Нині навряд чи хто з корінних харків’ян може пояснити, звідки походить назва однієї з центральних вулиць міста Коцарської. Її в часи радянської русифікації примудрилися перековеркати на російський лад, тож досі частина табличок позначає її як «Кацарскую». А саме на цій вулиці ще наприкінці ХVII сторіччя мешкали майстри, які виготовляли унікальні не тільки в Україні, а й у світі довговорсові вовняні килими-коци. І як свідчать фахівці, лише в Харкові застосовували особливу технологію гладкого ткацтва на вертикальному верстаті, завдяки якій смуги ткання перемежовувалися ворсовими рядами. Саме довгий ворс виокремлював коци у вид махрових килимів.

Однак вироби майстрів-коцарів — не лише килими. З їхніх верстатів сходили рукотворні диво-попони для коней, малі килими та великі «волновки», якими оббивали стіни коло ліжок або застеляли підлогу.

Попри розквіт коцарства у ХІХ столітті, коли цей промисел займав 3% обсягу кустарних, ремісничих та фабричних виробництв Харкова, на початку ХХ століття, за даними XII археологічного з’їзду, в місті вдалося відшукати лише одну професійну коцарку, котра виготовляла килими для власного вжитку та подарунків. Давнє ремесло, дотичне до справжнього образотворчого мистецтва, залишилося у спогадах поодиноких людей і могло остаточно зникнути, якби не втрутилася спадкова коцарка, нині співробітниця відділу дослідження нематеріальної культурної спадщини та креативних індустрій комунального закладу «Харківський обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» Ірина Шегда.

Генетична пам’ять та спадковість

Що таке коци і що вона спадкова коцарка, Ірина дізналася на другому курсі образотворчого відділення Харківського педінституту, виконуючи курсову роботу із ткацтва.

Завдяки бабусям і дідусям народні ремесла вподобала ще у дитинстві. Коли сіла за раму, щоб виткати гобелен, бабуся, побачивши, як дівчина вправляється з виделкою для пробивання основи, розповіла, що її мама колись виготовляла волохаті килими. Щоправда, знаряддя в неї було трохи іншим, професійним. А останній килим Іринина прабабуся виткала на подарунок доньці на весілля. Однак той килим у роки війни загубився. І навіть ніхто в їхній сім’ї не знав, що ті волохастики були справжніми коцами.

Ірина жадібно і самозабутньо ще в інститутських аудиторіях та майстернях опановувала секрети лялькарства, витинання, різних видів плетіння, виготовлення текстильної й дерев’яної іграшки. Після розповіді бабусі загорілася бажанням з’ясувати, що то за кошлаті килими виготовляла її прабабуся. Бібліотеки, архіви, матеріали археологічних з’їздів, розпитування старожилів. Усе це не завадило навчанню, а навпаки, розширювало обрії діяльності майбутнього педагога, майстра народних ремесел. Адже образотворче відділення, а пізніше і факультет Харківського педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди готував тоді перший випуск спеціалістів для реалізації нової програми, коли уроки праці у школах, що мали вжитковий характер, замінили на образотворчі. Тож студентів навчали на базі народних промислів.

За студентськими клопотами, а потім улюбленою роботою захоплення коцарством відійшло на другий план, залишаючись у серці незгасимим вогником. Ірина не покинула саморобний коцарський верстат, час від часу виготовляючи на подарунки невеличкі, 20 на 30 сантиметрів, волохаті килимки. Накопичувала досвід, збагачувала знання новою інформацією про історію родинного ремесла.

Стукайте, і вам відчинять

«Якось увечері зо два десятки років тому мені начебто пролунав дзвоник: зрозуміла, що мій шлях — коцарство, його відродження, — розповідає Ірина Шегда. — Тож стукала у всі можливі кабінети, щоб надати цьому офіційного напряму. І достукалася. У жовтні 2018 року традиційне харківське коцарство було внесено до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Харківської області».

Наступного місяця Ірина Шегда отримала другу премію на Всеукраїнському конкурсі «Жива традиція» за Програму збереження і розвитку традиційного харківського коцарства. Це ремесло як елемент нематеріальної культурної спадщини внесено до віртуального музею нематеріальної культурної спадщини України.

Як розповідає пані Ірина, 2018 рік був дуже плідним для відродження унікального ремесла Харківщини. Майстрині вдалося досконало вивчити три коци з фондів Харківського історичного музею, зробити їх опис і скласти детальні схеми малюнка, за якими в подальшому їх можна відновити. Коцарство вже на офіційному, а не аматорському рівні міський туристично-інформаційний центр представив як бренд Харкова. Було створено коцарську інсталяцію біля ХАТОБу під час святкування Дня вишиванки й започатковано на постійній основі майстер-класи з коцарства під час міських і державних свят у центральному парку міста. «У мою програму повірили, і ми почали втілювати її в життя», — згадує Ірина Шегда.

Перші учні

Майже щовихідних і у святкові дні відвідувачі парку ім. Горького спостерігали незвичайну картину. На парковій лавці жінка в національному вбранні щось метикує біля незвичної рами.

«Брала верстат і проводила майстер-класи просто неба у завжди людному центральному парку. Там і з’явилися перші учні, — розповідає Ірина. — Спочатку люди цікавилися, а потім просили дозволу спробувати власні уміння. Особливо допитливим був один хлопчик, який гуляв з бабусею. Дванадцятирічний Дмитро загорівся бажанням навчитися ткати волохаті килими.

Дмитро Жургур із сім’єю переселився до Харкова з Донбасу. Хлопець виявляв таланти у різних галузях: віртуозно грав на акордеоні, займався тенісом і став моїм найкращим учнем.

2019 року коцарство внесли у перелік дисциплін фестивалю «Крокове коло», і Дмитро став першим переможцем у номінації «коцарство і ткацтво». Були жінки, дівчата, а більшість — хлопці. Ходили на майстер-класи, вчилися і підтримували мене, збирали матеріали, але в багатьох до самостійної роботи справа не дійшла».

Нині, за словами Ірини Шегди, у Дмитра невелика пауза в заняттях коцарством, але вона впевнена, що хлопець повернеться до ремесла.

Валківський коцарський карантин

Бум у відродженні старовинного промислу Харківщини припав на час першого, весняного карантину, спричиненого пандемією COVID-19.

«Не могла обмежитися проведенням майстер-класів, — ділиться пані Ірина. — Шукала можливості, щоб відкрити курси, організувати навчання. І тут карантин допоміг. На початку 2020 року в нашому центрі проходила традиційна звітна виставка Валківської школи мистецтв. Мене запросили на захід, щоб як бонус дати дітям майстер-клас із коцарства. Верстат саме був у центрі. Коли почалося заняття, діти забули, навіщо приїхали до Харкова. Їм дуже сподобалося. Особливо зацікавилися учні з ков’язького відділення школи. Богдан Деркач прикипів очима до мого верстата, не могли його від нього відтягнути. В’язав вузлики і не хотів сідати в автобус, щоб повертатися додому. Тільки після того, як витиснув з викладачки Олени Коваль обіцянку навчитися в мене виготовляти коци і потім навчити його, пішов до автобуса».

Олена дотримала слова і невдовзі вже була в Ірини Шегди на занятті. Завдяки підготовці та обізнаності в декоративно-прикладному мистецтві науку Ірини хапала на льоту. За день зуміла вникнути в секрети виготовлення коців. Ірина Шегда дала їй невелику рамку, й Олена в Ков’ягах стала займатися з дітьми. Однак цей процес не надто набрав розбігу і дещо призупинився.

А тут оголосили весняний карантин.

«Наприкінці березня Богдан прислав мені у фейсбуці фото свого невеликого коцика. Він самостійно зробив рамку і виткав його. Звісно, я в мережі це поширила, похвалила. І тут почалося. Олена теж зіткала коц. Потім ще дві дівчинки зі школи мистецтв, вчителька з Валок. Усе це я демонструвала у фейсбуці, і це всім сподобалося. Ось так у нас пройшов весняний карантин. Серію цих робіт я так і назвала: «Коцарський карантин у Валках», — захоплено розповідає майстриня.

У жовтні Ірині зателефонували з Українського центру культурних досліджень і сказали, що вони з Валківською школою мистецтв стали відомі на весь світ і прислали посилання на сайт ЮНЕСКО. Там ішлося про те, що ЮНЕСКО, вивчаючи вплив пандемії на нематеріальну культурну спадщину, визнало досвід харків’янки Ірини Шегди зі збереження і поширення традицій коцарства одним з двох кращих в Україні.

Нинішній зимовий карантин також не став перепоною для юних коцарів з Валківщини. Вони намалювали схеми коців розміром 80 на 120 см. Після локдауну кожен клас обере одну із запропонованих учнями схем, проголосує і ткатиме колективну роботу. Тобто буде виготовлено два коци.

Для реалізації задумів Ірина Шегда зробила для кожного класу верстати і наприкінці січня поїде туди зі своїми майстер-класами, щоб розпочати роботу. Далі, як каже майстриня, учні працюватимуть самостійно. До кінця навчального року сподіваються отримати готові вироби.

У директора Валківської школи мистецтв Ольги Тимошенко та Ірини Шегди додалося організаційних клопотів. Богдан з друзями-школярами попросив їх ввести викладання коцарства у школі мистецтв.

«Ольга Володимирівна після консультацій сказала, що можна ввести коцарство як предмет на вибір. Уже готова навчальна програма, минулого вересня її запроваджено в тестовому режимі. Спочатку хотіли її протестувати в ков’язькому філіалі, але на День міста Харкова батьки учнів Валківської школи мистецтв приїздили на святкування в обласний центр, і їх мій майстер-клас дуже зацікавив. Тож проєкт запровадили відразу у двох класах», — ділиться першими підсумками пані Ірина.

За її словами, нинішній зимовий карантин трохи зіпсував плани. Довелося заганяти програму в межі дистанційного навчання. Було перенесено екскурсії до Харківського історичного музею, де зберігають три коци. Юним коцарям хотіли показати, як Ірина Шегда зробила реконструкцію автентичного інтерактивного верстата і славнозвісну попону-коц. 

Нині, переконана Ірина Шегда, з певністю можна стверджувати, що коцарство на Харківщині розпочинає друге життя. У мистецьких школах з нового навчального року програму після її затвердження рекомендуватимуть для всіх мистецьких шкіл області. А потім, цілком імовірно, і для загальноосвітніх шкіл.