Чим менше часу залишається до 1 вересня, тим сумнішими стають діти. В усякому разі ті, за ким я цього літа спостерігаю. Їм так не хочеться до школи! Мимоволі стає шкода учнів — вони вже уявляють важелезні рюкзаки на своїх спинах, домислюють, як вчителі «вантажитимуть» їх такими обсягами знань, які осягнути може хіба що вундеркінд. Що ж дивного в тому, що діти не горять бажанням іти до школи?...
Чим далі, тим менше ентузіазму нинішня школа викликає і в батьків. Цього разу — через оті обов’язкові медогляди, в результаті яких уся відповідальність за здоров’я дитини покладена на батьків. А вчителі — нібито й ні при чому. Виходить, їм можна перевантажувати дитину домашніми завданнями, а вся відповідальність за це на батьках? І не треба розказувати, що учні — замість того, аби робити домашні завдання, сидять в Інтернеті. Не всі міняють знання на розваги. А втім, ні: таки міняють, і чим далі, тим більше. На знак протесту проти надмірного навчання. Нібито і вчителі не винні — їм програму «довели до двору» і вони хоч-не-хоч, а мусять її виконувати. Навіть коли й самі погоджуються, що далеко не кожен учень осилить той надмір знань. Може, через те й самі часто нервують: не всі діти однаково засвоюють новий матеріал: хтось просить додаткового роз’яснення, а вчителю ніколи — новий матеріал уже треба подавати… Тож чи не дивина — така картина на уроці, яка повторюється в наших школах уже не одне десятиліття:
— Ти вивчив? — учитель.
— Та я вчив… — хнюпить голову учень…
А чи буває по-іншому? Виявляється, так.
В одній із країн Скандинавії, де живуть мої знайомі, школярі, на перший погляд, обділені терміном літніх канікул. Вони відпочивають лише місяць. Зате в школу ідуть із задоволенням! Бо у них, на відміну від нас, не вантажать школярів непідйомними порціями знань. Там навчальний рік починається з… цікавих пізнавальних екскурсій. Навіть дивно якось: у нас зазвичай, якщо вчитель організовує екскурсії для дітей, то тільки на власному ентузіазмі і за батьківські гроші. А там — увесь клас може полетіти на тиждень до сусідньої країни, і вартість цього задоволення батьки сплачують лише частково. Моїй знайомій є з чим порівнювати. До шостого класу вчилася в Україні, а тепер третій рік — за кордоном. Так от, вона розповідала майже неймовірні речі:
— Вдома у мене часу не вистачало навіть прочитати все те, що кожен учитель задавав по своєму предмету! Бувало, що після півночі спати лягала, бо не хотілося пасти задніх. А тут — цікаво вчитися. Нам задають менше, ніж в Україні. Але якось так виходить, що ми запам’ятовуємо і вивчаємо все, що нам задають. Пам’ятаю, як спочатку, прийшовши до школи, я навіть злякалася, коли дізналась, що потрібно вчити відразу три іноземні мови. Але тепер знаю, що через кілька років я вільно говоритиму всіма трьома, і вивчу їх без особливого напруження!
Наші діти їй позаздрили. А дорослі ще довго обговорювали цю тему і дивувалися: невже у нас не можна давати учням стільки завдань, скільки вони в змозі справді вивчити? Всі прекрасно знають, скільки засвоюють діти із заданого вчителями… Що дивного в тому, що багато дітей, які в початкових класах учаться майже на «відмінно», в 9-11-му скочуються до «задовільно», а то й нижче…