Військова та патріотична діяльність легіону Українських Січових Стрільців (УСС), етнополітика української влади доби національно-визвольних змагань 1917—1921 років, Голодомор 1932—1933 років стали основою наукових досліджень і праць знаного історика, професора Тернопільського національного економічного університету Миколи Лазаровича. Його серце, певна річ, активно відгукнулося на заклик Революції гідності. Нині російський агресор разом зі своїми найманцями-терористами українську землю закривавив війною. Пан Микола не міг не піти, кажучи словами поетеси, «на Донбас — боронити історію, щоб манкурта козак поборов». Пішов, звісно, добровольцем. Наш кореспондент поспілкувався з Миколою ЛАЗАРОВИЧЕМ про найважливіше, найпам’ятніше, найдушевніше, найбажаніше в його долі, як, зрештою, й усієї України.
— Пане Миколо, ви народилися в карпатському краї, оповитому героїкою борні за самостійність України. Хтось із ваших рідних поринув у вир національно-визвольних змагань?
— Я зростав у національно свідомій родині. Мій стрий (рідний брат тата) боровся за державну незалежність України в лавах УПА. Відаю, що він був охоронцем курінного, зі зброєю в руках ішов на прю з ворогом, зазнав і страшного радянського ув’язнення, тривалий час сидів в одиночній камері, відтак йому заборонили повертатися до рідного краю. Вічність забрала дядька порівняно молодим. Усі, хто знав його, твердять, що я дуже схожий на стрия, і вдачі такої самої. Назвали мене на його честь.
Мій батько не міг, як у нас кажуть, іти у криївку через юні ще літа та фізичне ушкодження. Дитяча допитливість завдала йому непоправного. Було це вже у повоєння: знайшов він випадково міну й узявся цікавитися принципом її роботи, зрештою — залишився без правої руки.
— Отож ви зростали з усвідомленням, що треба допомагати батькові поратися по господарству.
— Господарство було чимале: корови, свині, кури… Треба було подбати про корм для них: чи не впродовж усього літа косив, сушив сіно, порався на інших роботах. Але, попри це, встигав ще й з ровесниками пограти у футбол, жив дитячим, а відтак і юнацьким життям.
— Що наштовхнуло вас обрати своїм фахом історію?
— Батько тримав велику бібліотеку; любив я читати книги, особливо історичні.
— Невже були й такі, що правдиво висвітлювали українську історію, видані в Галичині ще до приходу перших совітів?
— Такі книги батько читав. Але, зрозуміло, відверто тримати їх у власній бібліотеці не міг, адже це загрожувало позбавленням волі. Тож якоїсь ночі заборонену більшовиками літературу й інші речі запакував у своєрідну скриню та закопав. Через багато років сховок відкрили, але все вкладене в ньому вже перетрухлявіло.
— Вам теж знадобилося трохи часу, аби почати вивчати історію як науку. Чи не так?
— Щоб здобути середню освіту, мені треба було добиратися до іншого населеного пункту. Тож батьки вирішили за краще віддати на навчання до Коломийського технікуму механічної обробки деревини, де разом із загальноосвітніми предметами студіював і фахові дисципліни. І не шкодую. Потім певний час працював на меблевому комбінаті, згодом призвали на військову службу. Після армійських лав вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. З отриманням диплома почалася моя наукова та громадська діяльність.
— У науку ви прийшли в перші роки проголошення незалежності України. І зацікавилися формуванням, ідеєю та чином січового стрілецтва. Тема, що лежала в радянські роки за сімома печатями, а отже, малодосліджена. На це зважили в першу чергу, беручись до написання кандидатської дисертації?
— Поставив собі за мету дослідити якнайбільше «білих плям» в українській історії. Але зважав і на патріотичний чин стрілецтва. Про нього відав з реальних розповідей, адже мої краяни, і навіть з моїм прізвищем теж, добровільно пішли в усуси. Вони не могли сидіти вдома, коли настав час виборювати незалежність Україні. Казали, хоч і загинемо, але на наших могилах напишуть «Упав за волю України», а майбутні покоління матимуть мету, за яку треба боротися. Архівні матеріали лягли в основу моєї книги «Легіон», яку нинішнього року мають перевидати в Тернополі, а наступного — в одному з київських видавництв. Цьогорічного червня репрезентували книгу «Станіславів і Український легіон». Незабаром про Українських Січових Стрільців має побачити світ у Тернополі ще одне моє напрацювання, щоправда, у співавторстві. 2008 року в книзі «І було пекло на землі» ділився дослідженнями щодо передумов виникнення Голодомору 1932—1933 років, механізмів його здійснення та наслідків. А ось моя докторська дисертація вже стосувалася політики українських урядів періоду визвольних змагань 1917—1921 років стосовно національних меншин.
— Знаю, докторську дисертацію захищали якраз у час розстрілів на Майдані.
— Революцію гідності прийняв усією душею. Був на столичному Майдані. Навіть на місяць переніс захист докторської дисертації, бо мав упевненість, що український народ здолає ту злочинну владу ще на початку 2015 року. А захист випав, якраз коли полилася кров Героїв Небесної Сотні. Мене дуже гнітило, брав сором, що я не мав змоги вирішальної миті стояти пліч-о-пліч з майданівцями.
Коли російський окупант-агресор зазіхнув на територіальну цілісність України, дав собі слово: щойно отримаю підтвердження захисту докторської, піду добровольцем на фронт. У першому семестрі нарешті отримав очікуване підтвердження, дочитав лекції за цей період і подався у військкомат. Медкомісія знайшла якісь проблеми з моїм здоров’ям і про вік не забула нагадати, але я стояв на своєму й просився до війська. Зважили на моє прохання, за що й дякую. Зрештою, що таке армія знав, бо пройшов свого часу військову службу, в званні старшого сержанта був заступником командира взводу, навіть одним із кращих кулеметників дивізії.
Нині мене часто запитують, чому я пішов на війну та чи боюся смерті? Щодо першого скажу: завжди презирливо ставився до московитів за муки, завдані ними впродовж століть українському народові. Коли ж вони вкотре пішли війною проти України — сумнівів, що робити, не було. На друге запитання відповім: так, боюся! Але впевнений (вибачте за патетику): віддати життя за Батьківщину — це гідне чоловіка завершення земного шляху.
— Нині служите неподалік Маріуполя. Відчуваєте підтримку українського суспільства?
— Узагалі спіймав себе на гадці, що, перебуваючи в Збройних силах України, опинився в щасливому стані, коли займаюся тим, що подобається мені та потрібне родині й моїй країні.
Зауважу й таке: війна — це не лише бойові дії, а й важка повсякденна праця. Тому для українських вояків важливо відчувати, що наші серця б’ються в унісон з усією країною.
Нам, військовим, надзвичайно приємно, що про нас пам’ятають, нам допомагають, нас чекають. Згадую, як разом зі своїми побратимами переїздив через Миколаївщину, Дніпропетровщину, Запорізьку область. Подекуди люди всім селом, від діток до дідусів і бабусь, виходили, щоб підтримати українських вояків оплесками, вигуками, дружніми жестами. Хоч і рідше, але так само було й на Донбасі. Зокрема тепло вітали в Маріуполі. Таке ставлення надихає вояків, робить нас значно сильнішими! Відчуваємо підтримку всього суспільства. Українці, не шкодуйте позитивних емоцій для свого війська!
— Якось у соцмережах ви написали, що на Донбасі іноді легше знайти спільну мову із собачками, ніж з їхніми господарями.
— Правди ніде діти. Але розумію, що це закономірно, адже українофобські настрої тут цілеспрямовано формували понад сотню років, у тому числі й у роки незалежності України. Лише подвижницька праця дасть змогу змінити таке неприродне становище.
— Чинності набув Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Згідно з ним від призову на військову службу під час мобілізації звільняють деякі категорії педагогічних, науково-педагогічних і наукових працівників. Не виникало у вас бажання скористатися своїм правом?
— На початку серпня на одній із вечірніх повірок керівництво мого підрозділу довело інформацію, що єдиний військовослужбовець серед особового складу, який має право на дочасну демобілізацію, тобто може повертатися додому, —це я. Позаяк на війну пішов добровольцем, то, звісно ж, відмовився від пільг, передбачених цим законом, і висловив бажання й надалі служити в ЗСУ, щоб допомогти визволити українську землю від російсько-терористичних військ.
— Підсумки останньої хвилі мобілізації твердять, що поменшало охочих стати в армійські лави. Як пояснити цей факт?
— Нарешті 24 роки тому Україна стала самостійною державою, але нині цю незалежність знову треба захистити від сусіда-ворога та його різної наволочі. І не треба шукати чоловікам різних причин, аби якось уникнути мобілізації. Україна для всіх нас має бути понад усе. Впевнений, не мали б таких нині підсумків мобілізації, якби її організували чітко, справедливо, адже перед законом усі рівні й відповідальні, а отже, у військові шеренги мають ставати не лише пересічні громадяни, а й так звані мажори, «вершки» суспільства. Часті веремії, що виникають з оформленням відповідних документів учасника бойових дій, теж, гадаю, шкодять мобілізаційним процесам.
ДОСЬЄ «УК»
Микола ЛАЗАРОВИЧ. Народився 1963 року в селі Баня-Березів на Івано-Франківщині. Закінчив з відзнакою історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Працював викладачем Кременецького педагогічного коледжу ім. Т. Шевченка, очолював кафедру українознавства Тернопільського національного економічного університету, з 2014 року — професор кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства цього вишу. Головний редактор наукового збірника «Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє». Автор і співавтор понад 200 наукових і навчально-методичних праць. Заслужений працівник освіти України, доктор політичних наук, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана і Левка Лепких та обласної — ім. Петра Медведика. Нині — командир взводу Збройних сил України, старший сержант.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр
Ми в Google+