ФІЛЬМ-ВИСТАВА
Завдяки цьому жанру залишилися в архівах акторські й режисерські роботи, які стали взірцями
На тлі вельми кволого вітчизняного кіновиробництва, вочевидь, доречно перепросити старий гардероб, себто ті твори, які свого часу було визнано неабиякими здобутками і які нині забуто зовсім. Утім, коли йдеться про мистецтво (принаймні те, яке нетлінне), то межа, що відокремлює кіно від театру, на перший погляд, очевидна й непорушна, часом стає такою прозорою, що забуваєш: кіно ти споглядаєш чи театральну постановку.
Національна спілка кінематографістів започаткувала цикл вечорів «Театр на кіно- і телеекрані». Наприкінці минулого року його відкрила телевистава «Усього кілька слів на честь пана де Мольєра» за п’єсами Михайла Булгакова «Кабала святош» і Ж.-Б. Мольєра «Дон Жуан» знаного театрального режисера Анатолія Ефроса. У постановці були задіяні легендарний уже тоді, в 1970-х роках, Юрій Любимов, Лев Круглий, Ольга Яковлєва (її незрідка називали Ефросовою музою), Олександр Ширвіндт, Леонід Бронєвой, Валентин Гафт, Лев Дуров.
Незабутній Олег Даль: увдр із фільму «У четвер і більше ніколи». Фото з сайту static.megashara.com
Спектакль було знято на чорно-білу кіноплівку 1973 року, проте сучасні шанувальники театру й кіно побачили технічно якісну роботу (2009-го було проведено реставрацію і цифровий перезапис фільму-вистави).
1970-ті досі вважають роками розквіту телевистави як жанру. Знімати театральні постановки на кіноплівку почали ще в 1950-х: згадати хоча б «Украдене щастя» (1952) за Іваном Франком з Амвросієм Бучмою, Наталією Ужвій, Віктором Добровольським. У 1970-х цей жанр був не тільки запитаним глядачем, а й популярним серед виробників телепрограм. Актори виходили на рідні сцени (часом постановники вирішували, що для телеверсії слушно створити нові декорації, й художники-постановники їх створювали), грали, щоправда, за відсутності глядачів, телевізійники здійснювали запис на плівку, і в результаті народжувалася зафільмована вистава.
Саме завдяки такому, як нині кажуть, продукту, залишилися в архівах чудові акторські й режисерські роботи, що стали взірцями, на які варто рівнятися і про цінність яких дедалі рідше замислюється пересічний глядач-споживач. Неперевершений акторський тріумвірат Софія — Гнат — Варка (Галина Яблонська, Павло Морозенко, Іраїда Цареградська) в телевиставі «Безталанна» (1966) за Іваном Карпенком-Карим, фільм-вистава «Весілля Кречинського» (1975) московського Малого театру в постановці Марії Муат і Леонида Хейфиця.
Цікаво, що знаний театральний метр Анатолій Ефрос, сказати б, бавився й кіно. Зокрема, 1977-го він зняв фільм «У четвер і більше ніколи», який увійшов до кращих стрічок радянського інтелектуального кіно. У постановці, присвяченій Мольєру, успішно поєднано театральну й кіноестетику: фільм-виставу виокремлюють великі плани, вдало поставлене, фактично, як у кіно, світло. Вочевидь, це заслуга і провідного оператора В. Полухіна. Теперішні телемитці, на жаль, не послуговуються Ефросовим постулатом, згідно з яким сила телебачення — у великому плані, а головне — у його (цього плану) змісті. Анатолій Васильович не нав’язував своїх переконань ні колегам, ні глядачам. Він створював той, ніким раніше не зауважений, потік життя, у який глядач занурювався без остраху і з якого по завершенні вистави виринав оновленим, омитим таїною того самого й водночас іншого життя.
Загалом епоху 1970-х митці згадують як час, коли театр перебував на ножах із владою. Театр на Таганці, заснований у ту пору Юрієм Любимовим (раніше він тривалий час працював як актор у Театрі ім. Є. Вахтангова, де й дебютував як режисер) — доказ цього. Його гострі, базовані на контрастах і часом вельми агресивні вистави не подобалися можновладцям.
І в Ефросовій виставі «Усього кілька слів на честь пана де Мольєра» особливо акцентовано трагічне протистояння Мольєра і влади: епізоди з життя короля французької драматургії переплетені зі сценами з його п’єс.
Тож не дивно, що 1984-го радянська влада витурила Любимова за кордон. Посаду керманича Театру на Таганці обійняв… Анатолій Ефрос. Утім, новий «батько» не сподобався акторам: вони (ще безмежно залюблені в Любимова) почали виживати його. Режисер болісно переживав таке ставлення підлеглих і зрештою помер.
Можливо, саме з його кончиною бездиханним став і жанр фільм-вистава (незбагненний збіг: радіовистава теж нині у когорті неживих і забутих). Утім, тішить уже те, що ностальгія за забутим жанром час від часу дає про себе знати, і деякі кінематографісти не стоять осторонь, а намагаються про нього нагадати.
ПРЯМА МОВА
Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА,
театрознавець, директор Центру ім. Леся Курбаса:
— Театр на екрані, як на мене, неможливий. Однак Анатолій Ефрос був експериментатором. У його виставі переважає театральна естетика; його ж кіновирішення (світло, великі плани) можна використовувати й нині.
Слід сказати, що Ефрос і Любимов, так незвично репрезентовані в цій роботі, — люди принципово різних естетик. Перший — уособлення втаємниченого театру (в цьому я пересвідчилася, потрапивши якось на репетицію «Трьох сестер», яку Ефрос вів у Театрі на Малій Бронній), тоді як другий заявляє театр політичний, плакатний (Любимов навчався на виставах Всеволода Мейєрхольда). Гадаю, Ефросові був потрібен протестний Мольєр, тому, зрештою, у ролі Жана-Батиста ми й бачимо Юрія Петровича. Тобто призначення на роль короля французької драматургії актора Мейєрхольдової школи — свідоме рішення Ефроса-режисера. Так Любимов показує Мольєра як людину, не спроможну мовчати. Центр імені Леся Курбаса теж актуалізує театр на екрані, ми розвиваємо проект «Візуальна лабораторія», проте зі спілкою кінематографістів не конкуруватимемо.
Сергій ТРИМБАЧ,
голова Національної спілки кінематографістів:
— Юрій Любимов знявся у двох фільмах кінорежисера Олександра Довженка: «Мічурін» (1948; невеличка роль перекладача) і «Прощавай, Америко!» (1951), який Олександр Петрович остаточно не змонтував. Пригадую слова Юрія Петровича, сказані після перегляду незавершеної стрічки «Прощавай, Америко!»: «Боже, какая ерунда!» Фільм справді був не схожим на Довженкові роботи. Часом чую від театральних митців, мовляв, у театри люди ходять, тоді як українського кіно чомусь не видно. Прилучення до великих імен у царині театру й драматургії спілка кінематографістів планує здійснювати в Будинку кіно щомісяця.