Надзвичайний випадок, який нещодавно трапився в столичній підземці на станції «Осокорки», багатьом із нас довів, що у схожих ситуаціях потрібно розраховувати лише на себе. Саме такої думки дійшла більшість пасажирів, намагаючись дістатись додому того злощасного вечора. І хоч зазвичай їдучи у громадському транспорті в годину пік, згадуєш славнозвісний вислів «натовчені як кільки в томаті», — саме з ними можна порівняти пасажирів…
Проте коли трапилась аварія, мені, як і багатьом іншим киянам, довелося діставатися додому «на перекладних». Тоді я позаздрила кільці. Адже навіть ця риба почувається значно вільніше у своїй бляшанці, ніж кияни в маршрутках того дня.
А почалося все з повідомлення чергової по станції «Хрещатик», суть якого зводилася до того, що поїзди від станції «Видубичі» до «Харківської» не курсують. Тож аби дістатись додому, довелось їхати в об’їзд, тобто іншою гілкою, а потім — маршруткою чи автобусом. Отже, вийшовши з метро, приєдналась до черги тих, хто чекав маршрутку. До речі, громадський транспорт того дня не тішив частотою поїздок. На відміну від маршруток, які не просто ходили, а буквально «бігали». Хоч як з’ясувалося пізніше, ситуацію це виправляло, але не дуже.
Адже коли вийшла з підземки, то біля автобусної зупинки побачила велетенську хмару людей, до яких під’їжджали малесенькі маршрутки. Такими вони здавалися на тлі натовпу. І що найжахливіше, попри маршрутки, які справно ходили, натовп не тільки не зменшувався, а навпаки — збільшувався. Адже з метро «випадало» дуже багато охочих дістатися додому.
Мені того вечора пощастило, і я змогла зайти в один із таких автобусиків. І хоч стояла на одній нозі й дихати не було чим, краще погано їхати, ніж добре стояти. Почувши висловлювання одного з пасажирів, зрозуміла, що мені таки справді пощастило. Хлопець лише зауважив: мовляв, добре, що ніхто з пасажирів маршрутки не пив оковитої, тому хоч алкогольним перегаром не смерділо. А коли подзвонила знайома, якій довелось пішки долати Південний міст і ще кілька зупинок метро, які не працювали, ще раз переконалася: фортуна того дня була на моєму боці.
Натомість подруга Наталя доїхала до станції «Видубичі» і зрозуміла всю глибину своєї помилки. Як і багато інших киян, котрі наївно вважали, що хтось про них подбав і організував бодай якийсь транспортний зв’язок між станціями, де рух зупинився. Проте не так сталось, як гадалось. І дістатися станції «Позняки» можна було або на своїх двох, або на таксі. А вартість поїздок на таксі істотно зросла. За переїзд мосту підприємливі водії просили понад 100 грн.
Не зрозуміла поведінки столичних чиновників, які того вечора показали «рівень» своєї підготовки до позаштатних ситуацій. Думаю, багато хто погодиться, що керівництво було не на висоті. Звісно, ситуація позаштатна, але ж не можна було ось так сидіти і кліпати чиновницькими очима, кинувши людей напризволяще. Невже в екстреній ситуації неможливо «перекинути» громадський транспорт з інших маршрутів на цю ділянку?! Адже серед тих, хто того вечора їхав у метро, була не тільки молодь, яка могла йти мостом, а й літні люди та матусі з дітьми, яким не під силу подолати пішки таку чималу дистанцію, а грошей, щоб заплатити таксистам, вони не мали…