Восени, щойно надворі починало сутеніти, а в одному з хатніх віконець спалахувало світло, він відразу підходив ближче до дверей. Знав: зараз на порозі з’явиться його господиня й неголосно гукне: «Мишку, Мишку, ти тут? Заходь уже!» А він спритно шмигне у трохи прочинені двері повз бабу Марину, яка обов’язково скаже йому вслід: «Та легше, бо мене з ніг зіб’єш! Ну справжній тобі ведмідь».

До нагадування про того не баченого ним звіра Мишко вже звик і сприймав його по-різному. Адже ще змалку вважав: баба кличе його Мишком виключно через його вміння обороняти хату і двір від всюдисущих мишей. Але пізніше допетрав: виявляється, оскільки вродився не тільки білим-білим, а й досить огрядним, отримав ім’я з інших причин. «Бач, який валашок! — часто повторювала господиня. — Точнісінький білий ведмідь».

Та останні кілька років оте порівняння звучало вже не як похвала, а ніби докір. «Тобі добре, бо в тебе он котяра який у хаті є, — зітхала не так давно бабина сусідка. — А мій тієї зими десь пропав. А то було і погомоніти з ким увечері. Та й грів уночі: скрутиться клубком біля мене — вже хоч трохи тепліше». — «Мій не дуже нагріє, — збираючи на стіл, неохоче відповіла баба Марина. — Прибіжить знадвору холоднючий, як справжній білий ведмідь! Тулиться бідне до грубки і саме шукає, аби де обігрітися. Сама бачиш: такий теплий кожух має, який мені навіть не снився».

Мишко не ображався, бо знав: господиня хоч трохи сумно, все одно жартує. І мерзнучи минулої зими у прохолодній хаті, завжди дбала й про нього. Наприклад, коли вона взимку ввечері клала у холодну постіль дві пластикові пляшки із гарячою водою, Мишко був переконаний: одна з грілок — для нього. І доки баба ще поралася в хаті, він спритно залазив під ковдру, тулився до цієї те-е-е-е-е-еплої штуки і голосно муркотів від задоволення. А після того як в одній з розмов з односельцями баба назвала його єдиним чоловіком у хаті, трохи запишався і вирішив час від часу грітися ще й самотужки.  Оскільки рубати дрова й палити плиту він з вагомих причин не міг, то діяв інакше. Надвечір сам просився, щоб баба Марина відчинила ляду на горище, де тоді водилися миші. І не просто водилися! Якщо вірити господині, гризуни там щоночі «бігали, як коні» і «гупотіли так, що аж стеля вгиналася»! Отож піднявшись драбиною, він починав лови. І грівся в погоні за мишами, і влаштовував собі пізню вечерю чи ранній сніданок. Та мишва давно зникла, бо поживитися на горищі вже не було чим, і тому Мишко залишився без гарантованих запасів їжі й тепла. Як і сама господиня, яка не приховувала тривоги з настанням холодів. Торік виручили внуки, які приїжджали влітку і зробили чималий запас дров, що їх вистачило майже до самої весни. Нині в них щось не склалося, і баба готувалася до зими самотужки. Насамперед зняла з горища стоси старезних газет і книжок. «Будь здоровий!» — бадьоро гукала вона, коли Мишко, який терся під ногами, кумедно чхав від піднятої пилюки. А ще старенька влітку довго зносила до двору сухі гілки, що їх потім попиляв і порубав найнятий не знайомий йому дядько. Цей чолов’яга відразу не сподобався Мишкові. Бо щойно побачив кота, який, чемно піднявши догори хвоста, вийшов йому назустріч, промовив: «Ох і шапка б із тебе вийшла добряча!» Їй-бо, Мишко вже хотів відповісти йому по-чоловічому, але тоді зупинило тільки те, що дядько мав у руках гостру сокиру.

А потім сталося лихо, про яке важко й згадувати. Пес Пірат загинув ще позаминулого літа, бо потрапив на очі озброєним людям, які певний час розмахували тут триколірними прапорами і кричали, що тепер усіх захищатимуть. Чому вони вирішили захищати їх із бабою від Пірата, Мишко і досі не збагне. Але іншого собаки господиня не завела. І поплатилася за це: вночі хтось добре переполовинив дрова, дбайливо складені в сарайчику. Баба Марина тоді аж розплакалася через цю втрату, а кіт переживав крадіжку немов власну трагедію: як єдиний тут чоловік він не встежив і не завадив злодіям.Біда не йде одна: надворі вже похолодало, а господиня все ще намагалася відновити запас дров. Збиралася навіть до лісопосадки, яку всі вважали лихим місцем. Оті типи, які згубили Пірата, залишили посеред дерев чимало небезпечних штук — мін, які встигли скалічити кількох жителів села і приїжджих, що шукали тут дрова. Сусідка відговорила бабу Марину потикатися до посадки, але та й сама вже б не пішла: дедалі частіше пила різноманітні порошки і відвари трав, а вночі так голосно кашляла, що кіт не міг заснути. А невдовзі про хворобу дізналася донька, яка приїхала сюди автомобілем і забрала маму в місто підлікувати й перезимувати в теплі.

Баба Марина на прощання сплакнула. Але Мишко цього не бачив, бо якраз ходив у своїх котячих справах: хотів привітатися з єдиною на їхній сільській вулиці коровою Ялинкою, чиїм молоком неодноразово смакував. А коли повернувся, довго сидів у дворі, очікуючи світла у вікні й розчинених бабою дверей із запрошенням до хати. А потім знайомим йому шляхом поліз на горище, холодна темрява якого ще трошки пахла торішніми мишами і пір’ям горобців, котрі необачно навідувалися сюди влітку. Кіт заліз під стару бабину вдяганку, купа якої лежала в кутку, заплющив очі й намагався уявити, що лежить під ковдрою біля пляшки з гарячою водою. А ще йому час від часу вчувався іронічний голос господині: «Тю на тебе! Ти знову холодний, як білий ведмідь!» 

P.S. Ці рядки навіяні стартом «опалювального сезону» у селах прифронтової зони…