Попри стрімкий розвиток сучасних технологій, науковці досі не змогли винайти ліки від раку, в смертельні тенета якого щороку потрапляють майже 160 тисяч українців. Найпоширенішим є рак молочної залози. Потерпаючи через цю недугу, жінки зазнають неймовірних фізичних та психологічних страждань. Але найстрашніше, коли через невчасне і неефективне лікування виникають рецидиви й метастази, що часто призводять до смерті. Хворим жінкам доводиться самотужки боротися з недугою, хапатися за соломинку, щоб вижити. Навіть коли не залишається жодного шансу, вони не здаються. І просять, щоб держава звертала більшу увагу на цю проблему.
З підступним діагнозом більш як 20 років тому зіткнулась киянка Лариса Ященко. Після двох складних операцій лікарі розвели руками й відправили жінку додому — помирати. Та, переживши неймовірний біль і важку депресію післяопераційного періоду, жінка вижила. Страждання загартували дух і вселили сили допомагати таким самим хворим. У 1997 році вона створила й очолила Всеукраїнську громадську організацію жінок-інвалідів «Донна», яка нині об’єднує майже 145 тисяч жінок з діагнозом рак молочної залози. Спільними зусиллями жінки намагаються пробити стіну байдужості у суспільстві й розказати всю правду про страшну хворобу.
З ініціативи «Донни» влада розробляє програми з боротьби з раком молочної залози, пропозиції з цього питання виносять на обговорення у Верховній Раді. Також від держави хворі з ампутацією грудей раз на рік отримують безкоштовно протези й спеціальну білизну. Ще вони одержують групу інвалідності, хоч статус онкохворого не надається, а лише загального захворювання, і нараховується мінімальна пенсія. Однак на цьому державна допомога закінчується. А вона так потрібна! Адже на лікування і реабілітацію потрібні чималі кошти.
Та онкохворі жінки нерідко бідкаються, що кроки, які робить держава назустріч їм, надто дрібні порівняно з масштабом проблем, з якими вони стикаються. Приміром, усім їм після 30 років бракує профілактичної та ефективної діагностики, яка б не лише виявляла хворобу, а й запобігала їй. В Україні досі немає закону про онкологію, який би захищав наших жінок від тих некомпетентних лікарів, котрі не лікують, а цинічно продають свої послуги. Знаючи, що людині вже нічим не можна допомогти, все одно беруть великі гроші та отруюють і без того виснажений організм. І не несуть жодної відповідальності. Не отримають наші жінки і належної післяопераційної реабілітації, яка дуже важлива для відновлення сил і повернення до нормального життя.
До організації постійно надходять листи від онкохворих жінок із проханням допомогти знайти гроші на операцію та лікування, до яких додаються квитанції й чеки. Так, у серпні 2013 року Юлія Василевич із Шепетівки Хмельницької області написала, що вона сама з неповнолітньою дитиною на невеличку пенсію і їй дуже потрібні кошти на чергову хіміотерапію (у доданій квитанції вказано суму сім тисяч гривень). На жаль, незадовго до Нового року ця жінка померла…
В іншому листі — з Хорола Полтавської області — Лідія Шинкаренко, після кількох операцій залишившись із цілим «букетом» захворювань, у розпачі питає: як їй жити далі? Адже за п’ять місяців у лікарні витратила багато тисяч гривень. І тепер щоб жити, потрібно щодня вживати дорогі ліки, регулярно проводити діагностику й обстеження всього організму й на це потрібні величезні кошти, а де ж їх брати з мінімальної пенсії. А ще вслід виплачувати попередні кредити на операції.
Такі відчайдушні листи «Донна» отримує сотнями, але не завжди може допомогти матеріально. Бо і сама організація переживає нелегкі часи. Особливо важким видався минулий рік: кошти з бюджету надходили з постійними затримками, а спонсори та благодійні фонди не були щедрими.
Щоб вирішити питання щодо реабілітації жінок, хворих на рак молочної залози, Лариса Олександрівна оббивала пороги десятків кабінетів МОЗ та Мінсоцполітики України. За словами лікарів і самих потерпілих, реабілітація — вирішальний етап у подоланні хвороби. Вона має здійснюватись у спеціалізованих онкоцентрах з відповідними умовами, де можна було б отримати належні лікувальні процедури, і в яких би працювали компетентні турботливі фахівці. Поки що таких центрів у нас немає й відповідних спеціалістів в Україні не готують.
— До кого я тільки не зверталася з проханням підтримати нашу організацію і онкохворих жінок, — каже президент ВГО «Донна» Лариса Ященко. — Але, на жаль, належних результатів від тих звернень не було.
І все-таки мужні жінки «Донни» не полишають надії, що колись і в нашій державі Конвенція ООН з прав інвалідів запрацює належно, можновладці зрозуміють нарешті їхні проблеми. Ось тільки на очікування у жінок немає часу. Бо кожен день для них — як останній...