На початку осені 2013 року, коли в західній частині Африки лютувала лихоманка Ебола, до київського офіса ВООЗ зайшов розгублений темношкірий чоловік. Ще кілька днів тому він був у Сьєрра-Леоне, де вірус Ебола викошував цілі родини. Він розповів, що зі Сьєрра-Леоне, де померла його сестра та зять-лікар, йому вдалося перебратися до Гвінеї та отримати українську візу. Чоловікові пообіцяли, що його переправлять до Туреччини, звідти до України, а потім до Австралії. Але в Києві його планам настав кінець: в аеропорту відібрали документи. Чоловік чув про існування ВООЗ, тож надибавши адресу київського офіса в інтернеті, взяв таксі й поїхав у пошуках допомоги. Так людина, що потенційно могла бути носієм смертоносного вірусу, оминувши всі кордони, вже за годину вільно йшла центром української столиці. Не бракує, на жаль, й інших фактів безпорадності вітчизняної системи запобігання хворобам. Про це свідчить і торішній спалах поліомієліту, і свіжий жах в Ізмаїлі.
Не готові до нових викликів
Радянська система запобігання інфекційним хворобам народжувалася в 1920-ті. На той час вона була актуальною, бо створювалася для упередження частих спалахів тифу, чуми та холери. «Та коли з’явилися нові інфекції, скажімо ВІЛ, ми стали другою країною в європейському регіоні з найвищим рівнем захворюваності на вірус імунодефіциту: усталена система виявилася не готовою до нових викликів. Нові хвороби — лихоманка Ебола, вірус Зіка — можна завезти дуже швидко, бо країна не захищена він них, відповідні органи не пристосовані, щоб належно зреагувати», — каже екс-заступник міністра охорони здоров’я Ігор Перегінець.
Система безпомічна перед найбільшими викликами сучасності, зокрема біотероризмом та стійкістю до антибіотиків, що розвивається колосальними темпами через неконтрольоване вживання цих препаратів. «У нас війна на сході. Чи хтось може впевнено сказати, що комунальна структура не вразлива до біотероризму?» В будь-якій аптеці можна вільно купити найсильніші антибіотики, якими особливо полохливі матусі люблять годувати дітей, варто температурі підвищитися до 37,5°С.
Крім того, на національному рівні в Україні ніхто не займається профілактикою неінфекційних хвороб, смертність від яких становить 80%. Навіть ті, хто не вчився в медуніверситетах, знають: вважається, що працювати лікарем кабінету здоров’я будуть лише повні невдахи. Як наслідок, недугами, якими за наявності дієвої системи профілактики можна взагалі не захворіти, в Україні не переймаються.
Вітчизняна система запобігання хворобам — це санепідслужба, від перевірок якої донедавна лихоманило весь середній бізнес, і кілька проектів, що існували завдяки ентузіастам. Коли позаторік тодішній міністр охорони здоров’я підписав наказ про ліквідацію СЕС, ситуація з функцією епіднагляду, тобто контролю за інфекціями, стала нагадувати театр абсурду: передбачалося, що цим займатиметься ветеринарна служба в Мінагрополітики. Лише нещодавно функцію епіднагляду вдалося повернути МОЗ.
В Угоді про асоціацію України з ЄС окрему главу присвячено саме громадському здоров’ю (профілактиці туберкульозу та СНІД, неінфекційним чинникам ризику — тютюну, алкоголю, вживанню жирів). «Профілактика — це досить прагматичний підхід: інвестувати наприклад у лікування підвищеного тиску на первинному рівні набагато ефективніше, ніж вкладати гроші в закупівлю обладнання, зокрема ангіографів. ВООЗ розрахувала, що інвестиція в охорону здоров’я одного долара повертається десятьма доларами набутих вигод через продуктивність людей», — пояснює Ігор Перегінець.
Найшла коса на камінь
Доки весь цивілізований світ зміщує акценти на запобігання інфекційним та неінфекційним хворобам, в Україні діє зашкарубла радянська система, в якій працюють десятки наукових та практичних установ. «Їхнього потенціалу вистачило б на більше, але координації між ними немає, вони роблять те, на що є ресурси. А їх досить лише на зарплату. Ні на дослідження, ні на публікації в наукових виданнях, ні на участь у конференціях грошей немає», — зазначає екс-чиновник.
Його слова підтвердили своїми висновками іноземні та українські експерти, які торік досліджували українську систему в межах міжнародної ініціативи «Глобальний порядок денний з питань безпеки здоров’я»: установи частково дублюють функції одна одної, за результат роботи, існування адекватної доказової бази ніхто не відповідає.
Після такої експертизи в МОЗ і вирішили створити Центр громадського здоров’я — такий собі локомотив змін, що на національному рівні скоординував би роботу майже 40 установ і ніс би відповідальність за її результати.
Та найшла коса на камінь: коли перед керівниками інституцій постала така перспектива, виявилося, що своя сорочка (себто портфель) таки ближча до тіла. У ЗМІ та соцмережах з’явилися дописи про спроби буцімто знищити ці інститути та про ліквідацію СЕС. «Тим часом нас цікавили не установи, а їхні функції. Питання не в руйнуванні, а оновленні системи відповідно до сучасних викликів. Але виявилося, що керівникам байдуже, які функції вони виконують, головне — зберегти власне крісло. Називаю це не інакше, ніж саботажем проти біобезпеки країни», — зауважує Ігор Перегінець. Більше того: до «занепокоєння» приєдналися народні депутати і стосами шлють запити про законність цього рішення до МОЗ, Кабміну, прокуратури та СБУ.
«Я розумів, що створити центр непросто, але не думав, що це можна буде нівелювати таким цинічним способом, — каже Ігор Перегінець. — Потрібна експертна, а не політична дискусія. Всі наші реформи супроводжує занадто велике політиканство, до якого вдаються у відповідь на будь-яку спробу щось змінити. Реформи не бувають без помилок. Були вони і в нас. Чи можна їх виправити? Звичайно. Питання лише в тому, чи хоче хтось бути партнером у цих стратегічних змінах».
Популізм додає проблем
Піддавши обструкції створення центру, його опоненти не пропонують натомість нічого іншого, як зберегти комфортний для них статус-кво. Чи турбують когось із цих удільних князьків захмарні показники захворювання на туберкульоз чи смертність від серцево-судинних хвороб?
«Ми проходимо період змін із великим популізмом. Скорочують ліжка — починається лемент, що тепер люди помиратимуть на вулиці. Та вони там і помирають! Бо коли людина вмирає, її швиденько виписують із лікарні додому. Доки буде популізм, який грунтується на обдурюванні людей заради власної користі, матимемо лише постійну стагнацію системи».
Донині в цій царині Україна мала колосальну міжнародну підтримку, зокрема й фінансово-технічну. З огляду на Угоду про асоціацію європейським партнерам вигідно мати здорового сусіда, який здатний захиститися від інфекційних хвороб. Міжнародна спільнота пречудово знає наш стан речей з охопленням імунізацією, захворюванням на мультирезистентний туберкульоз, за рівнем поширення якого ми на другому місці в Європі та в першій двадцятці у світі.
Створення центру триває. Дискутують, чи вводити ті дев’ять закладів, керівники яких опираються об’єднанню, в одну установу. «Якщо будуть якісь рішення, що знівелюють попередні, аби лише задовольнити окремих керівників, гадаю, це буде не стратегічне рішення, — каже Ігор Богданович. — Є ризик, що весь процес зведеться до створення центру «під когось».
Але якщо буде політична воля найвищого керівництва країни стати драйвером однієї з провідних змін у країні, що поліпшила б людям життя та зробила б економіку продуктивнішою, це було б сигналом цивілізованому світу, що ми надійні партнери. Принаймні я мав дві зустрічі з Прем’єр-міністром і знаю, що цими питаннями він займається особисто».
Насамкінець. За роки незалежності в Україні змінилося 19 міністрів охорони здоров’я. Якщо в когось і було щире прагнення щось змінити, саботаж середньої ланки системи зводив їхні зусилля майже нанівець. Багаторічні керівники різних установ були спокійними, бо знали: часта зміна очільників МОЗ плюс брак загального вектора реформ — запорука того, що будь-які зміни вдасться помалу спустити на гальмах. Лише політична воля до змін у системі охорони здоров’я на найвищому рівні дасть змогу вкотре не збитися на примітивні популістські дискусії.