Луганщина вважається степовим краєм — ліси займають менше десятої частини території області. Щоправда, його неабияк змінила людина: де знайшла чорноземи — здебільшого давно розорала. Тож завдання Луганського природного заповідника — зберегти деякі його ділянки у вигляді, близькому до первісного. Поки що це неможливо зробити, скажімо, у Провальському степу з його Королівськими скелями, які нині на тимчасово не підконтрольній Україні території. Але склад заповідних об’єктів області поповнюється навіть упродовж останніх двох років, коли на значній території проходить АТО. Одним з нових заказників загальнодержавного значення стала Ковильна балка, розташована в Біловодському та Міловському районах.
За фізико-географічним районуванням ця територія розташована у Старобільській схило-височинній області Задонецько-Донської північно-степової провінції Степової зони. Тут 20 видів рослин, занесених до Червоної книги України, і серед них тільки ковили вісім видів. А ще в балці добре почуваються два види рослин, які охороняє Бернська конвенція, — смілка крейдяна та півонія вузьколиста. Крім того, тут підставляють сонцю зелене листя п’ять видів рослин, занесених до Європейського червоного списку: гісоп крейдяний, полин суцільнобілий, ранник крейдяний, смілка крейдяна, солодушка крейдяна. Є й такі рослини, які саме на Біловодщині науковці знайшли вперше. А також найдавніші, яким не одне тисячоліття.
Усі ці квіти й трави сусідять на ділянці площею 93 га, яка є залишком широковідомої Лимарівської цілини і дуже добре збереглася. Вона розташована на вододілі річок Комишна та Деркул. Річка Деркул назву отримала від ярків, крізь які тече, її вода незамулена, бо очищується великою кількістю крейдяних відшарувань. Місцеві кажуть — біла вода. Тож край тутешній прозвали Біловодщиною.
Одне слово, степ унікальний: крейдяні гори, байрачні ліси невідомої глибини і рухлива, наче море в шторм, ковила.
— Збереження останньої нерозораної ділянки Лимарівської цілини та степів на крейдяних відшаруваннях може дати уявлення нам і нащадкам про поширені у минулому доагрокультурні степові ландшафти загалом, — каже науковий співробітник Луганського природного заповідника НАН України Лариса Боровик.
Для цього в новому заказнику заборонено розорювання земель та будівництво. Дозволено лише випасання худоби. Та є проблема: як налагодити господарське життя в цих районах Луганщини, щоб і степи вберегти в первозданному вигляді, й отримати вигоду?
Природні ландшафти дедалі більше привертають увагу туристів, у соціальних мережах навіть виникають угруповання, члени яких змагаються у першовідкритті таких куточків батьківщини. А неподалік від нового заказника, який набув статусу загальнодержавного лише цього року, розташований Лимарівський кінний завод та ще три таких унікальні історичні об’єкти.
На думку фахівців, випас худоби, особливо коней, не зашкодить степу, а навпаки стане корисним. Степова рослинність і копитні століттями становили симбіоз. Коли людина масово почала вибивати тут косуль, сайгаків та диких коней, трав’яна підстилка розрослася і стала перекривати доступ кисню до ∂рунту, а частково й вологи. Тож коні для степу корисні. І навпаки, саме з конярством пов’язані красиві легенди, які могли б залучити у подорож степом поціновувачів зеленого туризму.
Наприклад, на Новоолександрівському кінному заводі, що недалеко від балки Ковильної, на противагу арабським скакунам та англійським рисакам вивели українську верхову породу коней. Тепер кожен охочий має змогу замовити кінну екскурсію на возі чи санях.
Її можна розпочинати біля в’їзду в Деркульський кінний завод.
— Унікальний не лише завод, а й те, що тут у радіусі 25—30 кілометрів розташовано чотири найбільших кінних заводи: Стрілецький (там вивели однойменну всесвітньо відому породу коней, щоправда, втрачену під час жовтневого перевороту 1917 року), Лимарівський (орловські рисаки), Новоолександрівський (ваговози) і найстаріший Деркульський (чистокровні верхові коні). В іпологічній літературі виник навіть спеціальний термін «Біловодська група заводів», — розповідає хранитель музею Деркульського кінного заводу Олександр Федоров. — Тож за майже 250 років через руки наших конюхів пройшли всі найкращі породи коней.
За словами краєзнавця, світову славу кінникам Біловодщини принесли жеребці Гаммурабі та Задорний. Гаммурабі в 1906 році виграв всеросійське дербі, а Задорний у 1961 році переміг у світовому дербі в Лауреллі (США). В історії вітчизняного конярства таких коней усього чотири, але лише Задорний носив титул «Тричі вінчаний славою» за свої перемоги.
На Біловодщині нині, за словами начальника відділу культури місцевої райдержадміністрації Геннадія Верескуна, вже розробили чотири туристські маршрути. Вони ведуть до Крейдяних гір, двохсотлітніх дубів, у Воронцеву та Ковильну балки.
— Саме з урахуванням наших нових заказників бачу новий маршрут, який можна умовно назвати мандрівкою до сільської оселі домашнього хліба, — розмірковує Геннадій Верескун.
Ідея така. Скажімо, туристи приїхали на Біловодщину. На нічліг зупиняються в оселі, де все, як віки тому. Господиня готує українську вечерю та пригощає гостей, а потім пропонує їм подивитися, як з вечора заквашують домашні дріжджі задля завтрашнього хліба і ставлять їх на ніч. За бажанням, гостей можна розбудити о п’ятій ранку, показати, як господиня запарює хліб. А потім запропонувати прогулянку степом до балки Ковильної, на конезаводи. А коли втомлені від вражень туристи повертаються до оселі — господиня їм витягує з печі домашню хлібину. І смак такого хліба не забути ніколи…
ПРЯМА МОВА
Лариса МОРОЗОВА,
начальник управління Луганської облдержадміністрації:
— Нині на підконтрольній Україні території області один природний заповідник НАН України і 135 об’єктів природно-заповідного фонду, але загальнодержавного значення з них тільки 11. У цьому році створено чотири нових заказники загальнодержавного значення. Це «Сафоново» в Кремінському районі, «Церковний ліс» у Старобільському, «Урочище Терське» у Станично-Луганському та «Ковильна балка» в Біловодському. Усього протягом двох останніх років створено дев’ять заказників загальнодержавного значення. «Ковильна балка» — єдиний заказник виключно степового характеру.
Щодо створення заказників, то найбільша проблема — вмовити на це місцевих жителів. Люди не завжди розуміють, навіщо це потрібно. Доводиться відвідувати сесії місцевих рад і пояснювати, що тільки в такий спосіб зможемо зберегти для нащадків природу нашого краю.