Яка вона зручна, ця оповідь про Мойсея і те, як він 40 років водив євреїв пустелею. Здавалося б, вона мала набити оскомину ще на початку 1990-х, коли, танцюючи від неї, доходили до висновку, що й пересічним українцям до своєї землі обітованої як до неба рачки — і на це треба зголошуватися, бо без варіантів.
Аж ось знову схожі сентенції. «І так, ті, кому 40 і більше, мають зрозуміти, що насолодитися результатами реформ вони навряд чи зможуть. Просто не встигнуть». Це я прочитав на сторінці у «Фейсбуці» активістки одеського Євромайдану, а поза тим — радника одеського губернатора Зої Казанжі. А ще там — про затягнуті паски та «економити, економити і ще раз економити».
І спантеличило мене у цій відозві навіть не те, що, за прогнозом пані Зої, мені у цьому житті вже нічого не «світить», бо маю «сорок і більше». Просто я певен, що реформи, які нічим не потішать моє покоління, нічого доброго не дадуть ані моїм дітям, ані онукам. У сучасних умовах ті перетворення, які спрацьовують, дають ефект уже за кілька найближчих років. Або не дають ніколи. Згадаймо нашу ганебну приватизацію та її «надію, народжену власністю». Якщо Україна колись процвітатиме, то навряд чи хтось наважиться виводити цей добробут саме з колись проведених реформ, які загалом виявились аналогом килимового бомбардування наших промислових об’єктів. Картина, яку можна спостерігати в Одесі на багатокілометровому відтинку від Пересипу і аж до Поскоту, й справді схожа на повоєнні пейзажі.
Чи може, хтось всерйоз сподівається, що отримані тоді папірці-сертифікати прислужаться добробуту онуків?
Інша річ, коли реформи справді працюють.
Економічним дивом назвали реформи Людвіга Ерхарда. Вже у перші півроку вони дали змогу збільшити промислове виробництво у повоєнній Німеччині, у західній її частині, відразу на 60%. Років за 10—15 ФРН не лише мала найпотужнішу в Європі економіку, а й втілила запропоноване Ерхардом гасло «Добробут для всіх».
Залізна леді Великої Британії Маргарет Тетчер була бігуном на довгу дистанцію. Казала, що 4 роки (перша каденція її прем’єрства) — замалий строк для перелаштування економіки — треба принаймні 8—10 років. Але ж не 40 — це ж дожити можна!
Так-от, за 10 років «тетчеризму» (між 1970-ми та 1980-ми) доходи населення зросли ледь не чверть, зменшились інфляція та безробіття.
Польща розпочала посткомуністичну історію приблизно на тих самих стартових позиціях, що й Україна. Втім, подальші шляхи кардинально розійшлися.
Польська шокова терапія за планом Лешека Бальцеровича дала змогу припинити падіння промислового виробництва вже 1992-го. Ми ж упевнено і незмінно падали аж до 2000-го — причому інтенсивніше, ніж будь-яка із пострадянських країн. І нині відстаємо від західної сусідки за показником ВВП у 2 з половиною рази.
Чому Польщі не були потрібні ті «40 років у пустелі» — вистачило 2—3?
Не хочу зараз аналізувати особливості кожної зі згаданих реформ і придатність їхніх рецептів конкретно до нашої ситуації. Адже всі вони були пов’язані з лібералізацією економіки — а наскільки потворною виявилася спроба лібералізації по-українськи, ми вже бачили на прикладі приватизації 1990-х. І це радше проблема пострадянської України, ніж лібералізації як такої.
В успішних реформ можна зауважити одну спільну рису: вони починали давати ефект якщо не відразу, то за короткий відтинок часу. Водночас не можу згадати, щоб якісь економічні новації, пов’язані з кількадесятирічним пустельним животінням нації, потім раптом обернулися чимось добрим для прийдешніх поколінь.
Тож коли ефект від реформ призначають на невизначене «прекрасное далеко», то це має означати, що за ними стоять або невігласи, не здатні запустити навіть механізм наздоганяльної модернізації, коли й велосипед винаходити не треба, або ж негідники, що балачками про реформи лише маскують своє бажання законсервувати вже наявний стан речей, за якого їм гарантовано відводиться роль господарів життя.
Із цього зовсім не випливає, що ті, хто обіцяє негайне піднесення, — якраз і є справжніми патріотами та професіоналами. Обрали нову Верховну Раду, і ми вже бачимо чимало пропозицій «покращення вже сьогодні» у різних варіантах. Платівку про пустелю переможці вмикатимуть трішки згодом. Традиція пустопорожніх обіцянок також є чи не найстійкішою у нашій політиці.
До речі, найкарколомніші зрушення і найстрімкіші досягнення демонстрували якраз не демократичні режими. За першу п’ятирічку, яку в СРСР здолали за 4 роки (1928—1932), ВВП країни подвоївся, вона з аграрної перетворилася на індустріальну. Нацистська Німеччина подвоїла свій ВВП за 6 років (з 1933 до 1939). Нині комуністичний Китай демонструє зростання ВВП до 15% на рік, уже десятиріччями не знижуючи цього показника менш ніж до 7%. Такими темпами не може похизуватися жодна із розвинених країн Заходу.
Не агітую за тоталітаризм та автократію, які справді мають потужніший мобілізаційний потенціал, ніж демократичні режими, — якою ціною, ми більш-менш обізнані. Радше зауважую загрозу, що розчарований десятиріччями українського шахрай-лібералізму наш народ може з відчаю і собі забажати сильної та вправної руки. І не кажіть, що претендентів на цю роль у нас немає.