Травень 1996-го був у Києві не по-весняному холодним. Та французький Страсбург зустрів нашу представницьку делегацію лагідним сонцем, буйним цвітінням садів і парків. Ми, кілька українських журналістів, що першими з-поміж колег переступили тоді поріг Палацу націй, як ще називають головний офіс Ради Європи, відчували душевне піднесення.
Стара континентальна демократія, вирішуючи, чи запросити нас до своєї спільноти, екзаменувала молоду Українську державу на, так би мовити, наявність європейського гену. Перше запитання після виступу тодішнього Президента нашої держави з трибуни РЄ стосувалося закриття Чорнобильської АЕС, друге — скасування смертної кари.
І хоч Житомирський суд саме в той час розглядав справу відомого душогуба, котрий знічев’я позбавив життя кілька десятків людей, нікому з нас навіть на думку не спало, що можна знехтувати наріжним європейським стандартом судочинства, який грунтується на засадах загальнолюдських цінностей, і втратити можливість вступити до Ради Європи. Зрештою, окрім рішення суду, на кожного, навіть найстрашнішого і найогиднішого злочинця чекає суд Божий.
А пригадалася ця ситуація у зв’язку з незграбними порухами окремих сил нав’язати нинішньому суспільству дискусію щодо відновлення в Україні смертної кари.
Ще не закінчилося слідство у справі миколаївських нелюдів, ще душа стражденної Оксани, залишивши зболене та знівечене тіло, споглядає за тим, що коїться на грішній землі. А за парламентськими лаштунками вже «печеться» законопроект, який узвичаєно кличе нас у минуле, відволікає від гострих проблем сьогодення, зокрема й пошуку відповіді на ті болючі «чому», які, зрештою, і призводять до подібних трагедій.
Як могла статися така гучна трагедія в південному місті? З чиєї вини вчасно не розслідувалася? Хто мав надавати першу медичну допомогу і не надав? Чи належною мірою, а не лише зменшенням зірочок на зганьблених погонах покарають винних?
Усе ще залишається таємницею за сімома печатками, що саме спонукало місцевих посадовців ще до початку слідства дорікати напівживій жертві страшного злочину, мовляв, походженням не вийшла?
Допоки суспільство не почуло вмотивованої відповіді на жодне з цих та інших запитань. Натомість пропонується вкрита мохом дискусія довкола відновлення смертної кари, що мотивується «залізними» аргументами: он сусіди вкорочують віку своїм злочинцям, хоч ще не висохли чорнила на судовому рішенні, а ми, тюхтії, Європи боїмося…
І ні пари з вуст, щоб дати бодай політичну оцінку «помилці» служителів підсліпкуватої запорізької Феміди, яка свого часу не розгледіла, що на тілі підсудного не було живого місця: 37 днів поспіль з нього «вибивали» зізнання, що він «пологівський маніяк».
Михайло Коцюбинський у геніальному оповіданні «Коні не винні» тонко іронізував над офіцером, який після безглуздо-показового розстрілу солдатів на очах власної дитини, несамовито шмагав нагайкою невинних тварин. Апологети відновлення смертної кари зі своїм горе-проектом «зуб за зуб» на тлі події, що збурила вітчизняне суспільство останніми тижнями, видаються вже не такими й німими співучасниками лиходійства.