НАРОДИВСЯ ТАРАС ШЕВЧЕНКО
ГЕНІЙ. Нині, коли в усій Україні ленінопад, мимоволі згадується біблійна заповідь: не сотвори собі кумира. На відміну від «вождя світового пролетаріату», Шевченко ніколи не був ідолом для українців: ні за свого трагічного і гіркого життя, ні по смерті, коли «Кобзар» і хай невеликий портрет його автора стали обов’язковими атрибутами осель українців.
.jpg)
Нині не бракує своїх і чужих воріженьків, які прагнуть очорнити образ нашого Пророка. Однак не Петрові І, Катерині ІІ, Вашингтону чи навіть Пушкіну, а саме Шевченкові споруджено найбільше пам’ятників у світі, бо завдяки Кобзареві українці навіть у далеких краях не забувають, хто вони і якого роду.
75-РІЧЧЯ УКЛАДЕННЯ ПЕРЕМИР’Я МІЖ СРСР І ФІНЛЯНДІЄЮ
Агресія, що відкрила дорогу війні
ПОГЛЯД. Загальновідомо, що Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року нападом гітлерівської Німеччини на Польщу. 3 вересня її союзники Франція і Великобританія оголосили війну агресорові, хоч жодних бойових дій на французько-німецькому фронті не було аж до травня 1940 року.
Кінець цій дивній або, як ще її називають, сидячій війні поклав несподіваний удар гітлерівських військ, що завершився розгромом Франції й окупацією Парижа. Цілком імовірно, що Гітлер не наважився б повернутися спиною до ситуативного союзника Сталіна, якби розпочата 30 листопада 1939 року агресія СРСР проти Фінляндії, населення якої тоді становило 3,7 мільйона осіб, не продемонструвала повної небоєздатності Червоної армії, яку доти вважали однією з наймогутніших у світі.
Сталінські стратеги, впевнені у швидкому розгромі фінів, чия армія налічувала лише 28 тисяч вояків, 25 танків та 150 бойових літаків, сподівалися повністю окупувати Фінляндію впродовж двох тижнів. Натомість 340 тисяч бійців, 2 тисячі танків та 2,5 тисячі літаків Ленінградського військового округу, силами якого планували вести бойові дії, забракло навіть для прориву оборони супротивника.
Отож на фінський фронт довелося терміново перекидати додаткові підрозділи з усієї країни, зокрема й України. Зокрема, 44-та Щорсівська стрілецька дивізія, воїнів якої в сорокаградусний мороз кинули в наступ у благеньких шинелях та черевиках із кількаметровими обмотками на ногах, майже в повному складі полягла у снігах Суомі.
Добитися перелому у війні вдалося лише тоді, коли проти десяти фінських дивізій кинули 47 дивізій та 18 танкових і моторизованих бригад Червоної армії. Військових фахівців досі вражає не прорив оборонних позицій, відомих як лінія Маннергейма, а концентрація на обмеженій території Карельського перешийка майже мільйона військовослужбовців і тисяч одиниць бойової техніки. За такого скупчення військ набагато складніше було не перечавити один одного, ніж прорвати ворожу оборону.
Однак навіть за такої гігантської переваги сил лінію Маннергейма прогризали понад два тижні (з 1 по 17 лютого 1940 року) ціною велетенських втрат. Після того як укріплення вздовж радянсько-фінського кордону нарешті подолали і дорогу вглиб території Фінляндії було відкритор, Сталін несподівано погодився на перемир’я.
Проте це рішення видається дивним лише на перший погляд. Так само як Путін під час нинішньої агресії в Україні сподівався на швидкий успіх, вусатий вождь теж планував за 2—3 тижні поставити світ перед фактом створення маріонеткової Фінської демократичної республіки, уряд якої сформували з радянських громадян.
Однак героїчний тривалий опір Фінляндії, населення якої тоді становило всього 3,7 мільйона осіб, прирік на крах розрахунки більшовицьких стратегів. Франція і Великобританія заявили про намір відправити на допомогу фінам експедиційний корпус. В англійських штабах розробляли плани авіаударів по радянських нафтопромислах під Баку. В результаті Сталін опинився перед загрозою потрапити в епіцентр масштабного протистояння відразу на двох фронтах: фінському та іранському. Навіть союзна Німеччина вимагала від СРСР швидкого завершення війни у Фінляндії, адже висадка французько-англійського експедиційного корпусу в Скандинавії загрожувала блокуванням постачання до Третього рейху шведської залізної руди, яка на три чверті забезпечувала потреби німецької чорної металургії.
Сталін змушений був погодитися на підписання 12 березня 1940 року перемир’я, яке ставало чинним з 12-ї години наступного дня. Отож можна уявити подив фінів, коли в перші години 13 березня радянські війська розпочали безрезультатний штурм Виборга, що за умовами миру переходив під контроль СРСР, а артилерія за наказом Сталіна на всьому фронті відкрила масований вогонь, витрачаючи наявний боєзапас.
На відміну від санкціонованих Путіним мирних угод щодо «ЛНР» і «ДНР», рівно о 12 годині 13 березня над усією лінією протистояння настала мертва тиша як реквієм за 127 тисячами загиблих у безславній війні бійцями і командирами Червоної армії та 23 тисячами фінів, що героїчно полягли за свою землю.
УХВАЛЕННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО АВТОНОМНУ РЕСПУБЛІКУ КРИМ»
Лабораторія путінської федералізації
ШОВІНІЗМ. Створену 1921 року автономію Криму багато хто не вважає національною, бо, мовляв, уже тоді кримськотатарське населення за чисельністю поступалося російському. Офіційною метою автономізації було «забезпечення умов для національного розвитку кримськотатарського народу». Крім того, його представники становили більшість за межами міст. До речі, схожа ситуація спостерігалася на території УСРР, де міські жителі були здебільшого російськомовними, а села — українськими.
1926 року в Криму жило 714,1 тисячі осіб, із яких 330,5 тисячі, або 46,3% — у містах. Та навіть з урахуванням величезної кількості етнічних росіян у курортних місцевостях і в Севастополі частка кримськотатарського населення становила 25,1%.
Не менш красномовним підтвердженням саме національної сутності автономії Криму стало її скасування та перетворення на Кримську область після примусової депортації кримських татар.
Про відновлення автономії Криму заговорили тільки наприкінці існування СРСР, коли на рідну землю стали повертатися вивезені за Сталіна народи. Зокрема у постанові Верховної Ради СРСР від 28 листопада 1989 року «Про висновки комісії із проблем радянських німців і кримськотатарського народу» задекларовано, що «відновлення прав кримськотатарського народу не можливе без відновлення автономії Криму в складі УРСР».
20 січня 1991 року на півострові відбувся референдум, 93,3% учасників якого висловилися за відновлення автономії. На народне волевиявлення оперативно відреагувала Верховна Рада УРСР, ухваливши 12 лютого 1991 року Закон «Про відновлення Кримської АРСР». Вищий представницький орган влади України доручив розробити Конституцію Криму обласній раді народних депутатів, яка в результаті стала Верховною Радою АРСР.
Тож не дивно, що під час «параду суверенітетів», розпочатого саме РРФСР, фактичні депутати Кримської облради теж ухвалили декларацію про незалежність Криму.
Та невдовзі прийшло розуміння, що дотаційній області самій не вижити, а на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року 54% жителів півострова (до речі, більшість репатріантів-татар прописки не мали, тому не змогли проголосувати) висловилися за незалежність України, визнавши Крим невід’ємною складовою нової держави. У відповідь Верховна Рада України Законом від 29 квітня 1992 року «Про статус автономної Республіки Крим» підтвердила автономію півострова (без конкретизації її суті) та право депутатів облради, обраних без участі кримських татар, ухвалити Конституцію.
Саме це обернулося трагедією для України та кримськотатарського народу, бо представники російської більшості «забули», кому завдячують правом на автономію. Замість того щоб російська і кримськотатарська мови нарівні з державною стали обов’язковими для вживання в усіх органах місцевої влади, півострів перетворився на анклав великодержавних шовіністів.
«Контрольним пострілом» у сутність автономії Криму, де трипалатна Рада національностей мала б однаковою мірою захищати права етнічних росіян, українців, кримських татар, стало ухвалення 12 березня 1995 року Верховною Радою України Закону «Про Автономну Республіку Крим», підписаного через п’ять днів Президентом. Стаття 1 цього документа узаконила «адміністративно-територіальну», а не національну автономію півострова, зрівнявши його з будь-якою іншою областю України.
МИХАЙЛО ГОРБАЧОВ СТАВ ПРЕЗИДЕНТОМ СРСР
Кожному — за ділами його
ХТО Є ХУ. Для одних останній генеральний секретар ЦК КПРС — зрадник, для інших — мало не світоч демократії. Та не варто забувати, що саме під час перебування на вершині влади Горбачова Україна й українці втратили Василя Стуса й Анатолія Марченка, замордованих якщо не за прямою вказівкою, то з мовчазної згоди головного комуніста. Він аж ніяк не бажав розвалу СРСР, що засвідчує його прагнення замінити крісло генсека партії на посаду президента велетенської держави.
Саме задля збереження радянської тюрми народів було пролито кров під час придушення масових акцій протесту принаймні у столицях п’яти союзних республік. У Тбілісі тоді загинуло 19 і було поранено 250 осіб, у Баку — близько ста і понад тисячу, в Душанбе — 25 і 565, у Вільнюсі — 15 і 600, у традиційно толерантній Ризі поплатилися життям за прагнення до свободи п’ятеро героїв.
Цей перелік не вичерпано, що засвідчує криваве упокорення Казахстану в грудні 1986 року. За розпорядженням Горбачова проти тих, хто наважився боротися за свої національні права і нагадати, що в мільйонній за населенням Алма-Аті — всього-на-всього одна школа з казахською мовою навчання, кинули дислоковані там внутрішні війська й елітну дивізію ім. Дзержинського із російського Підмосков’я.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації з сайту espreso.tv)