Наприкінці листопада на веб-сайті Міністерства інфраструктури України оприлюднено проект наказу «Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Міністерства транспорту і зв’язку від 27.09.2010 №700». Ідеться про подальшу долю автостанцій, точніше, про їхню не вельми втішну перспективу. А саме: їх планують «реформувати» чи «оптимізувати», що означає якщо не повну руйнацію, то щось близьке до цього.

Як пасажир міжміських та інших перевезень із більш як 40-річним стажем (автобусами, маршрутками та іншими видами громадського транспорту користуюся ще із середини 1970-х, коли був студентом, а з 1980-го — як журналіст) маю повне право і на свої коментарі до проблеми.

Добре пам’ятаю, якими були автостанції з 1960-х років: примітивними, у вигляді кіосків чи вагончиків, дощаними. Але попри все вони потрібні кожному, в кого не було (чи немає і нині) власних коліс.

Бачу, якими вони стали тепер: упорядкованими, затишними, зручними. І головне, вкрай необхідними пасажирам, до яких належу. Задоволений рівнем сервісу, який пропонують на Сумщині й не тільки тут, бо автостанційна мережа розгалужена у всій країні (а бувати випадає й поза межами області). Хоч би куди приїжджав — до Білопілля, Ромен, Лебедина, Охтирки, Путивля чи навіть якогось меншого населеного пункту, наприклад, села Вільшани Недригайлівського району, — скрізь відчуваю свою пасажирську захищеність. Є автостанція, а в ній касир, диспетчер, розклад руху, після придбання квитка обов’язкове страхування від нещасних випадків у дорозі, що особливо важливо (фінансові зобов’язання на себе беруть страхові компанії, а не бюджет).

Уважно, з олівцем у руках прочитав проект наказу, добре знайомий з Порядком регулювання діяльності автостанцій, який хочуть скасувати. Ініціатива далеко не з найкращих, насамперед для нас, рядових пасажирів. Комусь ці автостанції муляють очі. Можна деталізувати наведені аргументи, які розсипаються після ретельного аналізу й посилання на конкретну практику. Обмежуся двома.

Перший. Буцімто монопольне становище автостанційного обслуговування призводить до тінізації доходів від пасажирських перевезень. Насправді все навпаки. Саме з нинішнім обліком коштів вдається уникати конвертації та інших видів незаконної діяльності, завдяки чому до бюджетів різних рівнів надходять вагомі відрахування. А ось із зникненням автостанцій тінізацію гарантовано. Бо хто контролюватиме надходження грошей за виручені квитки? Водій? Пасажир? Перевізник? Відповіді немає і не може бути, бо відкривається добряча лазівка для відвертого шахрайства з відповідними наслідками.

Другий стосується монопольного становища нинішньої системи автостанційного обслуговування, що буцімто суперечить європейським правилам і нормам. Хоч і не завжди, але слід погодитися, що саме завдяки монополії інколи вдається зберігати порядок і дисципліну в тій чи тій галузі, сегменті народного господарства тощо. По приклади далеко ходити не треба.

Але уявімо протилежне: в містах і містечках розвиваються нові мережі автостанцій. Наприклад, у районному центрі N функціонує одна з них, що належить фірмі (компанії, ТОВ, ФОП тощо) M. А в багатьох містах її представників немає. На яку заїжджати водієві, що здійснює рейс через ці населені пункти? До конкурента? Не пустить. А що робити пасажирові? Бігати в пошуках своєї автостанції? Тільки ж як розпізнати її?

Можна об’єктивно апелювати і до інших сумнівних положень запропонованого документа, виписаних досить дискусійно, до яких більше запитань, ніж відповідей. І складається враження, що так тулимо горбатого до стінки, аби лишень притулити. Звісно, є раціональне зерно, яке слід залишити, бо життя вносить корективи.

Поки що проект наказу вивчають у державній регуляторній службі, інших міністерських підрозділах. Але ж і думка пасажирів має бути не останньою, а однією з головних. Бо для кого пишуть документи, якщо забувати тих, заради кого реформують чи оптимізують сфери щоденної життєдіяльності?