Він архітектор, художник, композитор, майстер музичних інструментів, мистецтвознавець…
Грати класику — чи в карти?
Таким зображують космічний транспорт інопланетян. Але відколи «Літаюча тарілка» стала корпусом Інституту
інформації на Либідській площі столиці України, минуло понад 40 років, і жителі Києва звикли до модерністської споруди, немов до тарілок на своїх кухнях. Вони щодня переступають поріг інституту як покупці виставки-ярмарку одягу на його першому поверсі. Але чи зводять очі вгору перед цим закладом, щоб зацікавитись: а що ж нині там, за каламутною смужкою запиленої скляної стіни, захаращеної мотлохом, яка між двох напівсфер «Літаючої тарілки»? Хто й навіщо замислив її саме такою і яка доля в неї нині — відомо небагатьом.
«Ця пам’ятка архітектури створена за проектом видатного зодчого Флоріана Ілліча Юр’єва у 70-х роках минулого століття і віднесена Віденським музеєм архітектури до видатних європейських архітектурних проектів.
Однак, крім суто архітектурних досягнень, «Літаюча тарілка» є досконалим акустичним витвором. В Україні немає жодної сучасної чи стародавньої зали, в якій би розраховані акустичні характеристики були втілені з такою витонченою музичною точністю, яка дає змогу без залучення електронних засобів 500 глядачам-слухачам чути увесь діапазон звуків музичних інструментів та людського голосу аж до найніжнішого «pianissimo».
На жаль, у Києві немає і не створюється акустичної зали такого класу для проведення концертів класичної музики. Відновлення «Літаючої тарілки» дало б змогу вирішити це питання з найменшими затратами та відкрити для киян і гостей столиці ще одне рукотворне диво України», — написали в листі до урядовців голова Національної всеукраїнської музичної спілки Анатолій Авдієвський, голова Національної спілки архітекторів України Ігор Шпара, народний артист України Анатолій Баженов та голова Меценатського проекту ЕКОГІНТОКС Микола Проданчук.
Вони звертають увагу влади на цю унікальну будівлю, бо є загроза, що дивовижних властивостей її позбавлять. Інститут інформації не в змозі утримувати приміщення, не те що ремонтувати. І вже з’явилися, за словами архітектора «Літаючої тарілки» Флоріана Юр’єва, наполегливі охочі вирівняти в ній підлогу (що знищить винятковий акустичний сенс споруди) і облаштувати казино. Щоб грали там не класичну музику, а в карти…
Чи таке близьке майбутнє гідне «Літаючої тарілки», акустика якої захоплює найкомпетентніших фахівців?
Для лауреата Шевченківської премії, скрипаля і педагога Анатолія Баженова незабутні відчуття пережиті в «Літаючій тарілці» 29 червня 2005 року, коли «в концертному залі, автор якого Юр’єв-архітектор, ми виконали для запису музику Юр’єва-композитора на інструментах Юр’єва-майстра». Пан Анатолій дуже влучно окреслив сутність особистості Флоріана Юр’єва: «Ця триєдність автора само по собі диво. Але те, що прозвучало тоді, ошелешило і нас, бувалих виконавців, і дуже досвідченого звукооператора професора Бориса Архимовича могутністю і глибиною гармонії. Концертний зал він сотворив як скрипку, смичкові інструменти — як концертний зал, картини він пише як музику, а музику — як живопис. І це не оригінальничання неофіта, а ренесансна природність інтелігента у п’ятому поколінні».
Підвісну стелю «Літаючої тарілки» Флоріан Юр’єв увігнув над її залом-амфітеатром так само «куполом всередину», як і нижні деки своїх найсучасніших скрипок, альтів, віолончелей і контрабасів. І таким чином породичав їх та зал цією зворотною кривизною, яка й надала їм вражаючої акустики.
Геніальною знахідкою називають ресорну пружину в його інструментах замість балкової в традиційних струнних. Концертмейстер віолончелей Національного академічного оркестру України Олександр Макаренко зазначає: «Віолончелісти в розпачі, коли потрапляють у вологість іншого клімату і дека сідає на один-два сантиметри. З віолончеллю конструкції Юр’єва боятися нічого, підкрутив регулювальний гвинт пружини — і все відновилося: і тембр, і сила!»
«Ще Страдіварі і Гварнері розуміли, що треба розширювати нижню деку скрипки, щоб вона звучала нижчим тоном, — пояснював мені Флоріан Ілліч одне зі своїх ноу-хау. — Але оскільки обичайки у них були вертикальними, то мусили розширити й верхню деку. Через що музиканти оббивали смичками краї скрипок пізніх Страдіварі і Гварнері. Як уник цього я? Розширив нижню деку, а верхню звузив, і в моїх інструментів з похилими обичайками з’явився теплий ніжний тон. Здавалося б, дрібниця, але за 300 років ніхто до цього не додумався».
Упродовж трьох століть, каже він, родини найкращих скрипкових майстрів світу з такою ж ревністю оберігали таємниці досконалості своїх інструментів, як і табу на зміни в цій царині: «Навіть геніального Антоніо Страдіварі затюкали, коли той найпершим у світі виготовив скрипку гітарної форми, яка від традиційних конструкцій відрізняється тільки тим, що без барокових завитків. А моя скрипка інша порівняно з ними багато в чому».
Відомий український скрипковий майстер Іван Бітус згадував: «Ми познайомилися в 1957 році, коли Флоріан Ілліч показав мені дві свої скрипки. Одна була точною копією знаменитої скрипки Страдіварі «Бетс», і я зрозумів, що в Києві з’явився професіональний майстер-художник високого класу. Але друга скрипка здивувала мене більше, тому що була вражаюче схожа на новаторську модель мого вчителя Льва Добрянського. Ще більше здивувало мене те, що Юр’єв нічого не знав про роботи Добрянського, що ця скрипка «Кіренга» зроблена ним ще в Іркутську в 1947 році». «Правда, — зауважив він, — ми, друзі Флоріана, боїмося, що він, як геніальний майстер, піде вперед настільки далеко, що опиниться в суспільному вакуумі, як це не раз траплялося з ним в архітектурному і живописному середовищі».
Знадобився досвід архітектора
Кожен з інноваційних струнних інструментів Флоріана Юр’єва — в єдиному екземплярі. Замість головки в ньому — скульптурний портрет особистості, чиїм іменем він названий. Створюючи його для альта «Бетховен», майстер відшукав прижиттєву маску з обличчя композитора, а для скрипки «Моцарт» — єдиний прижиттєвий портрет генія, де він зовсім не красень, як зазвичай його зображують.
«Колись розписували нижні деки інструментів, – розповідав мені пан Флоріан. – Гварнері-старший якось запропонував Леонардо да Вінчі прикрасити деку пейзажем. Але власноруч майстри не вдавалися до цього ніколи, бо не були ще й художниками. У 1843 році Микола Савицький, котрого Паганіні вважав геніальним майстром, виготовив скрипку, для якої замовив барельєф Моцарта професійному скульптору школи Гудона. На цій скрипці грав брат мого батька. А я сам роблю скульптурні портрети в своїх інструментах, бо вчився цьому в художньому інституті».
І в них, іменних, ексклюзив не лише зовнішній. У його віолончелі «Гмиря» впізнається голос визначного співака, як і в «Соломії» — всесвітньо знаменитої Крушельницької. Ця скрипка особлива ще й тим, що вона, як і альт «Бетховен» та віолончель «Оранта», — із верхніми резонансними деками зі штучного матеріалу, винайденого Флоріаном Юр’євим, на який у нього два патенти, український і міжнародний. Альпійської ялини хазельфіхте, яка була одним із секретів тембру скрипок Страдіварі, вже не зустрінеш ніде. Але навіть кращого тембру, переконує своїми інструментами пан Флоріан, можна досягнути, чергуючи так, як природні шари в деревині тієї ялини, найновіші пластмаси та металеві сплави і тим самим оберігаючи в майбутньому ліси від вирубки найцінніших «музичних» дерев. Всього ж на інновації в струнних інструментах у нього сім патентів, більше їх, стверджує він, не одержав у світі ніхто із сучасних майстрів.
Завдяки і йому Богодар Которович зміг, як переможець міжнародного конкурсу, зіграти в Києві на найкращій у світі скрипці Паганіні роботи Гварнері дель Джезу, яку називають «Пушкою». Її привезла до Києва, лише за умови, що шедевр супроводжуватиме скрізь майстер міжнародного класу найвищої кваліфікації, директорка музею в Генуї. Поряд з нею на усіх репетиціях у посольстві Італії та на концерті у філармонії в залі сиділи Флоріан Юр’єв та молодий генерал Інтерполу, який охороняв раритет.
Флоріан Юр’єв — не з тих революціонерів, які будували новий світ, «до основанья» руйнуючи старий. Він створює свої інноваційні струнні інструменти і реконструює й удосконалює традиційні.
Його класичні скрипки відомі в Росії, Америці, Англії, Франції, Італії. Його новітнім інструментам аплодували в Парижі, Філадельфії, Лондоні. Сольно, квартетами та цілим симфонічним оркестром вони звучали в Києві у його «Літаючій тарілці», в національних закладах культури: філармонії, Музичній академії, Опері України. Саме їм випала честь уперше зіграти інструментальні твори, в перекладі з хорових, у Софії Київській, де музикант, зображений на фресці, засвідчує тисячолітню історію скрипки в Україні.
Віртуоз-скрипаль Олег Криса, зігравши на скрипках Юр’єва «Ірина» і «Ольга», відзначив, що вони перевершують сучасні інструменти за силою звуку; а його альти «Паганіні» і «Глюк», на думку концертмейстера Лондонського симфонічного оркестру, соліста Королівського оперного театру «Ковент Гарден» Андрія Вітовича, за яскравим, могутнім і глибоким тембром вигідно відрізняються і від інструментів знаменитих майстрів. «Уперше чую, що інструмент сучасного майстра звучить краще від Гварнері!» — захоплено відгукнувся професор Віктор Сазикін про гру Тараса Яропуда на скрипці «Флоріан»…
«Я б не зміг реконструювати скрипку, якби не був архітектором і не знав опір матеріалу так, як танцівник знає своє тіло», — вважає Флоріан Ілліч. З музичною освітою в училищі мистецтв в Іркутську та з дипломом Київського художнього інституту; з найбагатшою ерудицією в сфері скрипкового дизайну; з уроками майстерності у представників кремонської школи росіянина Юрія Почекіна й італійця Джіобатта Морассі; з визнанням колег-майстрів України й закордоння; без допомоги держави, але за сприяння відомого мецената, директора Інституту екогігієни і токсикології Миколи Проданчука, голова Асоціації майстрів-художників України, член національних спілок архітекторів, художників і Всеукраїнської музичної спілки, у якій керує науково-дослідною акустичною лабораторією, автор 25 зразкових струнних інструментів Флоріан Юр’єв з духовною наснагою щодня у творчому пошуку.
ДОВІДКА «УК»
Звання «Людина року» українця Флоріана Юр’єва удостоїв Американський біографічний інститут: 2000 року — за фундаментальну теорію кольоросприймання, апробовану в Принстоні; 2012-го — у номінації «Артист» (архітектор і майстер скрипок).