85-РІЧЧЯ ХАБАРОВСЬКОГО ПРОТОКОЛУ ЩОДО КВЖД
ПАРАЛЕЛІ. Добре знайому кільком поколінням радянських громадян абревіатуру КВЖД (російською «Китайско-Восточная железная дорога») нині розшифрує далеко не кожен, хоч свого часу конфлікт довкола цієї транспортної магістралі прославив її на весь світ.
Утім, ні тоді, ні нині не акцентували на тому, що перша залізниця, яка з'єднала Далекий Схід із промисловими центрами Росії, має безпосередній стосунок до України. Отож не зайве нагадати, що керівником будівництва КВЖД та її беззмінним начальником аж до квітня 1918 року був видатний російський інженер Дмитро Хорват — серб за походженням і українець за вихованням. Не менш промовисто, що першими російськими військами, відрядженими на охорону розпочатого будівництва, стали кубанські козаки, які на той час ще не зазнали тотального зросійщення і не зреклися свого українства.
Замовником прокладення залізниці виступив Російсько-Китайський банк, який був таким лише за назвою: 3/8 уставного капіталу становили кошти Росії, а 5/8 — Франції. З огляду на те, що на спорудженні магістралі щоденно трудилося до 200 тисяч китайців, є всі підстави стверджувати, що КВЖД була спільним російсько-французько-китайським проектом, який після введення залізниці в експлуатацію давав акціонерам приблизно 15 мільйонів рублів прибутку щороку, та її вважали власністю Росії.
Ситуація не змінилася навіть після більшовицького перевороту в Петрограді, адже Далекий Схід ще довго залишався не підконтрольним радянським властям. Саме це спонукало кремлівських вождів ухвалити суто пропагандистське «Звернення Ради Народних Комісарів до китайського народу», яким у 1919 році РСФРР заявила про відмову від нав’язаних царською владою державам Сходу нерівноправних угод та задекларувала намір передати КВЖД, якою на той час більшовики не володіли, Китаю.
Однак у 1924 році, скориставшись громадянською війною в сусідній державі, СРСР вдалося добитися згоди китайців на спільне управління КВЖД та розподіл прибутків від її експлуатації у рівних частках.
Спершу насправді йшлося про взаємовигідну співпрацю, адже завдяки відкриттю радянської території для транзитних вантажів різко зріс обсяг перевезень між Європою і Тихоокеанським узбережжям Азії, що забезпечило у 1926 році аж 20 мільйонів рублів прибутку. Та вже через рік за незмінних вантажопотоків рентабельність роботи залізниці з незрозумілих причин впала вчетверо, а підконтрольна більшовикам смуга відчуження КВЖД, на якій були чинні радянські закони, працювали школи, суди, виходили більшовицькі газети, перетворилася, за образним висловом Бухаріна, «на наш революційний палець, засунутий у Китай».
Намагання китайців добитись обіцяного паритету в управлінні магістраллю обернулися конфронтацією, яку спробували владнати зацікавлені у безперебійній роботі залізниці великі держави: США, Франція, Великобританія й Італія. Вони запропонували Китаєві і СРСР створити спільну дирекцію КВЖД, до якої залучити по п’ятеро представників від обох сторін, а керівником призначити нейтрального господарника, що більшовики розцінили як «намір імперіалістів захопити радянську власність».
17 липня 1939 року СРСР розірвав дипломатичні відносини з Китаєм, а 6 серпня розпочалося формування Особливої далекосхідної армії для карального походу до ще недавно братньої країни. В результаті радянсько-китайський кордон перетворився на місце кривавих збройних провокацій з обох боків, від чого потерпало насамперед цивільне населення, зокрема місцеві етнічні українці, які масово переселилися на Далекий Схід за часів Столипіна.
Натомість бойові операції Червоної армії зводилися до бандитських наскоків на прикордонні китайські міста. Наприклад, 30 жовтня було захоплено місто Фуцзинь, яке утримували й розграбовували впродовж трьох днів, після чого червоноармійці відійшли на свою територію. Так само вчинили з містом Лахасусу. А віддавати життя за чужі амбіції вкотре довелось українцям, зокрема бійцям Кубанської кавалерійської бригади.
Врешті-решт Китай, зацікавлений у продовженні роботи зупиненої КВЖД, погодився на умови її використання, що 22 грудня 1929 року було закріплено Хабаровським протоколом. Однак перемога виявилась пірровою, бо у результаті збройного конфлікту СРСР здобув славу не менш імперіалістичної держави, ніж царська Росія. Понад те, у 1935 році Сталін, опинившись перед загрозою втрати КВЖД, змушений був продати її за безцінь підконтрольній японцям маріонетковій державі Маньчжоу-го.
215 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КАРЛА БРЮЛЛОВА
«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»
ВЕЛИЧ. Доля розпорядилась так, що ім’я «першого пензля Росії», як називали автора геніальної картини «Останній день Помпеї», в українців насамперед асоціюється з написаним ним портретом Жуковського, завдяки якому Кобзар здобув свободу. Та мало хто знає, що цих трьох видатних «росіян» мали увічнити на знаменитому пам’ятнику 1000-річчя Росії, однак цар Олександр ІІ особисто розпорядився «Шевченка, допущеного безпідставно, зняти». Отож на монументі у Новгороді серед барельєфів видатних особистостей нині можна побачити лише двох із цієї великої трійки.
Далеко не кожен замислюється, чому поема «Катерина», присвячена «Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года» (дня викупу Шевченка з кріпацтва), розпочинається начебто образливими для росіянина словами: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Проте Шевченко добре знав, що видатний поет-романтик — позашлюбний син російського дворянина Афанасія Буніна та привезеної з походу невільниці-турчанки. Лише завдяки щасливому збігу обставин дитина не стала закріпаченим байстрюком рідного батька.
Однак дика за суттю картина, коли мати-наложниця не сміла навіть присісти у присутності власника-пана та визнаного ним сина-панича, стала одним із найяскравіших дитячих спогадів майбутнього світоча російської поезії. До речі, за документами Василь Жуковський вважався сином сусіднього поміщика-білоруса, тим часом як рідний батько навіть словом не згадав нащадка у заповіті.
Ще менше підстав вважати росіянином Карла Брюллова — вихідця із мистецького роду французів Брюлло, які переїхали до Росії на заробітки. Лише 23-річному молодому художникові, який мав їхати на закордонне стажування, за височайшим розпорядженням переінакшили прізвище на російський лад. Це відрядження пов’язане із грандіозним скандалом, адже випускник Імператорської академії мистецтв закінчив її з великою золотою медаллю, що давало право на пенсіонерську (тобто за казенний кошт) мандрівку до Європи. Однак тодішній президент академії Оленін заявив, що молодий художник має ще три роки стажуватись у стінах альма-матер під наставництвом викладача, який вже не міг нічого навчити талановитого початківця.
У підсумку Карл Брюллов поїхав за кордон від створеного меценатами Товариства заохочення художників. Отож неважко уявити душевний стан юнака, який змушений був не стільки вдосконалювати власну майстерність, скільки готувати детальні письмові звіти про методики навчання у західноєвропейських школах живопису та знімати копії з чужих картин.
Уже за рік твір Карла Брюллова «Італійський ранок», який митець надіслав у Петербург, подарували імператорові від імені Товариства заохочення художників. Миколі І написана у стилі ню картина настільки сподобалася, що він забажав парного полотна до неї. Однак «Італійський полудень (Італійка, яка знімає виноград)», який вважають одним із кращих творінь Брюллова на побутову тему, не сподобався ні вінценосцеві, ні меценатам, бо «не відповідає високому мистецтву сюжетом», що призвело до переходу художника на власний хліб.
Лише після тріумфу в Європі «Останнього дня Помпеї» про російського художника згадали на батьківщині. Та напрочуд промовисто, що коли 1849 року розчарований і ображений Брюллов залишав Росію, то перетнувши її кордон, демонстративно викинув свій старий одяг, щоб жодна пилинка не нагадувала йому про землю, яка стала для нього мачухою.
35-РІЧЧЯ ВВЕДЕННЯ ВІЙСЬК ДО АФГАНІСТАНУ
Для політиків — авантюра, для народів — трагедія
ПАМ’ЯТЬ. Радянське керівництво, наважившись на збройне втручання у внутрішні справи сусідньої незалежної держави, вважало, що йдеться про короткотермінову акцію, для завершення якої вистачить чотирьох дивізій та призваних до їхніх лав військовослужбовців запасу.
Натомість війна затяглася майже на десять років та призвела до міжнародної ізоляції СРСР, наслідком чого став розвал начебто надпотужної імперії. Та найстрашніше, що розпалене 35 років тому вогнище конфлікту виявилося живучішим за горе-політиків, через непомірні амбіції яких афганська земля донині не знає миру.
270 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДАНИЛА САМОЙЛОВИЧА
Герої протичумної війни
ПОСТАТЬ. Нині про велетенські епідемії, які буквально викошували населення Європи, пам’ятають лише фахівці. Вони свято шанують ім’я Данила Самойловича — засновника епідеміології в Російській імперії та члена 12 закордонних медичних академій, зокрема уславленої Паризької.
Завдяки жертовності й професіоналізму нашого земляка, якого єдиного із медиків включили до складу спеціально створеної протичумної комісії, було приборкано нищівний мор 1770—1772 років у Москві. Менш відомо, що Самойловичеві, який першим серед вітчизняних лікарів здобув професорське звання за кордоном, після повернення до Російської імперії майже рік не вдавалося знайти роботу. Лише страшна епідемія чуми, що спалахнула у 1784 році на півдні України, змусила Катерину ІІ та її фаворита Потьомкіна згадати про «відоме мистецтво і знання» зневаженого фахівця, який виявився незамінним під час «погашення і викорінення заразних хвороб».
Та чи багатьом нашим землякам навіть нині хоч щось говорять прізвища одесита Володимира Хавкіна, який створив перші протихолерні й протичумні вакцини, чи українця Данила Заболотного, який виявив джерела чуми у природі? Тим часом саме цим героям-медикам людство завдячує порятунком від «чорної смерті», яка колись обезлюднювала цілі країни.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+