Це було в перші дні після завершення харківського наступу. Я разом із групою документалістів Генштабу зупинилася у щойно визволеному селі області, де розташувалася 95 бригада. Колеги знімали позиції, на яких колись потрапили під обстріл, а я гуляла зруйнованими вуличками. Зайшла на обійстя, звідки, за словами хлопців, з російським обозом виїхали колабораціоністи й де в ті дні розташувалася одна з наших штурмових рот. Кізоньки обдирали там якісь цілком декоративні рослини біля вікна, кури ходили з виглядом господинь-довгожительок. Чиста тобі пастораль, якби не звуки вибухів (фронт був недалеко) і понівечені всюди будівлі.
На подвір’я заїхав старенький «жигуль», звідки вийшов симпатичний худорлявий хлопець. Привітався, для певності подивився моє журналістське посвідчення.
— Данило, — подав руку.
— Такий молодий, а вже воюєте, — в той момент мені було важко повірити, що у свої 29 він воює вже вісім років.
Я тоді відкрила для себе новий тип наших військових: до 30 або ледь за 30, відважні й дуже дорослі, яким підпорядковуються роти і взводи.
Данила Зубка важко було не запам’ятати. Він родом зі Стаханова (нині Кремінна). У соцмережах веде фантастичний військовий щоденник. Це не просто репортажі щоденного життя військових, це вже література, яка пишеться щотижня. І перехоплює подих від того, скільки душевних сил у хлопця, який після важкого штурму з визволення села, оплакавши побратимів, ще пише для нас.
Ми того разу поспішали і домовилися з Данилом зустрітися для розмови в Києві, під час його майбутньої відпустки. А я під час цієї поїздки, коли ми рухалися від старлінка до старлінка, читала Данилові дописи в соцмережі, дивуючись його образності.
«Визволені землі — це кров, піт і бруд... Весна з поцілунком смерті... Важко читати некрологи, втрачати побратимів... Іноді таке відчуття, що тобі вже 70 років. Поняття затишку звузилося, що хоч дощ на голову не капає».
За кілька тижнів Данило написав, що він на під’їзді до Києва. Ми домовилися про зустріч, яку він планував між візитів у навчальні заклади, які закінчував.
Данило сидить в студії Укрінформу, роздивляється книжки на стелажі нашого артхабу і каже:
— Одне з моїх захоплень — роздивлятися книжкові полиці в тих містечках і селах, які ми визволяємо. Перед тобою як на долоні, як і чим жили люди. У Донецькій області на книжкових полицях з українського максимум — збірка віршів Шевченка і Гоголь. А все інше — лев толстой, лермонтов, пушкін. До речі, біля авдіївської промзони в одному будинку знайшов цю поезію, але нецензуровану, з матами — ото велика культура. І все забите пропагандою росії. Одну книжку забрав у Долині, коли ми там стояли. Сподіваюся, що її власник (вона називається «Енциклопедія мудрості») зі мною колись зв’яжеться. Я йому віддам і спитаю, чи він її читав, чи зрозумів і чи не шкодує ні про що. Ця людина очолювала силовий блок в області, думаю, він вже на пенсії, у нього там поруч на полиці стояла книжка російською «Для управления Службой безопасности Украины в Донецкой области». Він виїхав не в Україну. Мені цікаво, чи він як офіцер усвідомлює, що зробила росія з нашим краєм.
А ось Харківщина мене потішила. Там у селах чи не в кожній хаті можна знайти Василя Стуса. Там дуже багато українських книжок. І ще мені цікаво, що в погребах.
— У погребах Харківщини?
— Як і що консервували, як воно стоїть на полицях. Які господарі на Харківщині, Луганщині й на Донеччині. Мені це цікаво, кого я захищаю.
— І що — харків’янки того варті?
— Варті. Наприклад, нас врятувало село Довгеньке, зараз його немає. Підвали там гарні, плюс нам тоді перебили логістику, і ми виживали за рахунок погребів. Це гарне багате село. Було. (Замовкає на секунду, наче згадуючи). Там було два тракторні стани. На верхньому стояли трактори, мабуть, напередодні, восени, закупили. Туди залетіли винищувачі й ці трактори і все знищили. Будівель там теж немає. Ми звідти виходили, і я цього ніколи не забуду: лежать трупи свиней, корів. Далі вбиті люди. І це все на вулицях. Це важко було. Мене тоді емоційно підламало.
— Що зруйновано життя великого села, так?
— Так. І я дуже важко переношу втрати побратимів. Важко втрачати, тому що мої для мене найкращі.
Нині перебуваю на території Луганщини. Заходиш у будинок і дивишся: магнітики висять — «Сочи», «Керчь». Вони відпочивають у Керчі, читають пушкіна. А ще мільйони ікон. Я розумію, що релігійні особи… Але релігійність їм не допомагає відчувати любов до країни.
— Ми знаємо, що ви зі Стаханова, який нині називається Кремінна. Війна прийшла в Україну і в місто вашого дитинства, коли вам був 21 рік. Як на такій питомо проросійській території виховали майбутнього штурмовика для ЗСУ?
— Людина формується років з 14. У моєму місті, де я жив до 16 років, усі вболівали за «Шахтар», це було круто, а я вболівав за «Динамо» Київ. У мене є кілька улюблених команд, одна з них «Динамо» Київ. А це там дуже не схвалювали. Коли 2004 року почалася Помаранчева революція, всі ходили на мітинг регіоналів, ми з братом стояли біля сцени з екраном, де транслювали те, що відбувалося на Майдані. Я ще маленьким був. Мої батьки, коли всі голосували за партію регіонів, віддавали голоси за націонал-демократів.
22 роки — це вік, з якого росія нахабно почала красти мою молодість. Це вік, в якому ми починаємо будувати доросле життя. Це проміжок часу, коли хочеться гуляти, займатись особистим життям, будувати кар’єру. А для мене це війна.
Війну 2014-го я зустрів у Києві. Це, я так називаю, перша воєнна кампанія проти України.
— Як ви потрапили в армію? Ви ж студент.
— На той момент був студентом. Закінчив коледж Макаренка в Києві на відділенні «Правознавство». Потім вступив у Національний авіаційний університет і пішов воювати. Це для мене було як поклик. 2014-го я не встиг піти в армію, тому що вступна кампанія до вишу, оця тяганина, і я потрапив в армію у березні 2015-го.
Мене спочатку не хотіли брати в армію. Я тепер більш-менш на вигляд дорослий, а тоді був як пацан 16 років. Прийшов: хочу на війну. А мені кажуть: «Ні, не підеш. Це шлях дуже важкий». Я кажу: «Хочу на фронт», а мені кажуть: «Ні». Кажу: «Так». І я завдяки тоді військовому комісарові, який повірив, роздивився мене, потрапив. (Пізніше один із друзів Данила розповів, що йому вдалося потрапити в армію, бо він дійшов до ректора вишу. — Ред.). І вже у жовтні пішов у 58 окрему мотопіхотну бригаду, 16 батальйон, обійняв посаду «навідник кулемета ПКМ». Це кулемет калашникова модернізований.
Важкий етап, ми зайшли в зиму, холодно було.
Це було біля Авдіївки. І потім ухвалили рішення її взяти, 4 лютого 2016 року беруть авдіївську промзону.
Після промзони мене у серпні, перед Днем Незалежності, поставили на командира кулеметного відділення протитанкового взводу. Потім, 2017 року, відправили вчитися на офіцера до Львова, в академію сухопутних військ на три місяці. Після навчання прибув у Кримське. Були виїзди в зони бойових завдань, останній виїзд був у Нью-Йорк.
25 лютого 2022 року я мав отримати диплом. А 24 вночі подивився звернення Президента і розумів, що війна от-от почнеться. Хоч про війну знав ще раніше. Наприклад, згадую, як хрест на Софійському соборі впав.
— Вважаєте, що це було таке символічне застереження з Неба...
— Усе разом. У Харкові порвався прапор на флагштоці, і ось що з Харковом відбулося, на жаль. Посольства країн виїхали з Києва. Мені траплялися дані про розташування російських військ.
— У вас був зібраний рюкзак?
— Так, у мене було все зібрано, я знав, що піду на війну. 24 прокинувся. Мене запитують: чого не спиш? Кажу: «Не спиться». Відчуття якесь дивне. Я спустився вниз, потім піднявся, ліг, і відразу почалися удари по Києву. Біля мого будинку будують Воскресенський міст, та думаю, це, мабуть, крани б’ють, щось таке дивне. Потім чую, що ні, летить. Мені повідомлення пишуть: «У нас війна». Я пишу у відповідь: «Знаю». Я провів кілька телефонних розмов.
Зателефонував у частину, зідзвонився з товаришами, побратимами, поїхав у військкомат забирати особову справу. Я знав, що треба воювати.
— Поїхали в Житомир у 95 бригаду?
— У мене контракт резерву. Він полягає в тому, що ти через 24 години повинен прибути у військову частину. Хочеш не хочеш, треба виконувати, адже що в державі халепа.
— Тоді перших кілька днів 95 стояла в Донецькій області.
— У Нью-Йорку. Там я закінчував 2017-го, сюди приїхав. Спочатку ми прибуваємо в 95, нас комплектують. Частину людей відправляють під Київ. А нас закидають у Нью-Йорк, ми ще там стоїмо три дні, а потім перекидають на Харківщину.
— Там були важкі моменти, коли ми відступали. Яку ви зробили для себе періодизацію війни і що відчували, коли були погані моменти?
— У нас два періоди: до харківського наступу і після того. Хоч щоб нормально атакувати, слід стати в нормальну оборону. Тому підготовка до наступу — це теж частина операції. Але тут окремий епізод, що ми здали Сєверодонецьк. Щодо Сєверодонецька в мене власне бачення. Це відбулося, бо в деякого просто не сталеві були яйки, і все.
— Даниле, ви починали як кулеметник, а я вас зустріла вже після контрнаступу керівником десантної групи. Коли відбулася ця зміна?
— Коли я отримав офіцерське звання 2017 року. Я прибув на повномасштабне вторгнення вже в офіцерському званні. У мене ж контракт десантника. Десант — це еліта, чий статус здобувається кров’ю.
Одного разу почув: ми такі самі, як десантники, тільки — цитую — «не в малінових беретах, і руки у нас теж не тремтять». Мене аж підірвало. Насамперед, не маліновий, а маруновий, це артеріальна кров багряного кольору. І за нього дуже багато лягає людей. Стояти на позиціях важко. Важко на себе приймати удар. І треба мати дуже сталеві яйки, щоб іти на штурм. У нас є три роди елітних військ: це десантні війська, сили спеціальних операцій і морська піхота.
— Я люблю читати ваші дописи у фейсбуці. Там прекрасні думки і дуже важкий досвід. Хотіла б для читачів процитувати: «Коли смерть дихає тобі в потилицю, повернись до неї обличчям і скажи: «Не на часі!» Були моменти, коли ви напевне знали, що надсила допомогла вам?
— Уже й не рахую ті моменти. Зовсім. У мене понад 20 бойових виходів.
— Скажіть, скільки триває штурм?
— Мінімальний може тривати дві-три години, великий — 24, 48 годин, з огляду на те, яке завдання. Під час штурму хлопці можуть скинути до 15 кілограмів. Щоб змінити лінію фронту, інколи треба йти з десяток кілометрів пішки, і це може бути 14 годин активного штурму. Понад пів сотні кілограмів на собі.
— Коли була у вас, бачила, що у вас люди 40—45 років. Як вони такі навантаження витримують: 20 годин штурму?
— Людина сама не знає, що вона може зробити. Вони всі витримують, усе гаразд, але після штурму, коли все зроблено, бувало, що непритомніють. Але жити вони хочуть більше, ніж ця важкість. У нас були такі моменти, що нас накривали, скидали РПГ. Ідеш, забираєш труби від них, тому що розумієш, що завтра вранці в тебе вихід і вони знадобляться.
— Коли ми з вами бачилися, трапився цікавий діалог. Я запитала вас, чому ви не ріжете тих курей, це ж сепарські кури, їх можна — своєрідна репарація на користь українського війська. Ви казали: «Ні, це не прийнято».
— Не будемо забирати в цивільних, навіть якщо це колабораціоністи. Це курка, там худоба, це люди вирощували для себе, хоч які вони є. Є ще населення, яке постраждало. Можливо, хтось інший візьме. Ми купуємо в них. Дивимося в інтернеті ціну на свиню й беремо за кілограм за ринковою. Самі колемо.
— Ви заходите в село на штурм, ідете першими. Знаєте, що в кожній хаті може бути росіянин. Що відчуваєте, як далі все відбувається?
— Штурм — це важкий шлях. Він не передбачає помилок або слабкості. Перші кроки бувають важкими, де ти повинен перебороти свій страх перед невідомістю. Руки тремтять перед штурмом — це нормально. Зіниці стають такими за розміром, як райдужна оболонка. Я раніше дивився «Діскавері», там цей погляд побачив, коли левиця нападала на косулю. Цей погляд хижака ніколи не забувається. Кожна людина, заходячи, коли відбувається викид адреналіну, відчуває, де стоїть ворог. І це відчуття в нас є, його можна тренувати. Із кожним виходом воно загострюється.
Але хочу, щоб ми ніколи не забували про ціну. Я повертався після поранення зі шпиталю. Спочатку виїжджав на лікування до шпиталю, знаючи, що там відбувається, як під ногами земля горить, справді горить. Там було дуже важко. Заїжджали на позиції — було повністю зелене поле, щойно зійшла озимина. Через три дні повністю було чорне, повністю переоране. А потім повертався з лікування. Коли заїжджаєш у Харківську область, там є борд: «Вас вітає Харківщина». У мене перед очима відразу все: чорне поле, важкі бої, побратими.
Питання ціни Перемоги і того, що ми будемо робити з частиною населення, яке отруєне пропагандою, ще постануть. На Донбас слід через грантову систему заселити людей з інших частин України. Створити максимально сприятливу систему, щоб вони переїхали. А інших місцевих позбавити виборчих прав. Треба ухвалювати закони, адекватні з нормальним, реальним баченням того, що відбувається на цих територіях.
— У вас є маркери, що росіяни здали, що вони бояться? Усе-таки прибули новомобілізовані.
— Мобілізовані — це м’ясо, яке стріляє, і все. Коли ти захищаєш свій дім, то стоїш до останнього, ти вдвічі сильніший. А в них немає мотивації, за що вони тут. І це програш.
Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ, Київ