Родом з Миколаївської області, 25-річний Максим нині живе в Яворівському районі Львівщини. Там його родина, улюблена справа. Але так сталося, що після контузії та часткової втрати слуху і зору в зоні АТО він проходить курс лікування та реабілітації саме в Миколаєві, в міській лікарні №4. Тут йому все знайоме — місто і вже рідна 79-а аеромобільна бригада. Втім радіє і новим знайомствам — з місцевими волонтерами. Вважає, що саме вони мають справжні особливі «ліки», що допомагають, — душевне тепло, доброту, щедрість.
З прицілом на армію
Усміхнений, жартівливий Максим у спілкуванні людина відверта. Про мирне життя розповідає із світлими почуттями, згадуючи буквально кожну його мить. Коли ж починає про війну, стає на вигляд дорослішим. Так, хлопці швидко подорослішали на цій війні. Якщо хтось і в 60 залишається хлопчиськом, то ці люди у свої 25 — вже мудрі чоловіки.
Взагалі Максим подорослішав рано. Досить рано й одружився з коханою Ольгою, нині виховують двох доньок — 12-річну Христину та однорічну Аліну. Згадує, познайомився з Олею на Різдво, в компанії спільних друзів — прийшов до неї колядувати. З того часу з’явилася сімейна традиція: на Різдво, що збіглося з днем знайомства, завжди колядує. Сам гарно співає та грає на музичних інструментах.
Тепер складно назвати професію, якою хлопець не володіє. Навчався в Суворовському училищі. Потім пішов учитись на бухгалтера. Але це тривало недовго, каже, стало нецікаво, надто все повільно, довго розтлумачують прості речі. Має диплом кінолога, тренує великих собак: вівчарок, ротвейлерів, догів, бульдогів. Працював у системі Міноборони, в охороні, навіть офіціантом.
А не так давно опанував зовсім нову для себе справу — став ковалем.
«Робота в кузні для мене порив душі, прояв внутрішнього стану, — із захопленням розповідає Максим. — Спочатку працював з товаришем, фарбував окремі деталі. Попросив друга показати спочатку елементарне — як кінці витягувати. Вийшло. Потім вдалося завитки робити, візерунки різні. Я непогано малюю, тож робив ескіз на планшеті, а напарник за ним уже вигинав, як треба. Мені спершу довіряв окремі заготовки, які збирали в загальну композицію. Згодом самостійно став робити окремі речі. Свою першу ковану троянду подарував дружині на Восьме березня. Маю від цієї роботи величезне задоволення». Так і працював Максим на трьох роботах: у кузні, кінологом, охоронцем. До війни.
Каже, що з дитинства його приваблювала армія. Батько був військовим, мама служила телеграфісткою, вітчим — офіцер, багато де служив. «Коли побачив, що відбувається на сході, то зрозумів, що вдома не всиджу, — продовжує Максим. — Сам служив і в Миколаєві, і у 80-й бригаді, в Центрі забезпечення Міністерства оборони. Знаю багатьох хлопців, які опинилися на передовій, і тих, хто там залишився назавжди». Дружина його просила не йти воювати, але сказала: я ж тебе все одно не втримаю. Як вирішив, так і зробив.
Навіщо правда про війну
До військкомату прийшов не за повісткою. Спочатку не взяли, мовляв, немає підходящої посади з врахуванням спеціальності. Все ж таки мобілізували, приписали до 79-ї аеромобільної бригади. Після навчань на Яворівському полігоні прибули до місця дислокації бригади, у Миколаїв. Тут ніхто не дивився на основну військову спеціальність, хіба що водіїв відбирали. А Максима, спеціаліста з протитанкової зброї, визначили в снайпери, став командиром відділення роти снайперів. Каже: «Не шкодую. З оптикою працював на протитанкових установках. Хіба що калібр був більшим».
У середині липня хлопці опинилися в зоні АТО, в самому пеклі. «Навіть маючи календарик і телефон, — ділиться Максим Бібік, — уявлення не мав, який сьогодні день та котра година. Все переплелося в тому пеклі. Єдине, коли закінчувалися обстріли, телефонував дружині: не переживай, котику, все добре, трохи зайнятий. Усю правду не розповідав, не треба було переживати молодій мамі».
Сумні спогади має боєць про перше завдання. Один з офіцерів, який уже став полковником, попередив: «Навіть не думайте, що вам дадуть бронежилети. Так підете». Хоча проблем на той час не було, форма, берці, бронежилети в наявності, видати їх — хвилинна справа. Але така дивна економія, якщо не сказати шкідництво, зустрічалася постійно. Так і пішли хлопці, не обтяжені «броніками». Максим розповідає, що «найжахливішими були запахи, коли запах пороху перемішується з трупним. Відчуваєш себе героєм якогось страшного реаліті-шоу. Це перше завдання ми не виконали. Загубилися, розійшлися з колоною, слід було повертатися. Вважаю, що причиною багатьох наших невдач є непрофесіоналізм багатьох офіцерів, їхня безпорадність та неузгодженість спільних дій».
Максим продовжує ділитися правдою про війну, ставить риторичне запитання «навіщо», сам і відповідає: «Потрібно достукатися до тих, хто приймає рішення, щоб уникнути в подальшому безглуздих втрат». А правда така. Форми спалахують полум’ям від однієї іскри. Обмундирування було, але його не видавали. Бронежилети діставалися кому криваві, кому третього класу, як лотерея. Був один-єдиний прилад нічного бачення в підрозділі, але від нього псується зір й болить голова. Офіцерів-професіоналів одиниці, зустрічалися продажні та ті, що нічого не вміють, бо вчилися за гроші. Тих, хто профі, згадує з щирою вдячністю. Вони планували маршрути, виводили й регулювали хід військових дій, діяли на свій страх і ризик. Інколи наражаючись на немилість керівництва.
Звісно, погляд на війну в кожного власний. Але тим, хто вижив та вийшов з того пекла, не вірити просто не можна.
Ковані троянди для волонтерок
Снайпер Максим Бібік зі своєю ротою у складі 79-ї аеромобільної бригади протягом трьох тижнів утримували висоту «Браво». Завдання полягало втриматися на висоті, не допустити проникнення на територію України сил супротивника, зробити коридор та вивести з-під облоги наших бійців, що там перебували під постійними обстрілами.
— Кожен боєць діяв згідно зі спеціалізацією, — пояснює Максим Бібік. — Завдання кулеметника — просто гасити, поливати вогнем противника, щоб збити з пантелику й дати змогу автоматникам і снайперам вести прицільний вогонь. Снайпер робить тільки один постріл і тільки з однієї позиції. Він може чекати свою «пташку» довго, кілька годин. Але коли він її дочекався, знищив, одразу ж має змінити позицію. «Пташка» — це противник. Навіть не замислювався тоді над поняттям людяності, тож ворогів не жалів.
Максим не розповідає особливості проведення операції. А стосовно противників відгуки несхвальні: «Вони ж там більшість під наркотою. Видають із себе великих вояк, насправді ж ними не є. Бо немає в них духу патріотичного, бажання, сенсу воювати немає. Тож перемагати будемо ми, мої хлопці, справжні патріоти. Це абсолютно точно».
Під час проведення операції на висоті «Браво» Максим був контужений, лікарі записали з його слів:«черепно-мозкова травма, струс мозку». Отямився вже на мирній території. Частково втратив слух та зір. Ділиться: було враження, що знаходився всередині скляної колби, звідкілясь доходили звуки, бачив якісь картинки. Та й нині такий стан, що інколи доводиться асфальт ногами ловити, в момент усе перед очима розмивається.
Після лікування в шпиталі Максиму дозволили на кілька днів відвідати рідних. Вдома першим зустрів вірний пес, домашні ще спали. Вже потім приходили друзі, місцеві жителі, а від військкомату навіть бронежилет 5-го класу подарували. Завітав і до кузні. Викував для миколаївських дівчат-волонтерок металеві троянди. Знову повернувся до Миколаєва продовжити лікування. Тут і вручив дівчатам ковані квіти на знак вдячності за їхні добрі справи.
Лікарі кажуть: жити буде. Максим переконаний, що такого прогнозу цілком достатньо, щоб повернутися туди, де війна, до своїх хлопців. Він сподівається, що так і станеться. Адже якщо щось задумає, завжди виходить.