Якось, переглядаючи новини із зони воєнних дій, наткнулася на телерепортаж про бойові будні батальйону «Донбас». На завершення бесіди з бійцями кореспондент запропонував передати привіт рідним та близьким, як це робили у довоєнний період під час розважальних програм. Мабуть, прагнув підбадьорити тих, хто чекає на вояків удома. Вийшло все навпаки: принаймні я вперше плакала не за вбитими, а за живими.

На екрані пропливали красиві усміхнені обличчя хлопців і трохи старших людей, які зверталися до рідних і хрещених батьків, до дружин і дітей зі щирими словами, що йшли від самого серця. Хтось українською, а хтось російською мовою промовляли до найрідніших, аби заспокоїти їх. Та чи не найзворушливішим був юнак, який стояв поодаль від гурту з цигаркою в зубах. Коли йому протягли мікрофон, знітився, і, як неслухняний підліток, почав вибачатися перед матір’ю, що досі не кинув курити.

Не знаю, чи міг залишитися хтось із глядачів, які бачили цей сюжет, байдужим до долі цих солдатів і загалом до того, що діється на сході нашої країни. Шкода, але такі є. Згадайте шокуюче відео, відзняте очевидцями падіння збитого

17 липня Боїнга «Малайзійських авіаліній». Натовп, в якому чути й дитячі голоси, тріумфує, вважаючи, що з неба сиплються уламки збитого українського літака. Немає меж і цинізму літніх жіночок, які навіть у черзі за допомогою, привезеною військовими і волонтерами, шукають винних деінде, та тільки не з-поміж себе. Так ніби це «бендеровці» і «правий сектор», а не вони ходили на мітинги і референдуми, підтримували озброєний криміналітет, закликали Путіна надати силову підтримку.

Не прозрівають навіть ті, хто не потрапив у жорна війни завдяки мудрості земляків та державницькій політиці місцевої влади, які не підтримали сепаратистів. До нашої редакції повадилася писати листи жіночка з Миколаївщини, яка чогось дуже вболіває «за манкуртів та люмпенів без роду-племені» зі сходу, котрі у своїй ненависті до всього українського зайшли так далеко, що накликали біду не лише на свої голови, а й на весь народ.

У безсилій злості яких тільки ярликів не навішує дописувачка тому, з чиєю позицією не згодна. І жодного тобі слова співчуття тим, хто, захищаючи рідну землю, і її спокій зокрема, склав голову в свої 18 чи 35 років. Їх нині вже сотні. Тих, хто вже ніколи не переступить поріг рідного дому, не побачить, як підростають діти, не стане опорою батькам у старості, не створить власну сім’ю. Хтось із них загинув через брак воєнного досвіду, хтось через нерозторопність командирів та погану амуніцію. Однак всі вони пішли на той світ через зомбованих ворожою пропагандою наших співвітчизників, які через свою недалекоглядність штовхнули Україну у вир війни.

Багато хто вже отямився. Запізно, але хвалити Бога, що хоч колись. Ті ж, хто й далі дивиться затьмареними очима на нашу трагедію, якій співчуває весь світ, мабуть, не спроможні сприймати істину.