Здається, більшість із нас настільки звикла зустрічати будь-які новації кривою скептичною посмішкою, а то й голосними зойками «Все пропало!», що іноді думаєш: а чи є сенс запроваджувати у цьому суспільстві щось нове? Адже кожен реформатор наражається на небезпеку стати мішенню для охочих кидатися лайном — хоч би і словесним.
…Перший день патрулювання. Новоспечені поліціянти виїхали на вулиці Києва. І в той самий час, коли містом повільно пересувалися новенькі автомобілі з проблисковими маячками на дахах і написами «Поліція», на чергове патрулювання вийшли і «диванні війська», озброєні клавіатурами. Й почалося.
«Це показуха!», «Та вони їздять лише центральними вулицями! А лишень спробуйте знайти когось із патрульних у спальних районах міста!»
Ну добре. Ось моє рідне Академмістечко. М’яко кажучи, не центр, а досить далека околиця міста. Приватний сектор неподалік від залізниці. Ідучи вдень у справах, зустріла у цій «дірі» дві(!) патрульні машини за двадцять хвилин.
«О, вони патрулюють лише вдень, уночі їх не зустрінеш!», «Та, мабуть, темряви бояться!» — аж заходяться бійці екрана й клавіатури. Майже вночі мій пес попросився надвір, і я мала вигуляти тварину. Вийшла. Справді, на вулиці темно, лише де-не-де світяться… так, ті самі проблискові маячки патрульних машин. І якось воно… трохи спокійніше на душі. Бо песик мій трохи менший за невеличку кицьку і майже не вміє гавкати, тому захисник із нього ніякий, правду кажучи. Але коли щось трапиться — телефон у кишені є, і якщо набрати «102», то, впевнена, за кілька хвилин хтось на місці буде.
«Та вони нічого не роблять, тільки фотографуються з охочими зробити селфі!» — волають «диванні воїни». Знову йду з собакою. Дивлюся, у дворі стоїть патрульна машина, біля неї — поліцейський у новенькій чорній формі щось дуже емоційно доводить збудженому чоловікові. Зупиняюся. Аж раптом патрульний, що сидів у машині, покликав мене до них. Виявилося, збудженого чоловіка затримали за кермом напідпитку, зупинили, а він почав доводити, що «ось тільки заїхав у двір і випив, а так був тверезий!» Склали протокол, я була свідком, залишила свої дані, підписала папери. Все відбулося доволі швидко.
«Дякуємо!» — на прощання сказав мені поліцейський. «Та ні, це я вам дякую», — відповіла і не покривила душею. Бо мені справді це подобається — почуватися захищеною.
…А тепер хотілося б підкріпити свої доволі суб’єктивні враження статистикою. Звітуючи про перші результати роботи нової патрульної поліції, її очільник Олександр Фацевич повідомив, що за перші три доби служби у столиці на 15% скоротилася кількість пограбувань, на 41% — викрадень автотранспорту. Обіг наркотиків, за попередніми даними, скоротився на третину.
І це логічно: якось воно не дуже хочеться торгувати на вулиці «травкою» або намагатися сісти за кермо чужого авто, будь-якої хвилини наражаючись на небезпеку зіткнутися з поліцейським патрулем. Поки що поліцейські прибувають на місце скоєння правопорушень хвилин за 5–10 (і це вже ефективно!), але дуже скоро цей час скоротиться до 4–5 хвилин.
Тепер щодо нас, законослухняних громадян: кількість тих, хто звернувся до правоохоронців по допомогу, виросла вдвічі! У середньому за добу до патрульних надходить майже півтори тисячі викликів. І це дуже показово. Не секрет, що пересічні українці не надто люблять мати справу з міліцією, слушно зауважуючи, що це лише додатковий головний біль. Тобто поки що можна вважати, що кредит довіри громадян до нової патрульної служби вдвічі більший, ніж до «старої» міліції.
Олександр Фацевич пообіцяв, що невдовзі у столиці з’являться ще й кінні поліцейські та мотопатрулі. Що ж, чекатимемо. А поки що «диванні війська» продовжують критикувати нових стражів порядку. Під прицілом усе: навіть їхня форма, що доволі точно копіює американську. «У Києві сфоткався з поліцейськими, сказав у селі, що був в Америці», — читаю підпис під черговим демотиватором, зліпленим «на злобу дня». Та хай би воно вже й справді було як в Америці! Я не проти. А ви?!
Людмила ЗАГЛАДА
для «Урядового кур’єра»