«Я з 2014 року виїжджаю на фронт з волонтерами. І в цих молодих та й не зовсім молодих наших захисниках бачу своїх парафіян, яких знаю з 2008­го, — каже отець Василь. — Родом з Івано­Франківської області, у Ставках Радомишльської громади живу понад 15 років. Сам уже став волонтером, об’їхавши з місцевими жителями весь Донбас, а тепер і південь України. Бачу, хто винен в руйнуванні нашої країни (а це робилося роками), хто проти неї, проти народу був раніше й нині. Пам’ятаю, як священники московського патріархату на Донеччині виходили з іконами й перекривали дороги перед  нашими воїнами, викрикуючи: «путін, ввєді войска!» Чим усе це закінчилося. Тож їду на фронт, щоб підтримати наших воїнів, поспілкуватися з ними, а потім  молюся за кожного.

Радомишляни стали для мене рідними, напам’ять  знаю всі їхні підрозділи, але кожен виїзд на фронт для мене все­таки стрес: бачу розбиті села — навіть стін від будинків не залишилося, сльози, горе, чую й подекуди невдоволення наших вояків. Вони знають про хабарі, які беруть чиновники, інший негатив у країні. Тому їм прикро за державу, за яку вони проливають кров і в якій ось таке робиться ледь не щодня. Але воюють хлопці все одно чесно, сміливо, не за нагороди чи гроші. Тому й зазнають поранень, дехто гине.

Один воїн зі зламаною рукою підійшов до мене у бліндажі й попросив  поставити йому хрестик на гіпсі. Ще й розписатися. Щоб, мовляв, швидше загоїлася рана й він міг далі воювати. А хрестик — оберіг для нього».

У самих капцях

Отець Василь замовк, і в храмі на кілька хвилин запанувала тиша. Мені навіть здалося, що чую, як вогонь розтоплює віск свічки. Староста Ставецького старостинського округу Радомишльської міської територіальної громади (Радомишльська МТГ) Віктор Волинець та підприємець Олег Сокотунов, які супроводжували мене в цій поїздці, подякували служителеві церкви за його волонтерство й наголосили, що у храмі з початку широкомасштабної війни працював з ініціативи отця Василя центр гуманітарної допомоги: селяни готувалися приймати біженців, тому зносили до церкви вжиткові предмети, постіль, теплі речі, харчі, ліки.

«Спочатку до нас спрямувався потік жителів Київської області, — взяв слово Віктор Волинець. — Бо дуже гаряче було тоді в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі. 1070 жителів Ставків прийняли 577 біженців. Надворі холодно було, а дехто з них приїхав у самих капцях. Почали відчиняти хати, що пустували, поселяючи в них згорьованих людей. Як могли, забезпечили їх дровами.

Люди раділи даху над головою й щиро зізнавалися, що люд у Ставках живе бідніше, ніж вони там, вдома, але прийняв чужинців краще, ніж би вони їх. Гостинність місцевих жителів вразила гостей.

Одна сім’я приїхала до нас зі свіжою раною: на очах у дорослих загинув їхній 11­річний син. Убиті горем люди думали, що через кілька днів поїдуть, а залишилися в селі до червня. В інший  будинок заселилися 17 біженців. Одне слово, хоч як важко було самим, старих і малих із сусідньої області обігріли, нагодували. А після біженців зі столичної області до нас почали їхати переселенці з Харківщини, Запоріжжя, Херсонщини. 46 їхніх дітей планують піти цієї осені в нашу школу».

Знайомимося з тимчасово переміщеними в сусідньому селі Краснобірка теж Радомишльської МТГ. Тетяну Гаманову із чоловіком і трьома дітьми доля закинула сюди аж із Херсонської області.

«Наше село вже визволили, але жити в ньому ще не можна, — розповідає пані Тетяна. — По­перше, тому, що населений пункт і досі обстрілює русня. А по­друге, в нашому будинку квартирували окупанти й, тікаючи, вщент побили в ньому все. Грошей на ремонт у нас немає. Тож рік уже ми — чоловік Олександр, сини Павлик (8 років), Сергій (5 років) та донечка Вікторія (3 роки) — живемо у Краснобірці. Олександр, до речі, до широкомасштабної війни працював трактористом у Радомишлі, влаштувався на роботу ще 16 лютого 2022 року.

А ось мені з дітьми довелося пізнати горе в окупації: місяць просиділи в погребі, доки пощастило втекти із села. На щастя, із житлом тут усе гаразд: нас пустили в хату дуже чуйні й добрі люди, які мешкають через город від нас. Вони одразу стали нашими друзями. Ще й умови нам створили нормальні — плачу лише за комунальні послуги.

Додому, звісно, хочеться, але як там зможу жити з дітьми, не знаю. Бо і школи в нас немає, і дитсадочка. А тут і картоплю посадила, і консервації накрутила. Тож, мабуть, зимуватимемо. Отримую раз на місяць допомогу в Радомишлі: продукти та по 2 тисячі гривень на дорослого і по 3 тисячі — на кожну дитину. У Краснобірці живе моя рідна сестра Олена з Нової Каховки».

Поспілкувалися з Іриною Зеленою та її мамою Ольгою з міста Соледар Донецької області.

«Приїхала, — каже пані Ірина, — у Краснобірку 20 травня 2022 року. Тоді біля мого двору стояли московитські танки. Тут живе хрещена чоловіка. Рік у неї прожили, а потім староста села Вікторія Камінська підшукала нам хату. Нині ділю в ній і радість, і смуток зі свекрухою та чоловіком. Є ще дочка, але вона нині живе за кордоном.

Додому дуже тягне. Тому сподіваюся, що Україна скоро повернеться в Соледар. Завдяки добрим людям чоловік улаштувався на роботу. Бо жити на саму допомогу важко. На зиму обіцяють нам ще й дрова».

Іринина свекруха сиділа поруч на лавочці й мовчала. Я перед цим дізнався, що вона перенесла інсульт. Тож поцікавився станом здоров’я.

«Живу. Думала, що в Соледарі в сина, до якого переїхала 13 років тому з Донецька, доживатиму віку, але, — жінка важко перевела подих. — Тут непогано: бачите, кури ходять по подвір’ї. Це птиця господарів хати. Вони з нами і яйцями, й молоком діляться. Хороші люди. Що буде з Донбасом, не знаю. З нашого будинку  виїхали всі мої знайомі: хто в росію, хто за кордон».

«Перші переселенці із собою майже нічого не мали, ми їх навіть засобами гігієни забезпечували, — підсумувала пізніше староста села Краснобірки Вікторія Камінська. — Просто на блокпостах зустрічали, а потім розселяли. Тепер уже легше — схему напрацьовано до автоматизму: раз на місяць, наприклад, у приміщенні кінотеатру надаємо допомогу біженцям. Постачаємо їм дрова. Одне слово, три сім’ї тимчасово переміщених осіб у нас оточені турботою».

Сильна команда

Знайомство із Радомишльською МТГ справило на мене дуже приємне враження. Громада тут може повністю покластися на своїх керівників — людей, яких на міцність перевірив час. Головою тут працює Володимир Тетерський — бойовий льотчик, заступник командира авіаційної ескадрильї. Із 1986­го по 1992 рік захищав небо України, а з 1992­го по 2015­й — працював на різних посадах у Радомишльському РВ УМВС України в Житомирській області. Закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків та університет внутрішніх справ. Перед тим як очолити громаду, встиг покерувати Радомишльською райдержадміністрацією.

Серед заступників Володимира Тетерського — Олександр Потієвський. Військовий льотчик­інженер. Люди, які з небом розмовляли на «ти», не бояться ні труднощів, ні випробувань, ні нервового напруження. У перші години та дні широкомасштабної війни, коли не до кінця було все зрозуміло, колишні льотчики не розгубилися: на базі будинку культури №2 міста Радомишля створили центр гуманітарної допомоги, що значною мірою посприяло організованому прийманню біженців — Радомишль стоїть на шляху, яким ішов потік.

«Люди приїжджали до нас на пробитих чи простріляних колесах автомобілів із простирадлами замість лобового скла з написом «Діти», — згадує Володимир Тетерський. — Ми кожному (а через громаду пройшло понад 5 тисяч осіб) надали допомогу харчами, медикаментами — серед них було чимало поранених. На щастя, до Радомишля московити не дійшли. За 20 кілометрів від міста їх зупинили ЗСУ, і серйозних пошкоджень ми не зазнали. Хіба що 7 березня 2022 року трохи постраждав приватний сектор. Але холодний подих війни, мені здається, відчули майже всі 26 тисяч членів громади. Тому тисяча радомишлян пішли добровольцями захищати Батьківщину на фронт. На жаль, 46 з них загинули».

Я бачив турботливо доглянуту міську алею Слави, де з портретів дивляться на земляків Герої війни. Першим у серпні 2014 року загинув виконувач обов’язків командувача 51 бригади Павло Півоваренко. Про його долю не було відомо родичам та землякам майже два роки. Лише 2016­го всі дізналися, що полковник Півоваренко загинув 28 серпня 2014 року, рятуючи побратимів, які виходили з Іловайського котла. 17 червня 2016­го його нагородили орденом Богдана Хмельницького посмертно. А 22 липня того самого року з Павлом Півоваренком прощався Київ. Полковника перепоховали на  Лук’янівському кладовищі  столиці.

На жаль, військо янголів­синів Радомишльської МТГ не перестає поповнюватися. Останнім (віриться!) в його стрій став уродженець села Борщів Радомишльського району виходець з багатодітної сім’ї командир протитанкового відділення взводу вогневої підготовки молодший сержант Іван Зінченко. 24 лютого 2022 року він пішов добровольцем на фронт. Хоробро воював на всіх фронтах, але 30 січня 2023 року під Благодатним Донецької області загинув.

«Боляче стає, — приєднується до розмови радомишльський волонтер­підприємець Олег Сокотунов, — коли бачиш на фото хлопців, яких знав особисто і з якими навіть нещодавно спілкувався. Я про Івана Зінченка, з яким зустрівся під час однієї з поїздок на фронт.

До речі, за період широкомасштабної війни вже здійснив понад 50 рейдів на передову. Із Зінченком мали зустрітися вдруге, домовившись навіть про день, але… Мені зателефонували побратими Івана й повідомили, що він загинув. Йому було 30 років. Удома, в селі Борщів, залишилися дружина та син.

Під час недавньої поїздки на фронт під Бахмут познайомився з нашим земляком 26­річним Павлом Собченком, позивний «Танцюрист» (мабуть, тому, що до війни був учасником та організатором студії танців та фаєр­шоу). Ми тоді роздали всі гостинці воїнам 67 окремої механізованої бригади, але про нього забули. У бусику залишилося три ящики печива. Стало так прикро, неначе залишив голодною рідну дитину. Щоб якось загладити провину, домовився з «Танцюристом», що наступного разу привезу йому та хлопцям з його підрозділу гостинець із дому. Але 21 серпня 2023 року побратими Павла повідомили, що він зник безвісти».

Мамині вареники

Відчув з голосу, як в Олега перехопило горло. І не лише тому, що турбується за «Танцюриста» — він часто їздить на фронт зі старостою Ставків. До кожної поїздки жителі громади готуються ґрунтовно: сільські жінки печуть пиріжки, варять вареники, роблять салати. Бо це для синів, братів, батьків конкретних сімей Радомишльської МТГ. А яка мати, сестра, дружина не захоче догодити кровиночці? Про гроші ніхто навіть не говорив. Усі зносять те, що мають і хочуть передати воїнам­землякам.

«На фронті на нас чекають, як діти на Святого Миколая, — веде далі Олег Сокотунов. — Адже передача з дому — це більше, ніж гостинець. Це часточка домашнього тепла, материнської турботи. Пам’ятаю,  приїхали з Віктором Волинцем до прикордонників, які сім місяців не бачили цивільних. Розвантажилися в них, поспілкувалися й збиралися у зворотну дорогу. Аж бачимо, біжить за автомобілем якийсь хлопчина. Не наш! Сльози на очах. Зупинилися, а він і каже: «Я з Андрушівки. Побачив житомирські номери на бусику й вирішив поспілкуватися з вами. Як там Житомирщина? Орки, чую, ледь не щодня обстрілюють». Поговорили — поїхали. Але всі 12 годин поїздки додому згадували цього хлопчину. Не наш, але став таким дорогим. І про втому забули. Бо хлопцям на фронті значно важче».

«Мені теж запам’яталося, як в одному з підрозділів до нас підійшов Юрко Ткаченко, — додає староста Ставків. — Він з багатодітної сім’ї з Радомишля, але вчився в нашій сільській школі. На фронті служив снайпером. До війни приїжджав до нас у село і, маючи фах будівельника, допоміг зробити проєкт дитсадка. Безплатно! Бо наших 200 тисяч гривень на все це будівництво не вистачало. Юрко тоді зібрав друзів і організував роботу на будівництві. На війну пішов одним з перших. російський снайпер поцілив йому у щелепу. Хлопець переніс 18 операцій, але повернувся на фронт. Нині воює».

«Хай би хто що казав, на волонтерах нині тримається багато чого на фронті, — вирішив поставити крапку Олег Сокотунов. — Солдатів, звісно, годують у війську, одягають, але домашнє — це не тушонка з банки. Воно і смачніше, і корисніше, й жаданіше. Коли почалася широкомасштабна війна і в Радомишлі почалися перебої із хлібом, місцеві жителі Віталій та Надія Зейдліци стали випікати його спочатку для сусідів, а потім — на замовлення і для солдатів на фронті. Щодня 40 запашних буханців з медом і пластівцями пекли в духовці, а потім — у переносній румунській дров’яній печі, яку для подружжя купили віруючі. Потім Віталій та Надія  викупили піч. Тож за день виходило майже 150 буханців. Чимало радомишлян приєдналися до цієї шляхетної справи. Навіть біженці з Бородянки приходили допомагати пекарям не лише хліб пекти, а й ліпити вареники для фронту.

І досі щоп’ятниці  Зейдліци печуть хліб для переселенців та бідних. Кожен їхній буханець на фронті — це не просто хліб. Це божественний продукт, який солдати з’їдають з особливим апетитом».

Ковток свіжого повітря

Після Києва поїздка до Радомишля й особливо Ставків видалася мені ковтком свіжого повітря, джерельної води. До речі, вода тут і справді джерельна: в урочищі Ринва, заплаві річки Тетерів, що впадає у Дніпро, — найбільше прісноводне підземне озеро в Україні. Цілющий потічок її не висихає й не замерзає за будь­якої температури та пори року. Жителі Ставків обладнали тут капличку й ходять купатися на Водохреще. Кажуть, що регулярно вмиваючись із підземного озера, можна поліпшити зір.

А ще у Ставках зберігся родинний маєток перекладача та виконавця духівниці Наполеона Бонапарта графаК Дуніна­Вонсовича, побудований 1792 року. Із часом господарі будівлі змінювалися, але їхня благодійність тривала: 1895 року, наприклад, Ольга Ваненгейм побудувала із брусу у Ставках двоповерхову школу для сільської бідноти. Вона й досі працює. За большевиків у маєтку Вонсовича були земська школа, аграрний технікум, дитячий санаторій для хворих на туберкульоз.

Останній господар будівлі — киянин Олексій Шереметьєв, відомий український меценат, який має найбільшу у світі колекцію українських печаток — понад 10 тисяч штук, нині реставрує садибу. Він поставив біля входу дві гармати 1842­го та 1847 року випуску з англійського корабля, який потонув поблизу Криму 1853­го. Пан Шереметьєв, до речі, побудував у Ставках церкву. Біля маєтку традиційно проводили щорічні пісенні фестивалі «Червона калина».

Гордість місцевих селян — стадіон зі штучним покриттям та поливом. Одна з місцевих футбольних команд «Полісся­Ставки» стала чемпіоном Житомирської області з футболу. Нині команда планує позмагатися за «золото» в Київській області.

Звісно, якби був мир, всі ці плани реалізувати приємніше. А поки що жителі Ставків спрямовують усі зусилля та можливості на допомогу фронту: 18 червня 2023 року, наприклад, під час проведення фінального місячника, присвяченого Дню батька, представники села спільно із членами громад Лутівського, Великорацького, Осичківського, Краснобірського, Верлоцького та Кичкирівського старостинських округів Радомишльської МТГ організували благодійний ярмарок у міському парку. За зібрані кошти було закуплено та передано на фронт гуму для автомобілів, два генератори, спеціалізовані ремкомплекти для легкових автомобілів та важкої техніки, саперні лопатки, сокири, бензопили та мастило, намет, ножівки, дриль ударний, гідравлічний домкрат, пакувальні розхідники, смаколики, цигарки, енергетики, засоби від комах, ліки, ремонтні рукавички, засоби зв’язку, захисту, аптечки з турнікетами, три тепловізори і дальноміри, зарядну станцію low River Pro.

«Із бюджету громади для армії 2022 року ми спрямували понад 2 мільйони і цього — понад мільйон гривень, — підсумовує Володимир Тетерський. — Але витрачаємо, звісно ж, більше: хлопці, наприклад, попросили 400 тисяч на закупівлю комплектуючих для якоїсь техніки. Ми не відмовили.

Дуже вдячні й благодійникам із Польщі, Німеччини, які теж підставляють плече допомоги. Містами­побратимами Радомишля стали польське місто Радомишль Велькі (подарувало нам радіостанції та великий автобус) і німецьке Ліндлар (генератори, дві карети швидкої допомоги, два бусики, гуманітарні вантажі). Дякую нашим невтомним волонтерам з Радомишля, без яких допомога фронту була б нерегулярною. Це вже знайомі вам Олег Сокотунов та Віктор Волинець, подружжя Красуленків РоманКта Інна, Таїсія Василюк та Іван Кижлай».

Така колективна допомога радує та вселяє надію, що ЗСУ скоро виженуть агресора­окупанта з України.

Олександр КРЮЧКОВ,
«Урядовий кур’єр»
(фото Дениса Шестопала)

 

Активістів громади Олега Сокотунова, Володимира Тетерського та Віктора Волинця поважають не лише селяни, а й воїни ЗСУ, яким вони часто привозять передачі з дому