Кобзар з Чернечої гори
Володимир ГОРБАТЮК
Довгими зимовими вечорами частенько перечитую "Кобзар". А тепер ще й слухаю пристрасне Шевченкове слово у виконанні сучасного кобзаря з Чернечої гори, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Горбатюка. Він подарував мені цей диск у Рівному, де вже п'ять років поспіль живе й працює. З ним наша сьогоднішня розмова.
- Канів і Рівне: як вони переплелися у вашій долі?
- Коли помер наш відомий кобзар Олексій Чуприна, який багато років поспіль співав на могилі Тараса Шевченка, зайняти його місце, так званий пост N1, випала честь мені. Отож співаю на Чернечій горі з 1994 року - ось уже 17 сезонів. Тобто з 22 травня, дня перепоховання Тараса Шевченка, я неодмінно там. А триває сезон до глибокої осені.
А Рівне... З ним пов'язана ще одна сторінка мого творчого життя. Тут знайшла своє втілення моя давня мрія передати кобзарство тим, хто прийде після нас. Символічно, що перші в Україні класи кобзариків-п'ятикласників відкрилися в 2006 році під дахом рівненського обласного ліцею-інтернату. Та, з іншого боку, нічого дивного: бо саме з Рівненщини завжди йшли потужні імпульси національного відродження.
Щодо мене, то тих 450 кілометрів, що їх розділяють, неначе й не відчуваю: бо то - дорога додому. Волею долі маю тепер дві домівки.
На прощу до Тараса
- Отже, 17 років поспіль ви зі своєю вірною бандурою зустрічаєте тих, хто приходить до Шевченка. Що вам запам'яталося понад усе? З чим люди йдуть до Тараса?
- Дедалі більше переконуюся, що в нашому світі не буває нічого випадкового. Здавалося, випадково моя бабуся Настя навчила мене в п'ять років читати за "Кобзарем", та й сама знала більшу його частину напам'ять. А коли я летів літаком зі своєї рідної Кіровоградщини до Києва в 1968 році, щоб стати абітурієнтом Шевченкового університету, пілот запитав мене: чи не хочу я побачити могилу Шевченка з неба? Я, звісно, згодився. Тоді ми зробили два кола на низькій висоті над Чернечою горою і... полетіли далі.
Але в пам'яті назавжди закарбувався перший "візит" до Тараса. До речі, до університету я вступив, але дружба з дисидентом Олесем Бердником завадила його закінчити. І не випадково відомий етнограф Іван Гончар ще в 1972, коли я працював на авіазаводі в Києві й ще не уявляв себе музикантом, звернув мою увагу на свою колекцію бандур і сказав: "Бери і вчись. Це може стати справою твого життя".
З чим, питаєте, йдуть люди до Тараса? Вихідці із Західної України переважно на прощу, зі Східної - швидше з пізнавальною метою. А представники інших країн - радше вклонитися українському генію, якого знає світ. Адже "Кобзар" перекладений на 140 мов світу. І коли люди, долаючи 349 сходинок, що ведуть на Чернечу гору, читають його різними мовами, це просто дивовижно! Вони залишають біля підніжжя гори свої монети, аби ще раз повернутися сюди, -маю їх уже добрий полумисок.
Але найбільше мене вразило, як піднімався цими сходами чоловік, який не мав ніг від колін. І він таки дійшов до Тараса! Бо Шевченко об'єднує людей Сходу і Заходу, різних конфесій та національностей - і в цьому його неоціненне значення для нашої української соборності. Для кобзарів Україна теж ніколи не була розділеною: вони самі завжди були і є провідниками нашої соборності, її об'єднавчим началом.
А вже навесні будемо мати перший випуск кобзарів-дев'ятикласників із Рівного: теж, можливо, наше майбутнє поповнення.
Вони мали свою мову
- Куди проляже їхня дорога, чи не обпалять вони свої молоді крила у вогнищі буденності?
- Куди, питаєте, дорога цим талановитим хлопцям, яких знаходимо в рівненській глибинці і даємо можливість учитися тому, до чого запалив у них іскру Бог? Частина продовжить навчання в музичних училищах, а далі - в консерваторіях, частина - в Стрітівській кобзарській школі на Київщині. До слова, нещодавно наша кобзарська капела "Нащадки" здобула перемогу на Всеукраїнському конкурсі кобзарського мистецтва у Вінниці. Але якщо навіть вони не стануть професійними кобзарями, то, переконаний, стануть достойними людьми.
- А чи не закидають вам архаїчності професії у нашому інформаційному суспільстві?
- Закидають. Але, на моє переконання, ми просто не маємо морального права втратити кобзарство, яке сягає корінням часів Київської Русі. Українські народні співці, яких називали стaрцями (саме стaрцями, а не старцями, що просять милостиню), а ще - дідами, були хранителями народної творчості у формі історичних пісень та дум, що супроводжувалися грою на кобзі, бандурі, лірі. Звідси й інші назви - лірники, бандуристи. А от кобзарями цих особливих, Божих людей почали називати від часів Тараса Шевченка. До речі, через повагу до цих людей, що чесно заробляли на життя співом, Шевченко й збірку своїх поезій назвав "Кобзар", зрозумівши їхню глибинну духовну сутність.
- Роль та значення кобзарів для українського народу часто порівнюють з давньогрецькими поетами...
- Кобзарі - це явище значно глибше для України. Сам Шевченко в "Прогулке с удовольствием и не без морали" зауважив, що якби грецький сліпець Гомер воскрес і послухав хоча б одну думу у виконанні українського сліпого співця, то "розбив би на тріски свій козуб, званий лірою, і пішов би міхоношею до найбіднішого нашого лірника".
Микола Гоголь вважав кобзарів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами та літописцями. За часів Богдана Хмельницького кобзарями були колишні воїни-козаки, яким татари викололи очі в полоні. І тоді замість шаблі вони брали до рук кобзу...
Кобзарі об'єднувалися в братства, або цехи, які жили за своїми корпоративними правилами і законами. Скажімо, вони мали свою так звану лебійську мову: то була кодова мова, якої не розуміли жандарми.
- Але натрапляла на судження, що цей факт недостовірний. Що такого з'їзду не було...
- У 1989 році мені про це особисто розповів сліпий кобзар Анатолій Парфененко. Він був одним із кількох, які дивом врятувалися. Їх зібрали в Харкові й сказали, що повезуть до Москви. А насправді - завезли аж за Урал і викинули з поїзда в глибокий засніжений яр. Це було винищення кобзарства як суспільної верстви.
- Як воно відроджується?
- А хіба можна вирвати нерв національного життя, врешті-решт, знищити народну душу? Скажімо, киянин Георгій Ткаченко зберіг старосвітську бандуру зразка 1774 року, а інший киянин - Микола Будник - відродив цю бандуру в незалежній Україні, створив кобзарський цех бандуристів. Берегли кобзарську традицію й за океаном. "Коли я дізнався, що другий символ України після тризуба - бандура, то без вагань відкрив у своїй хаті в Нью-Йорку кобзарську школу", - розповідав етнічний українець Микола Чорний-Досінчук, у нього в гостях мені пощастило побувати. А потім за моєю ініціативою в Стрітівці на Київщині було засновано кобзарську школу, яка тепер називається "Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва"...
- То ви безпосередньо причетні до створення цієї відомої школи?
- У звичайній сільській восьмирічці в Стрітівці я викладав музику. І коли там звільнилися приміщення, в яких можна було поселяти хлопців, у мене зник сон: я просто марив ідеєю створення такої школи. Тоді, в 1987 році, мене підтримав голова місцевого колгоспу Олексій Іванов - щирий патріот України. Хоча в управлінні освіти Київської області був найбільший спротив. І я, так би мовити, зробив хід конем: поїхав до голови Українського фонду культури, депутата Верховної Ради СРСР Бориса Олійника. А після його втручання, самі розумієте, всі питання вирішувалися значно легше. Тож 1 вересня 1989 року ми відкрили в Стрітівці кобзарську школу, зібравши перших 24 учнів зі всієї України. Запросили в гості українців з Австралії, Америки, Канади. Аж раптом 31 серпня дізнаюся, що чиновники планують урочисте підняття червоного прапора. "А ми тоді піднімемо свій - жовто-блакитний", - відповідаю. Відкриття, отже, відбулося без прапорів узагалі. Але й для мене місця в школі вже не було.
І я пішов із бандурою у світ: грав на майданах, на студентських протестах, їздив у Прибалтику, об'їздив усю Україну... Наїздився стільки, що вже на нюх не переношу поїзда. За своє кобзарське життя змінив 11 гуртожитків. У 1989-му познайомився з Василем Червонієм: а коли 2005 року він став головою Рівненської облдержадміністрації, то запросив мене до Рівного...
- Кобзарі України мають свою творчу спілку, ви -заступник її голови...
- Створити таку спілку вдалося лише зі здобуттям незалежності України, 1994 року: на установчому з'їзді в Дніпропетровську мене обрали головою новоствореної громадської організації - Всеукраїнської спілки кобзарів. А вже за рік вона переросла в повноцінну творчу спілку.
Сьогодні я заступник голови цієї спілки. Переконаний: наше головне завдання - плекати українську пісню, яку несуть людям кобзарі, викликати повагу до України в інколи закрижанілих серцях. Бо з такої поваги і щирого переживання за її долю народжуються і любов, і відповідальність за державу, й оте генетичне відчуття її соборності.
ДOСЬЄ "УК"
Володимир ГОРБАТЮК. Народився 22 квітня 1951 р. в селищі Добровеличківка на Кіровоградщині. Закінчив Кіровоградське музичне училище. У 1994 р. зайняв кобзарський пост N1 на Чернечій горі. Заслужений діяч мистецтв України з 2000 р.