ДОЛЯ
8 листопада виповнюється 180 років від дня народження генерала Михайла Драгомирова, публіциста-інтелектуала, історика
"...Народився я в серці Малоросії - чернігівському Конотопі, тож не може раптом з мене вийти якийсь там тамбовець, могильовець чи калужанин, ба навіть бердичівець - кожному своє", - не без гордості писав про своє походження Михайло Драгомиров. Більше того, за тодішніх суспільно-політичних умов він не приховував своїх українських симпатій, часто ставав на захист рідної мови і, за словами історика Д. Багалія, відвідуючи Харківщину, "розмовляв по-українському і щиро любив Україну та її побут".
Генерал Драгомиров зробив усе, аби в тодішній армії зняли заборону на виконання українських пісень. Очевидці писали, що Михайло Іванович обожнював бандуру, коли під її супровід лунали пісні часів Дорошенка, Хмельницького, Сагайдачного.
Головною справою його життя стала армія, якій він віддав 57 років. Після закінчення в 1846-му Конотопського повітового училища хлопця зарахували до Дворянського полку в Петербурзі. А у відставку Михайло Драгомиров вийшов улітку 1903-го. В цьому тривалому часовому проміжку вмістилися участь у кількох військових походах, блискуче навчання у Військовій академії, робота на посадах професора, начальника академії Генерального штабу в Петербурзі, командувача військами Київського військового округу і насамкінець - Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора. Вже навіть у 73-річному віці він жваво реагував на всі тодішні військові події, даючи їм не тільки об'єктивну оцінку, а й пропонуючи "рецепти" вирішення тих чи тих питань. Неймовірно, але факт: у 1903 році Михайла Івановича викликали до Петербурга, де мали намір призначити головнокомандуючим армії замість генерала О. Кропоткіна. На заваді стали вік і слабке здоров'я ветерана.
За тиждень до смерті генерал надиктував передмову до переробленого і доповненого 3-го видання "Підручника тактики". Його називали "найоригінальнішим розумом, що освітлював своїм влучним, рельєфним словом найтемніші глибини військової справи". Він, герой Російсько-турецької війни, залишив величезну теоретичну і практичну спадщину, яка й сьогодні особливо цінна для української армії. Не втратили актуальності його публіцистичні і філософські праці, історичні розвідки - майже 30 окремих книг і брошур. Геніальний Ілля Рєпін змалював з Михайла Драгомирова отамана в знаменитій картині "Запорожці пишуть листа турецькому султану". У Болгарії нині є два населених пункти з назвою Драгомирово, бо в цій країні нашого земляка шанують особливо. Є вулиця з іменем конотопця і в Києві.
У Конотопі на території Свято-Вознесенського кафедрального собору означено, де свого часу був похований генерал та дехто з його родини. На жаль, у роки громадянської війни і пізніше склеп зазнав значних пошкоджень, тож на часі остаточне встановлення історичної істини щодо місця останнього спочинку героя. Поряд височіє пам'ятник, біля підніжжя якого полум'яніють квіти: тут часто збираються учасники конференцій, інших заходів, пов'язаних із вшануванням земляка. Понад десять років тому міська рада встановила муніципальну премію Михайла Драгомирова, яку присуджують за вагомий внесок у розвиток історичної та військової справи, регулярно проводять спортивні змагання на призи генерала. На вулиці імені Михайла Драгомирова, в його колишньому будинку, розташований відділ краєзнавчого музею. Тут часто бувають на екскурсії жителі не тільки навколишніх міст і сіл, а й з-за кордону.
А під Конотопом, неподалік села Раки, збереглося заповідне урочище "Драгомирівщина". Місцеві старожили переказують розповіді своїх дідів і прадідів про те, яким гостинним, уважним і чемним із селянами був градоначальник, якого називали Драгомиром. Шумлять тут статечні липи, клени, дуби в кілька обхватів, є тополі, ялини, веймутові сосни. Трапляються й такі, що пам'ятають давнішні зустрічі, гостини і розмови під густими кронами: саме тут колись була оселя Драгомирових.
Михайло Драгомиров ніколи не "випинав" високих звань і титулів. Навпаки - залишався простим у спілкуванні, любив ходити містом, на базар. Коли ж конотопці кланялися йому, жартома зауважував: мовляв, він же не піп. Дуже любив влаштовувати козацькі перегони на конях. Ті відчайдухи, які першими проходили дистанцію або ж відзначалися сміливістю і кавалерійським вишколом, одержували від нього гостинці, чарку міцної горілки.