Останніми роками на Тернопільщині старовинні двері стали для краян своєрідним вивіренням позиції щодо збереження культурної спадщини. Є, на жаль, ті, хто на власний розсуд може демонтувати двері, що витримали століття, а є, на щастя, ті, хто не лише збуджує громадську думку у відновленні предметів минулих епох, а робить усе можливе для збереження давнього вигляду міста.

Металопластиком посунули століття

Тернопіль надто постраждав під час Другої світової війни. Це було не місто, а радше руйновище. Кровопролитні бої точилися за окремі квартали, вулиці та навіть будинки, а отже, були знищені пам’ятки історії, архітектури, культури, а значить, і старовинний шарм міста. Через це нині тернополяни мали б особливо ретельно зберігати ті знаки, об’єкти, предмети минулих сторіч, які все-таки дійшли до наших днів. Проте не всім це дано збагнути.

На переконання краєзнавця Тараса Циклиняка, незначна кількість архітектурних пам’яток, яка залишилася в обласному центрі, руйнується через невігластво. «Дуже прості маркери, в якому стані є місто, — це пам’ятки, архітектура, культура та, власне, фасади будинків. За це дуже боляче», — заявив він у місцевому телеетері. Ця думка була спроєктована й на подію, що отримала в Тернополі широкий громадський резонанс.

У середмісті на вулиці Олени Кульчицької в одному з будинків, що був споруджений 1908 року та є пам’яткою архітектури місцевого значення, ресторатор вирішив замінити автентичні двері на сучасні металопластикові. У такому випадку, роз’яснює Ярослав Пелехатий, головний спеціаліст з питань охорони культурної спадщини департаменту культури та туризму Тернопільської ОВА, законодавство передбачає, що треба було погодити дозвіл у відповідних структурах. Задля цього необхідно скласти дефектний акт, де викласти всю інформацію про пошкодження дверей та пропозиції щодо їх відновлення. Підприємець такого документа не підготував, двері  ж замінив на власний розсуд. Нині цією справою займається поліція. Пан Ярослав твердить, що оригінальні двері піддаються реставрації і власник погодився їх відновити та знову встановити на історичне місце. «Зараз старовинні двері зберігають у сухому приміщенні на складі, вони не знищені, лише демонтовані», — зазначив Ярослав Пелехатий.

Тим часом громадськість у соцмережі створила загальнодоступну групу зі збереження старовинних дверей. Адже переконані, що збереження історичної архітектури — не менш важливо, ніж ремонт доріг, зведення церков і забудова парків. Краєзнавець Тарас Циклиняк організував опитування, чи слід повернути старовинні двері на звичне місце. Безперечно, що більшість тих, хто вирішив відповісти на це запитання, сказала «Так!», лише відсоток з опитаних не проти нових дверей.

Ярослав Пелехатий зазначає, що нині в Тернополі є майже 30 дверей, які становлять історичну та мистецьку цінність. Прикметно, що одні з них уже вдалося врятувати завдяки старанням громадських активістів. Рік тому в обласному центрі теж розпалилася ситуація навколо того, що в одному з будинків на вул. Юліана Опільського самовільно зняли столітні двері й замінили сучасними. Ініціаторкою їх відновлення стала Людмила Дрозд, яка перейнялася історичною спадщиною Тернополя. Вона організувала збір коштів і вже наприкінці торішнього грудня відреставровані двері зайняли своє почесне місце, випромінюючи, словами Людмили, неймовірну красу. Відновлення їх, якщо цікавитися фінансовим аспектом, становило 27 тисяч гривень.

Пізнавати рідне місто

Для Михайла Музички з м. Бережани історія стала покликанням. Її як предмет він викладає в місцевому ліцеї імені Богдана Лепкого. Минуле для нього — близьке. Його рідне місто багате на минувшину, яку треба зберегти для майбутніх поколінь. Михайло, мабуть, першим на Тернопільщині, взявся за відновлення старовинних дверей. Він кілька років тому навчався в Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника й зауважив активність у межах громадського руху «Франківськ, який треба берегти».

Спробував адаптувати цю ідею збереження історичних брам, просторів у межах Бережан. Почав із просвітництва. Під назвою  «Минуле близько» в соцмережі «Фейсбук» викладав публікації про колишнє міста, привертав увагу до стану тієї чи іншої кам’яниці, а саме вхідного дверного порталу чи самих дверей. Уже з другої половини 2019 року почав проводити регулярні екскурсії «До клямки». Це були своєрідні маршрути до старовинних брам, будинків, цікавився, хто там жив, з якої епохи ця брама, в якому стилі виконана та чому має історичну цінність для бережанців, а також для туристів.

Сама назва «До клямки» мала подвійний контекст. На Галичині кажуть «поцілувати клямку», тобто побачити зачинені двері, не застати нікого вдома. Свою байдужість можуть висловити й ідіомою «мені все до клямки». Отже, Михайло наголошував, якщо кожному буде все одно до тої клямки, до тих історичних брам, до культурної спадщини, то не вийде нічого путнього.

«Місто треба берегти й любити, а щоб любити — цікавитися та пізнавати», — стверджує Михайло Музичка. Крім просвітницького наголосу, що провінційне містечко дихає минулим зусібіч, він вирішив вдатися й до певних практичних справ. Передусім сфотографував усі старовинні двері, що донині збереглися в Бережанах. Нарахував їх понад тридцять.

2019 року вдалося розпочати відновлення відразу двох автентичних дверей. На перші, що відчиняли вхід до житлової кам’яниці в європейському стилі кінця ХІХ століття на вул. Вірменській, 2, Михайло відразу звернув увагу, бо вони разом із заскленням були заввишки шість метрів. «Мені було цікаво кинути собі такий виклик, чи вдасться їх повернути до життя», — ділиться думками краєзнавець і вчитель.

Проєкт, який Михайло Музичка написав щодо цього, став переможцем конкурсу громадського бюджету м. Бережани. Було завдання: зберегти функціональність дверей, їхній історичний вигляд, не порушити естетику. Було укладено контракт з одним з місцевих підприємців на виконання відповідних робіт. Зробили копію всіх знищених елементів. Позаяк дверям було майже 120 років. Крім того, зроблені вони з дуба з поєднанням із сосною, яку пошкодили шкідники, а ще були також дуже потріскані, довелося знімати шар бруду, старих якихось мастил, фарб. Як мають на них виглядати скельця, в якій послідовності, Михайло консультувався в історикині архітектури Тетяни Казанцевої зі Львова. У січні 2020 року мешканці житлового будинку з радістю та захопленням відчиняли відреставровані двері.

Щоправда, на місяць-півтора швидше порятували двері на вул. Руській, 12  (це вхід в один із корпусів Бережанського ліцею ім. Богдана Лепкого). У жовтні 2019 року в Бережани з усієї країни приїхали учасники молодіжної волонтерської ініціативи «Будуємо Україну разом». Вони допомогли в добрій справі. Кураторством займався Михайло. Втрачені різьблені елементи відтворював бережанський майстер Ігор Крук.

Пандемія коронавірусу, а потім широкомасштабне вторгнення росії в Україну стали перепонами для успішного втілення проєкту з відновлення старовинних дверей. Михайло Музичка звертався з новими листами до теперішньої міської влади, та справа не отримала практичних результатів.

Зараз Михайло проводить екскурсії «Минуле близько». Наголошує більше на повсякденній історії Бережан. Про видатні постаті, життя яких пов’язане з містом, теж розповідає, зокрема про відомого письменника Богдана Лепкого, який написав у «Казці мойого життя» про Бережани кінця ХІХ ст., коли він вчився в тутешній гімназії. І один з екскурсійних Михайлових маршрутів якраз закінчується на місцевому Олімпі, де Лепкий зростав на проборстві свого дідуся Михайла Глібовицького. Екскурсовод звертає увагу туристів також на збережені в місті ліпнини, маскарони, фасади, балкони, оригінальні двері й вікна, предмети побуту, переказує реальні, кумедні, кримінальні історії з повсякдення бережанців ХІХ-ХХ ст.

Відновлені двері теж показує, вони стали своєрідними туристичними локаціями. Зізнається, коли підходить з екскурсією до них і бачить, що подорожувальники їх активно фотографують, на серці стає тепліше. Михайло Музичка пишається зробленим, бо ця гідна справа стала, як каже, проривом і для нього особисто, і для міста.

А ТИМ ЧАСОМ

Магніти зі старими дверима Івано-Франківська

Зайнятися відновленням старовинних дверей краєзнавця-вчителя та екскурсовода з Бережан Михайла Музичку надихнув громадський рух «Франківськ, який треба берегти». Організувала таку ініціативу 2016 року Марія Козакевич. Як випливає з різних медіаматеріалів, за кілька років цей проєкт зумів згуртувати команду, до якої ввійшли ковалі, столярі, вітражисти. Без активістів, звісно, також не обійшлося, адже вони взялися популяризували добру справу, під ґраткою #франківськякийтребаберегти вміщували світлини та інформацію про історичні архітектурні об’єкти обласного центру.

Задля консультації, запозичення досвіду з реставрації історичної спадщини в Івано-Франківськ приїжджали до початку війни активісти, волонтери не лише з Бережан на Тернопіллі, а й Одеси, Чернігова, інших міст.

Для фінансування проєкту впродовж усіх років свого існування використовували різні джерела. На відновлення кількох дверей коштами постаралася і міська, і обласна влада. Певна частина грошей надходила від місцевих підприємців і навіть мешканців будинків. Допомагають також меценати, івано-франківці, які живуть за кордоном. Розмаїті ґранти теж живлять цю громадську ініціативу.

Примітно, що на  старовинні двері тут дивляться як на історичний бренд міста. Тому взялися за виготовлення сувенірної продукції, зокрема магнітиків у вигляді дверей з Івано-Франківська, листівок, звісно ж, з дверима та навіть шкарпеток з тутешньою ратушею.

У час великої війни Марія Козакевич, як і Михайло Музичка в Бережанах, проводять і чимало екскурсій, ознайомлюють з історією, архітектурними принадами своїх міст багатьох людей, зокрема внутрішньо переміщених осіб.