Билися жінки. Видовище образливе й принизливе. Билися жінки за кілька метрів асфальту біля станції метро «Героїв Дніпра». Селяни привезли здалеку (Хмельницька і Рівненська області — ніч не спали) яблука і молочні продукти. Звісно, на ринок їм доступу немає. Розташувалися поряд. А там місцеві перекупники монополією поступатись не захотіли. Ось вони й нацькували на селян безпритульних. Ті, зрозуміло, за обіцяний сніданок бійці віддалися сповна.
Людський потік до станції загальмувався. В тому місці поставили стільки кіосків, що й за звичайних умов ідеш ніби тунелем (пожежники, санітарна служба на це не зважають). А коли клубок тіл зійшовся у єдиноборстві, то хто ризикне пройти крізь нього? Одні обурювались, інші зацікавлено спостерігали. Були й такі, що заохочували учасників бійки. І ніхто не вигукнув: «Люди, схаменіться, що ви робите!» Хоч, зрозуміло, це не подіяло б. Кожна сторона відстоювала право на існування. Кожна переконана, що має шанс на кілька метрів асфальту. Одні вважали їх уже приватизованими, бо платили певну данину за можливість там стояти сильнішим за себе. Інші наївно продовжують думати, що краще місце на базарі займає той, хто раніше встає.
Переможця в тій бійці не було — всі потерпілі. Жертви системи господарювання, яка упродовж двадцяти років вибудовувалась у державі. Згорнувши виробництво, Україну перетворили на суспільний величезний базар, де все продається і купується. Як вареники у маслі, в цьому котлі почуваються посередники. Найважче живеться тим, хто намагається щось виробляти. Так уже склалося, що найбільший капітал, а отже, й можливість знайти роботу або щось продати є в Києві. Сюди везуть не лише товар. Як не пригадати сиву давнину, коли на ринках продавали рабів. Туди їх доставляли силоміць. Нині новоявлені невільники самі їдуть до столиці й на стихійних так званих біржах праці просять: «Купи мене, купи хоча б на день — я дешево продамся…» А що залишається робити, коли їсти хочеться, сім’ю утримувати треба, а роботи за місцем проживання немає?
Влада на місцях, схоже, цим не дуже переймається. Приватизація підприємств, а потім землі розбестила чиновників усіх рівнів. Останніми роками вони не відповідали ні за виробництво, ні за будівництво. Головне завдання, яке виконували, — валити! Зруйнували заводи і колгоспи. При цьому була можливість, користуючись посадою, відрізати для себе шмат колективного пирога. Не соромились. Інше джерело прибутку: видача дозволів, довідок, реєстрація і перереєстрація. Вся вертикаль влади цим так активно займалася, що села збезлюдніли, а кілька мільйонів наших співгромадян втекли за кордон у пошуках хліба насущного і хоча б якогось захисту від свавілля.
Усе це — результат того, що влада, яка має служити народу, скористалася моментом для облаштування власного життя за рахунок народу. І хоч як це дико звучить, чиновникам вигідно, аби біля метро билися нещасні жінки. На людському горі вони створюватимуть видимість роботи з наведення порядку. При цьому мовчатимуть, що безпорядок на базарі починається з безвідповідальності влади за розвиток виробництва, створення нових робочих місць і умов, аби селянка з Хмельницької області могла продати за прийнятну ціну вироблену продукцію вдома, а не везти на горбі за сотні кілометрів у Київ. Цього немає. Тому б’ються жінки за кілька метрів асфальту.