Сказати, що виробництво молока в Україні не розвивається, — це надто м’яко буде. Воно катастрофічно зменшується відповідно до скорочення кількості корів. На засіданні аграрного комітету Верховної Ради навіть прозвучало: «Рекордне скорочення поголів’я». Поменше б нам таких рекордів!

Голова ради директорів Спілки молочних підприємств України Вадим Чагаровський стверджує: на сьогодні кількість корів в Україні менша, ніж у післявоєнні роки. У великих спеціалізованих господарствах їх дещо більше ніж 400 тисяч, в особистих селянських, як стверджує статистика, — приблизно 1 млн 400 тисяч. Для порівняння: 1915 рік — 4 млн, 1990-й — 8,5 млн.

Відтак нині виробляємо 2,7 млн тонн молока у великих спеціалізованих господарствах і, за статистикою, — близько 7 млн тонн в особистих селянських. Утім, Вадим Чагаровський не радить вірити цій цифрі: вона не відповідає наявній кількості корів. Тому, розробляючи якісь державні програми підтримки галузі, неодмінно слід з’ясувати, скільки ж у нас молока насправді. Бо від усіх тих розмов про 12 і навіть 20 млн тонн молока у найближчому майбутньому, на думку експерта, лише сміх бере.

Два напрями

Розвиток молочного скотарства, на думку Вадима Чагаровського, має відбуватися за двома напрямами: підтримка великих молочних господарств і перетворення особистих селянських господарств на сімейні ферми. До речі, замала державна підтримка тваринників загалом і нестача будь-якої підтримки саме виробників молока призводять до того, що імпортні молочні продукти у наших торговельних мережах зрештою дешевші за вітчизняні. Адже у них від ціни продукту мінусують суму підтримки, яку надають їм їхні країни. Натомість у нас до ціни плюсують брак підтримки.

Щоправда, якісь зрушення на краще таки відбуваються. Про це розповів президент Української кооперативної федерації (УКФ) Михайло Корилкевич під час круглого столу «Дорожня карта розвитку та фінансування малого і середнього фермерства», що відбувся в агентстві «Укрінформ». Його організація за підтримки Міжнародної фінансової корпорації здійснює проєкт створення сімейних молочних ферм.

На сьогодні, за словами Михайла Корилкевича, в Україні вже створено 23 сімейні молочні ферми, ще 25 буде відкрито протягом найближчого місяця. Крім того, подано близько 400 заявок на відкриття сімейних молочних ферм. Якщо цей проєкт, на підтримку якого потрібно близько 600 млн доларів, буде реалізовано, за 3—5 років Україна матиме своєрідний вибух економіки на селі. Щоправда, тут є цікаві нюанси.

Звідки мала собівартість

Україна входить у п’ятірку країн з найнижчою собівартістю виробництва молока, проте це не зумовлює зростання цього виробництва. Причина тут проста: мала собівартість не свідчить про досконалі технології виробництва, радше навпаки.

Виробники молока не мають коштів на придбання сучасного обладнання, зокрема з тієї самої Польщі — там його виробляють багато саме для малих молочних господарств, але для наших молочарів його ціна непідйомна. Тому в малих селянських господарствах працюють вручну, а вартість власної праці пересічні українці оцінювати у грошах не звикли — звідси й мала собівартість.

Крім того, сама по собі сімейна молочна ферма — це певний крок уперед, але не панацея. Суттєво зміцнити їх могло б об’єднання у кооперативи, такі потужні, як у Канаді чи Польщі. Вже вони зможуть диктувати свої умови торгівлі, а не навпаки, як в Україні нині. Так само можна розв’язати й ще одну проблему — наявність потужностей з переробки молока: скажімо, у Західній Україні умов для землеробства нема, натомість молочних ферм багато, однак молокопереробних підприємств критично не вистачає.

Хто має їх створити і налагодити збирання молока на переробку? Допомогти тут, на думку Вадима Чагаровського, могли б вертикально інтегровані кластери, що включатимуть виробників і переробників. В ідеалі до них можуть долучитися виробники кормів, обладнання, мережі торгівлі тощо.

Шляхи і перепони

Утім, на шляху до молочних рік на теренах України стоять чималі перепони. Насамперед, як зауважують молочарі з регіонів, за чинними положеннями новостворені фермерські господарства не можуть отримати державні дотації. Адже для цього слід надати результати успішної господарської діяльності за минулий рік, а що коли господарства торік ще не було?

Однак саме на початковому етапі господарства потребують підтримки! Щоправда, з вирішенням цього питання обіцяють допомогти у владних колах, а як воно буде насправді — подивимося.

Ще одна проблема, на якій зауважив знаний вівчар з Івано-Франківщини Василь Стефурак: процедура ідентифікації тварин вкрай ускладнена й забюрократизована. Через це багато тваринників її просто ігнорують, відтак нема достовірних даних про справжню кількість худоби в Україні, а племінний склад стада погіршується.

Навіщо тваринникам земля

Проте головна проблема, що турбує всіх, — пасовища й сіножаті. Про тваринників забули із самого початку земельної реформи і повсякчас забувають і донині. Цій проблемі і ми приділяли увагу («УК» № 247 від 24 грудня 2019 р).

Колишні громадські пасовиська давно перетворено на чиїсь сільгоспугіддя, так само і державні землі запасу (насправді ж в основному про запаси не йдеться). Їх давно хтось обробляє, причому нелегально. Але куди ідуть доходи від такого тіньового землеробства — поки що таємниця для загалу, але в жодному разі — не державі…

Про потреби тваринництва ніхто не подбав і не дбає. Землю давно поділено, прийдешній ринок землі нічим ситуації не зарадить, а то й погіршить. Практично неможливо відібрати назад ріллю у тих, хто її наразі обробляє, і знову перетворити її на пасовища. Тож чи варто після цього дивуватися падінню чисельності поголів’я молочної худоби, зменшенню надоїв?

Вихід з цієї ситуації запропонував уже згадуваний Василь Стефурак: окрім інших земель, є ще й землі охоронної зони — уздовж ліній електропередач, по берегах річок тощо. На них заборонено вести будь-яку господарську діяльність (чи воно так насправді — інша справа).

Там, на думку вівчаря, можна було б дозволити випас худоби, бо шкоди охоронним об’єктам вона завдати не може. Навпаки — сприятиме поліпшенню екологічного стану цих земель, бо багато їх нині перетворилося на стихійні сміттєзвалища, а скотарі заради здоров’я власних тварин просто муситимуть там прибирати і слідкувати за порядком.

Пропозиція слушна, але докорінно ситуацію вона не виправить. Зрештою що матимемо — подальше зменшення поголів’я і скорочення кількості вітчизняного молока?