Ви ще не чули свіжих жахіть про українізацію Донбасу? Тоді нате! Тільки тримайтеся міцніше.
Отже, принишкло і похмуро насупилося українізоване і тому чорне-пречорне місто. А в ньому вулиця чорніша від чорного вугілля. На ній — чорний-чорний будиночок. А за чорними-пречорними дверима чорніє така сама кімната, де все-все: підлога, стіни, меблі — такі, немов тут кілька місяців чорні чорти качалися чи шахтарі після зміни перевдягалися. Посередині стоять чорнющі, немов головешки, стіл і стільці. На них сидять двоє похнюплених місцевих жителів — також не кольору цукру чи першого снігу. І мовчать вони по-чорному. А потім один порушує чорну тишу: «Чуєш, а таки, мабуть, ми даремно всі російськомовні газети спалили!»
Звичайно, палити ці паперові видання на прифронтовому Донбасі ніхто не збирається. По-перше, навіщо нам та кільком майбутнім поколінням вічний вогонь? А по-друге, якби раптом враз спалахнула вся ота друкована продукція, запасів якої тут набагато більше, ніж вугілля в надрах, то стовпи диму й попелу стояли б кілька років, нагадуючи вулкан, що прокинувся.
Тому щоб запобігти цьому стихійному чи рукотворному лиху, російськомовні видання здавна перебувають тут під охороною і навіть, схоже, їх занесено до своєрідної Червоної книги. А оскільки найкраща оборона, як відомо, — напад, тому й припхалися російські «іхтамнєти» зі зброєю на українську територію «захищати російську мову». Причому збоку — у російському «ящику» це має вигляд, немов місцеве населення справді потерпає від примусової українізації.
Проживши в Донецьку чверть віку, можу сказати, що передумови для такого трагічного перебігу подій готували давно і свідомо. Бо з початку 1990-х окремі партії та організації тут вперто поширювали скигління про нестачу російської мови. І тому в умовах тотальної російськомовності на Донбасі виросло не одне покоління затятих борців проти «українізації», яка буцімто вже ходить поміж териконами і хижо потирає руки. Це була якась спотворена і збочена дійсність, доведена до абсурду. Оті всі мітинги на захист «радной рєчі» періодично проводили всупереч елементарній логіці й здоровому глузду. Це те саме, якби, даруйте, потемнілі від спеки аборигени пересохлої пустелі, де місяцями катма дощу, раптом заходилися схлипувати, голосно волати про нестачу піску і закликали захищати його і себе від дощу чи вологи.
Такі порівняння абсолютно доречні, бо в Донецьку поряд із кількома десятками російськомовних газет виходила у світ невеликим накладом одна-єдина українська обласна газета «Донеччина». Тепер на п’ятому році війни питання: це від такої українізації кинулися захищати проросійські незаконні збройні формування нещасних донеччан, захопивши і розтрощивши у 2014-му приміщення редакції цієї газети?
На жаль, за минулі п’ять трагічних років ситуація з українськими ЗМІ і державною мовою загалом у прифронтовому регіоні не змінилася на краще. Більш того — вона погіршилася. Прийнято вважати, що ми програємо інформаційну війну, розпочату проти нас підступним, цинічним і брехливим сусідом.
Це офіційна версія. Насправді йдеться навіть не про війну, а про жорстоке пропагандистське побоїще, яке влаштували нам сусіди. Ті, хто живе, працює чи воює на Донбасі, підтвердять таке визначення. Бо, на жаль, іноді складається враження, що з нашого боку — не протистояння токсичній російській пропаганді, а гра у піддавки. А як ще назвати сумнозвісне відновлення зруйнованої телевежі на горі Карачун темпами сонної черепахи?
Чому вже п’ять років українських жителів уздовж лінії розмежування стабільно відповідно виховують російські телеканали й радіостанції? Кому вигідно, що у визволених від проросійських окупантів Слов’янську, Маріуполі, Краматорську, Покровську та інших містах Донеччини, як і раніше, — засилля російськомовних газет, а українських вдень зі свічкою не знайти? Скільки ще чекати на сподівану підтримку саме українських видань, якщо обласна влада за минулі роки так і не знайшла можливості врятувати бодай газету «Донеччина»? Чому передплата на українські газети тут дедалі частіше нагадує останній бій?
Утім, не все так сумно і песимістично навіть після інформаційного оточення і котлів, у яких опинилась українськомовна преса на Донбасі. Бо чогось дедалі частіше згадується твердження переможця найсильнішого на той час перського війська афінського мудрого політика і вправного стратега Темістокла, який казав: «Ми б загинули, якби не гинули!» Також на думку спадає народна мудрість, яка переконує, що найтемнішою ніч буває саме перед світанком.
Хочеться вірити: найгірше вже позаду, а попереду тільки позитивні зміни. Наприклад, нещодавно колектив інформаційного агентства «Вчасно», що працює у прифронтовому Покровську із 2014 року, прийняв рішення про повний перехід контенту на українську мову. Колеги свідомо пішли на цей крок, навіть попри застереження фахівців, що українські видання гірше просуваються в інтернеті. Зважаючи на мовні реалії краю, на сайті також почали підготовку сторінки російською для певної категорії читачів.
Крапля в морі? Можливо. Та водночас це ще й та мала крапля, що камінь продовбе. Особливо на тлі тих патріотів, які всю енергію витрачають переважно на нарікання, ремствування і скигління.