної школи радянських штангістів, продовжене уродженцем Макіївки Юрієм Власовим та кумиром славнозвісного Арнольда Шварценегера дворазовим олімпійським чемпіоном Леонідом Жаботинським, мала батьківщина якого — Краснопілля на Харківщині. Важко не звернути уваги, що серед цих трьох легенд української важкої атлетики лише Куценко родом зі столиці. Та навіть йому по закінченні фабрично-заводського училища довелося тікати від голоду на Урал, що аж ніяк не сприяло залученню до спорту високих досягнень.

На жаль, нині власники футбольних клубів витрачають мільйони доларів на «оренду» закордонних спортсменів-легіонерів, хоч на порядок менших сум вистачить на фінансування українських спортивних шкіл, покликаних виховувати якщо не вітчизняних Пеле, то принаймні гармонійно розвинених юнаків і юнок. До речі, як засвідчує біографія Якова Куценка, перші спортивні досягнення він демонстрував на аматорських змаганнях під час обідніх перерв на заводі.

В СРСР справді переймалися розвитком масової фізкультури. Та не заради світових рекордів, які ніхто за межами радянської держави аж до кінця 1940-х не визнавав, а із суто прагматичною метою: отримати фізично дужих працівників і воїнів. Невипадково навіть наймасовіший спортивний норматив мав назву «ГТО» — «готов к труду и обороне», хоч насправді йшлося не стільки про захист власної вітчизни, скільки про «радянські інтереси» у всьому світі — аж до Куби й Анголи.

Отож тим, хто досі ностальгує за часами СРСР, варто нагадати, що вже знаним тренером Яків Куценко на першості Європи у Відні не мав фунта стерлінгів, щоб внести обов’язкову заставу під час подачі протесту на рішення спортивного судді. Ще гірше велося пересічним радянським громадянам, тимчасом як астрономічні суми, як і нині у путінській Росії, спрямовували на непомірний військовий арсенал і збройну допомогу «прогресивним» режимам за кордоном.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)