Ковдра Перемоги, яку намагаються до останньої латки перетягнути в Москву, тріщить не на жарт. Судячи з повідомлень, 9 травня на параді в російській столиці збереться жменька керівників держав. Наші сусіди оголосили себе чи не єдиними переможцями над фашизмом й знавцями істини про ту війну. Це обурює інших борців з коричневою чумою. Утім з аргументом росіян про те, що найкраще знає правду той, хто воював, мав поранення й бойові нагороди, складно не погодитися.
Тож цілком слушно згадати російського письменника Віктора Астаф’єва, який рядовим проливав кров на українській землі. Пережите в юності лихоліття так вплинуло на Віктора Петровича, що він десятиліттями не наважувався писати про війну. І лише в останні роки життя таки осилив роман «Прокляті й вбиті». Літератор-сибіряк був відвертим і в листах до побратимів, колег, до редакцій та читачів.
Він так гатив по причесаній «істині», що депутати-комуністи крайових Законодавчих зборів, за твердженням укладача астаф’євського епістолярного щоденника 1952–2001 рр. «Нет мне ответа…» Геннадія Сапронова, «проголосували проти того, щоб важкохворий, майже при смерті письменник-фронтовик отримав до пенсії від своїх земляків надбавку 3,5 тисячі рублів». Сам Астаф’єв признавався, що комуністи «не гидують за мною слідкувати, телефон прослуховувати, листи витягати». Чим же їх так налякав цей чоловік з берегів могутнього Єнісею? Та хоча б цим.
«Я був південніше Києва, на тих самих Букринських плацдармах (на двох із трьох). Поранений був там і стверджую, до смерті буду стверджувати, що так могли нас примусити переправлятися й воювати тільки ті, кому цілком наплювати на чуже людське життя. Ті, хто залишався на лівому березі і «не шкодуючи життя» прославляв наші «подвиги». А ми на другому боці Дніпра, на клапті землі, голодні і холодні, без тютюну, патрони на рахунку, гранат немає, лопат немає, здихали, нас об’їдали воші, пацюки, що звідкілясь масою ринули в окопи».
«В окопах, на передовій — там нам свобода повна була, говори, що хочеш — начальство ж, переважно наглядацьке, берегло свої життя й отиралося в другому ешелоні. Це вже потім, забираючи у нас перемогу, висунулося вперед стільки всякого народу, що ми заклякли: ось, виявляється, подвиги хто звершував — журналісти, артисти, кінохронікери, контррозвідники, тиловики всіх мастей, генерали — так ті аж носом землю рили на передовій. Ну а вже комісари, то ті тільки й кричали: «Комуністи — вперед! Комуністи — вперед!» і грудьми перли на ворога… У нас комісар, замполіт артилерійської бригади, на фронті пузцем обзавівся, рум’янець на його щоках суничний наспів, їздив на машині, застеленій килимом, спав на простирадлах, їв з окремої кухні й жодного разу — жодного! — я його не бачив на передовій».
Астаф’єв не приховував мародерства в радянській армії, яке голодні бійці соромливо називали «бабусиним атестатом». І не втомлювався шпетити партійних хамів та сибаритів, що назавжди відбили бажання поповнити лави їхньої банди.
«Комісари мали по три машини: легковик для виїзду на всілякі керівні наради, «вілліс» у більшості так і залишився новим, у нашого бригадного комісара навіть фарба американська якісна на ньому не зносилася, третя машина — вантажна, «студебекер». Там стояли тільки заправлені «простирадлами» друкарські машинки… і при них секретарші не старші за 18 років, що змінювалися відповідно до вживання й відправлялися в тил для «лікування».
Не задовольняло Астаф’єва й уславлення подвигу: «…По телевізору показують п’єсу «Із записок Лопатіна» у виконанні «Современника». Цьому автору (Костянтину Симонову. — Авт.) усе дається, усе байдуже! У нього серце не зупиняється й не болить! Така ось тепленька, зручненька для всіх демагогія! Така ось розважна війна! Така ось література! Завдання якої — забути, що рахунок нашої Перемоги — десять до одного не на нашу користь (це офіційно!), та мільйони, десятки мільйонів калік і померлих одразу ж від ран, хвороб і голоду».
Не пройшли повз увагу письменника особові відділи, штрафні роти, загороджувальні загони. Він звинувачував багатьох «уславлених» полководців, а маршала Жукова називав «браконьєром російського народу». Не любив парадів і зустрічей ветеранів. Засуджував фашизм і комунізм. На жаль, до численних застережень фронтовика так і не дослухалися.
«…Моя доля — відучувати не німців, а наших співвітчизників від страшних звичок з будь-якого приводу проливати кров, бажати помсти, лізти зі своїм уставом на Кавказ, ходити у визвольні походи… Носом, як кошенят сліпих, треба тикати в запаскуджене місце, у кров, у гній, у сльози — інакше нічого від нашого брата не доб’єшся. Пам’ять у росіян така коротка, свідомість така куца, що вони знову готові боротися з ворогами, передусім внутрішніми».
Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»