Щойно тільки поліський бурштин став суто українським національним багатством, як наш законодавець визнав його напівдорогоцінним каменем. І тим самим, зрозуміло, встановив державну монополію на розробку його родовищ. З найкращих начебто намірів. З тих пір єдине в Україні державне підприємство «Бурштин» на Рівненщині розробляє промислові родовища сонячного каменю й перетворює сирець на справді унікальні вироби!

А спритні й підприємливі поліщуки, яким за щось жити треба, теж не дрімають. Добре знаючи бурштиноносні зони, миють собі камінь мотопомпами — аж земля в прямому й переносному значеннях тріщить! І якщо шахтарські краї всіяні копанками, то наш, поліський, — у вирвах, що залишаються від нелегальних бурштинокопачів.

Майже два десятки років спостерігаю: тільки-но в область приходить новий прокурор чи начальник міліції, вони одразу ж оголошують питанням номер один цю тему — навести лад у видобутку бурштину (вона ж бо, як мовиться, лежить на поверхні). Та досі всім їм разом вдалося небагато, якщо не сказати більше…

Ось і нещодавно на засіданні колегії облдержадміністрації міліція відрапортувала: проведено стільки-то рейдів, в результаті яких вилучено стільки-то кілограмів бурштину. Нескладно підрахувати, що за кожен рейд «ужинок» правоохоронців становив у середньому… 22 грами. Чи ж варта шкурка вичинки? І чи це, бува, не боротьба з вітряками?

Усе, виявляється, не так уже й просто. На Поліссі працює чітка й надто оперативна система оповіщення: щойно на обрії бурштиноносної зони забовваніє незнайома машина, інформація про це розлітається зі швидкістю звуку, помпи згортаються з такою ж самою — отож піймати на гарячому вже нікого не вдається. А не пійманий — не злодій…

Врятувати ситуацію може закон «Про бурштин», який Рівненщина поки що безрезультатно лобіює багато років поспіль. У чому тут суть? У розмежуванні промислових і непромислових родовищ бурштину: нехай перші, як і сьогодні, залишаються компетенцією держави, а на розробку других видає ліцензії місцева влада. Так, як діють у Польщі чи Прибалтиці. Звісно ж, з обов’язковою умовою подальшої рекультивації землі. Тоді просто відпаде потреба в нелегальних заробітках: люди реєструватимуться підприємцями й легально добуватимуть камінь, щоб так само легально його продати.

Ось вам і робочі місця, й розвиток внутрішнього ринку, і наповнення бюджетів, і, врешті-решт, урегулювання криміногенної ситуації… Але голосу «бурштинової» області в офіційному Києві поки що не чують: там, як бачимо, не до бурштину… Хоча ніхто з посадовців не проти мати оригінальні бурштинові речі й сувеніри, з якими несоромно й по закордонах Україну презентувати…

А про те, що від справді унікального рівненського бурштину дуже скоро може залишитися лише бренд ( чи то пак — бурштинові сльози), голова у Києва не болить. Скільки ж їх має вилити рівненське Полісся, щоб закони нарешті встигали за життям?