Попри вік, стать, пору року, погоду, ситуацію в країні, всім хочеться вірити в казку. Бо з неї в дитячому віці починається велика подорож у життя. Здавалося б, який стосунок має «Золотий ключик», «Попелюшка» чи «Троє поросят» до виховання сучасних українців? Хоч би як парадоксально це звучало, — прямий. На жаль, заклопотані щоденними проблемами, у гонитві за матеріальними благами дорослі часто не надають достатньо уваги таким поняттям, як мораль і культура. Та найгірше, що вони не прищеплюють духовних цінностей своїм дітям.
Відомо, що наслідки цього можуть бути сумними. Ось тут на допомогу приходить дитячий театр. Він частково перебирає на себе функцію батьків у вихованні молодого покоління. За допомогою казки в завуальованій, але водночас доступній формі театр підштовхує дітей до правильних висновків, навчає їх мислити, прищеплює ті цінності, які повинна мати кожна людина. Про історичну місію класичної казки, її виховну роль та значення у формуванні світогляду дитини і батьків ми говоримо із заступником директора Київського академічного театру ляльок Костянтином ПІЧУГІНИМ.
.jpg)
— Костянтине Станіславовичу, що привело вас у театр загалом і в ляльковий зокрема?
— Випадок, а може, й доля. У 1989 році заслужений діяч мистецтв України Володимир Дмитрович Опанасенко створив «Новий Український драматичний театр», до якого запросив на посаду актора мого товариша, а той у свою чергу рекомендував мене на посаду завідуючого художньо-постановочною частиною. На жаль, без фінансування на голому ентузіазмі театр проіснував трохи більш як рік. 1990-го я пішов служити до Київського державного театру ляльок і залишився.
— Вашому театру належить надзвичайно почесна місія: веселим дохідливим методом формувати світогляд наймолодших українців. Це важка праця чи неймовірне задоволення?
— Я б сказав, це важка праця, у результаті якої одержуєш неймовірне задоволення. Створення вистави — тривалий і складний процес, у якому задіяний весь колектив. Перед нами завдання не просто поставити виставу на високому рівні, а й наповнити її магією, щоб наш маленький глядач повірив у казку, перейнявся нею, одержав насолоду від перегляду і, що дуже важливо, зробив правильні, мудрі висновки. Бо саме ляльковий театр сприяє формуванню особистості дитини, її світогляду. За допомогою повчальних сюжетів діти вчаться розмежовувати такі поняття, як добро і зло, справедливість і хитрість, щедрість і скупість, вони усвідомлюють, що добрі вчинки винагороджуються, а погані — караються.
Завдання, погодьтеся, не з легких! Проте справа, як кажуть, варта заходу. Адже наш глядач найвдячніший з усіх, які тільки можуть бути. Завжди безпосередній, щирий, відвертий, він реагує на виставу так, як відчуває. А вдячність та любов дитини — найвища нагорода для актора.
— Українські казки навіть Ватикан визнав найгуманнішими у світі. За яким принципом театр створює репертуар?
— Найблагодатніший для нас матеріал — звичайно, казки, особливо класичні. Адже в них зібрано мудрість народу, добро, вони легко сприймаються. Не дарма ж минають роки, змінюються покоління, а популярність «Івасика-Телесика», «Трьох поросят», «Кота у чоботях», «Попелюшки», «Золотого ключика», «Червоної Шапочки» не згасає. Персонажі залишаються незмінними улюбленцями дітей, продовжують бентежити їхні серця та уяву. Ці та багато інших казок входять до постійного репертуару нашого театру.
Плануючи виставу, ми беремо до уваги нові тенденції у світі художнього та анімаційного кіно. Свого часу справжній бум серед дітей викликав мультфільм «Пітер Пен». Тож ми вирішили перенести цю сучасну казку на театральну сцену. Діти були в захваті, й донині виставу дивляться залюбки як трирічні дітки, так і тинейджери.
Загалом постійний репертуар театру ляльок складається із 30 вистав. На перший погляд, багато, але ж ми маємо справу з найвибагливішою публікою. Тому щосезону додаємо по 2—3 прем’єри, щоб потішити маленьких глядачів. Зізнаюся, і дорослих ми теж не оминаємо увагою. Для них у нашому театрі йдуть вистави «За двома зайцями», «Декамерон», «Божественна комедія» тощо.
Доречно буде зі сторінок вашого видання подякувати й нашим постійним глядачам: це вже дорослі люди, які не пропускають жодної прем’єри і напам’ять знають класичний репертуар, проте до театру з дітьми ходять мало не щотижня.
— Найголовніший персонаж вашого театру — лялька, вони у вас особливі. Хто формує її характер, образ?
— Лялька у театрі — це персонаж, диво, яке ожило і набуло реальності для маленької дитини. Щоб вона з’явилася на сцені, знадобиться чимало часу і багато творчої праці колективу. Все починається із вибору казки чи теми, з бачення режисером образу. Далі треба донести це бачення до художника, щоб той зумів якнайточніше втілити все в реальний персонаж, зрозумілий і близький дитині. Відтак до справи беруться майстри-бутафори, і вже з їхніх рук виходять готові ляльки. І нарешті, найвідповідальніше завдання в акторів — вдихнути в персонаж життя, наділити його характером, змусити рухатися, говорити.
Ми давно практикуємо вистави, де актори-ляльководи виконують ролі так званим живим планом. Тобто вони грають не лише за ширмою, а й перед публікою. Таке поєднання добре сприймають діти. У певну мить глядачі втрачають відчуття реальності та сприймають ляльку як цілком живу істоту.
Наведу показовий випадок із вистави «Золотий ключик». Уявіть: сцена, коли тато Карло щойно витесав Буратіно, тримає його на руках. Лялька розплющує очі й вигукує: «Хочу їсти!» Тато Карло засмучено зітхає: «Ой, дитино, чим мені тебе нагодувати? У мене ж нічого нема». Раптом із зали на сцену піднімається хлопчик років п’яти, підходить до актора і, простягаючи печиво, каже: «На, тату Карло, погодуй його». Актор, зрозуміла річ, підіграв дитині, подякував.
Як пояснити вчинок маленького глядача? Дитина зробила дуже важливі висновки, вона виявила щирість і чуйність, готова поділитися із ближнім останнім шматком хліба і не здатна на підлість. Це ж так важливо для цивілізованого суспільства. Така реакція публіки — найбільша нагорода для актора, який зумів переконати глядача, стер межу між виставою і реальністю, своєю грою навчив добра й справедливості.
— Київський театр ляльок починається не з класичної вішалки, а ще від паркової зони — це особливе місце в Києві. Розкажіть історію царства ляльок.
— Наш театр — найстаріший професійний театр ляльок не лише в Україні, а й у Європі. Засновано його у жовтні 1927-го як філію театру юного глядача (цього року в нас проходить 86 сезон). Уже за два роки, 1929-го, Київський театр ляльок виокремлено у самостійний колектив, він працював у приміщенні колишнього кінотеатру «Роте фане» у теперішній філармонії, а з 1955 року оселився в синагозі Бродського. Однак 1997 року після указу Президента про повернення релігійним громадам культових будинків київські лялькарі опинилися фактично на вулиці. Багато років вони шукали прихистку в інтернатах, клубах, і нікому не було до них діла. Якщо взяти до уваги те, що Київський театр ляльок вважався №1 у країні. 2004 року на свято Миколая було закладено першу цеглину. І рівно за рік, 19 грудня 2005-го, ми вже мали власну оселю.
Я дуже трепетно ставлюся до театру і до цієї споруди, бо в будівництві брав активну участь. Зустрічі, наради, обговорення, планування відбувалися майже щодня. Разом із директором театру Миколою Петренком ми бачили, як зростав цей казковий палац. До речі, Київський театр ляльок єдиний в Україні, спроектований та збудований за вимогами до цього типу будівель. Шлях був нелегким, але, упевнений, вартий праці! Розташований у центрі міста, на пагорбі, у парковій зоні, навколо зелень, альпійські гірки, фонтани... Казковий палац навіть зовнішнім виглядом відповідає своєму призначенню. Наш глядач іде до театру як до храму культури не якимись задвірками, по калюжах, а красивою місциною, де навіть ландшафт налаштовує дитину на сприйняття прекрасного, на засвоєння високого морального духу казки.
— Мистецтво, як і саме життя, має фінансову складову. Яка ситуація в театрі?
— Ми комунальна установа і фінансуємося з бюджету міста. Кошти виділяють на заробітну плату, на решту потрібно заробляти самотужки. Маємо річний фінансовий план на 2,5 мільйона гривень. Цифри, звичайно, чималі, проте ми стараємося. У нас, зізнаюся, й витрати значні: опалення приміщення 5400 квадратних метрів, електроенергія, водопостачання тощо. До того ж треба ще заробляти гроші на вистави, а це в середньому 30 тисяч кожна. Намагаємося оновлювати звукове і світлове обладнання, спецефекти, декорації. Веду до того, що колектив робить усе можливе, щоб справи йшли на краще, адже працюємо для дітей.
Не треба забувати й про таку важливу частину підвищення акторської майстерності, як обмін досвідом із колегами, а це гастролі, тобто популяризація нашого театру не лише в Україні, а й за кордоном. Поки що не всі задуми реалізовано, але ми стараємося.
— Ваші побажання читачам «Урядового кур’єра» з огляду на вашу почесну місію виховання нації.
— Нехай кожен день дарує всім лише позитивні емоції, радість і задоволення. Бажаю йти по життю впевнено, із піднесенням та вірою у краще майбутнє. Нехай мир, спокій і злагода панують у кожній душі. Хай незгоди оминають, а достаток і добробут назавжди оселяться у ваших домівках. Цінуйте себе, близьких і друзів, сійте навколо добро, і нехай воно повертається до вас сторицею!
Ірина РИБНИЦЬКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Костянтин ПІЧУГІН. Народився 1961 року в Києві. Закінчив електроенергетичний факультет Київської політехніки. Пізніше — МАУП. Свого часу займався бізнесом, працював заступником директора в інституті біохімії ім. О. В. Палладіна, в Інформаційно-аналітичному митному управлінні. 15 квітня 2008 року за досягнення Київського театру ляльок та внесок у вітчизняне театральне мистецтво його відзначено Подякою Кабінету Міністрів України.
Ми в Google+