Звернімося до передісторії. У 1995 році Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) зареєструвала епідемію туберкульозу в Україні. Відтоді показник захворюваності на цю недугу невпинно зростав: з 41,6 випадку до рекордного показника — 84,1 на 100 тисяч населення у 2005 році. Під загрозою опинилися державні зобов’язання України перед міжнародною спільнотою щодо обмеження поширення ВІЛ/СНІД та туберкульозу. Вочевидь саме тому захворюваність на туберкульоз стала раптово зменшуватися і скоротилася з 83,2 у 2006 році до 67,2 випадку на 100 тисяч населення у 2011 році.
Успішні цифри зняли зі стелі
Тим часом відомо, що ВООЗ здійснює власні спостереження епідемічної ситуації, пов’язаної з туберкульозом у світі. Організація вважає, що зниження показника глобальної захворюваності на туберкульоз відбувається дуже повільно — щороку менш ніж 1,0%, тож доволі критично ставиться до української статистики.
Водночас наведені цифри успішної державної політики у цій царині суперечать іншим фактам. Ось лише кілька прикладів.
Протитуберкульозні заклади в Україні характеризуються незадовільною матеріально-технічною базою (лише близько 20% їх будівель відповідають санітарним нормам і правилам). Морально та фізично застаріле обладнання таких закладів становить майже 60% його загального обсягу. Укомплектованість лікарями — 69,5%. Заходи з раннього виявлення туберкульозу й досі проводять не на належному рівні, про що свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми. Фінансування заходів з протидії хворобі становить, за різними оцінками, 30–60% потреби. Закупівля медичного обладнання за державний кошт впродовж 2009–2012 років не відбувалася взагалі. Видатки на протидію захворюванню з місцевих бюджетів впродовж 2009–2012 років скорочені в 3–4 рази.
Ефективність лікування туберкульозу в Україні на низькому рівні. Так, у 2010 році вилікувано лише 56,6% хворих з новими випадками туберкульозу з бактеріовиділенням, 18% пацієнтів померли і вже не впливали на епідемситуацію, проте 22% із невдалим або перерваним лікуванням поповнювали вогнище інфекції серед населення, що знову призведе до підвищення рівня захворюваності. Такі результати лікування є найгіршими серед країн Східної Європи.
Проблема вийшла за рамки галузі
Державна політика у сфері протидії захворюванню на туберкульоз традиційно реалізовується у нас шляхом розв’язання низки вузькогалузевих медичних завдань, а її монопольним провідником є Міністерство охорони здоров’я і контрольована ним Державна служба з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІД та інших соціально небезпечних захворювань. Утім, проблема туберкульозу вже давно вийшла за рамки суто медичної галузі й набула статусу загальнодержавного значення.
Так, джерелом поширення туберкульозу є наявність в Україні соціально-економічних проблем — чинників ризику, а також окремі верстви населення, так звані групи ризику. До таких слід віднести занепад промислового й сільськогосподарського виробництва, зубожіння, неякісне і незбалансоване харчування та незадовільні побутові умови значних прошарків населення, величезна кількість людей, які перебувають під вартою, занепад системи соціального захисту та забезпечення, занепад системи охорони здоров’я тощо. Чинники ризику безпосередньо впливають на виникнення, формування й стан груп ризику, що спричиняє постійне відновлення нових випадків захворювання на туберкульоз. Тому туберкульоз — передовсім проблема політична й соціально-економічна. За експертними оцінками ВООЗ, лише на 10–15% успішність її розв’язання залежить від медичних заходів.
Ось чому державна політика протидії захворюванню на туберкульоз не може бути успішною, якщо спрямована на подолання викликів туберкульозу виключно засобами медичного впливу. Україні потрібно забезпечити дотримання одного з основних принципів протидії інфекційним хворобам, визначених у ст. 10 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», — саме «комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов’язковість їх фінансування».
Принцип галузевого управління складним соціальним об’єктом, яким є епідемія туберкульозу, зашкодив МОЗ своєчасно спрогнозувати перспективи розвитку епідемії та розробити відповідний план національної міжвідомчої протидії його викликам. Тож є підстави вважати цю ситуацію як загрозу національній безпеці Української держави.
Що потрібно зробити
Міжнародний досвід організації державних заходів щодо запобігання розвитку соціально небезпечних хвороб показує, що сфера відповідальності держави за дотримання епідемічного благополуччя населення ефективніша тоді, коли вона поділена між центральними органами виконавчої влади, які безпосередньо не належать до медичної галузі, і керована іншими відомствами, наприклад у сфері охорони природи, сільського господарства, енергетики, надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, соціальної політики тощо.
При цьому галузеве державне управління у сфері протидії захворюванню на туберкульоз здійснюється виключно в рамках організації медичної профілактики, медичної та соціальної допомоги, організації санітарної освіти та виховання населення.
Тому на часі системне реформування державного управління у сфері протидії туберкульозу та іншим соціально небезпечним захворюванням, що повинно грунтуватись на розвитку горизонтальних зв’язків між різними органами державної влади і представниками громадянського суспільства. Для цього варто створити державну комісію із залученням провідних науковців, практиків, представників неурядового сектору, мас-медіа, компетентних у визначеній сфері, провести широке обговорення проблеми та розробити пропозиції щодо системного законодавчого та нормативно-правового реформування державної політики у сфері протидії туберкульозу та іншим соціально небезпечним захворюванням.
Визнання епідемії туберкульозу на законодавчому рівні складною комплексною проблемою повинно знайти своє відображення у розробці та прийнятті нової редакції Закону «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз». Також потрібно визначити перелік галузевих законів, державних цільових програм, підзаконних актів та іншої чинної нормативно-правової бази, розробити та внести відповідні зміни і доповнення до них.
На основі цього Кабінет Міністрів також має визначити сфери відповідальності різних центральних органів виконавчої влади за дотримання епідемічного благополуччя населення та протидію захворюванню на туберкульоз і внести відповідні зміни та доповнення в положення про них.
Не викликає сумнівів, що без системних реформ державна політика протидії захворюванню на туберкульоз і надалі, замість того щоб ліквідовувати причини епідемії, буде зорієнтована на подолання її наслідків.
Сергій БОРТКЕВИЧ
для «Урядового кур’єра»