В одному з інтерв’ю Мирослав Слабошпицький сказав: «Світ змінився. І дуже хочеться, щоб українське кіно, яке в різні часи утверджували Довженко, Параджанов, Муратова, Іллєнко, принесло у світовий кіноконтекст щось оригінальне, щось нове». Гадаю, це «щось нове» нині уособлює він сам. Підтвердження цього — численні відзнаки престижних кінофорумів. Але на початку розмови хотілося з’ясувати в митця, яким був його шлях до професії.
— Пане Мирославе, ви народилися в сім’ї відомого письменника. Що для вас було визначальним у виборі фаху режисера?
— Я не дуже любив читати — мене змушували. Натомість змалечку захоплювався кіно: бувало після школи встигав дивитися в кінотеатрах по 2—3 фільми на день. Це найкраще, що можна було робити, то я й вирішив робити кіно. Щоправда, певний час була мрія стати біологом — люблю тварин.
— Цього року кіногалузь відзначилася кількісно і якісно, про що свідчать успіхи на фестивалях різного гатунку, зокрема призи в Лондоні фільму Олени Дем’яненко «Моя бабуся Фані Каплан» (до речі, за роль брата Леніна у ньому вас відзначено на Одеському міжнародному фестивалі), в Мангеймі (Німеччина) отримав приз фільм «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка. Режисер став новим головою Спілки кінематографістів України.
— Її попередній очільник Сергій Тримбач був хорошим головою спілки, але він відбув два терміни. Ткаченку доволі складно. Вийшло так, що при Тримбачі правління НСКУ було ліберальнішим, ніж нинішнє, яке обрали рейтинговим голосуванням. Я пройшов останнім, 42-м. Майже всіх молодих, тобто молодше 50, відрубали. Я жартував на з’їзді: Тарасе, дякую тобі, що ти взяв на себе місію поховати цю організацію. Не думаю, що він мріяв бути головою. Та загалом ситуація в сучасному українському кіно позитивна. Тим, хто приходить у цей бізнес, значно легше, ніж було нам, бо започатковують багато фільмів. Зазначу, всі національні кінематографії, крім Сполучених Штатів, фінансують коштами платників податків.
— Ви розглядаєте кіно як бізнес, а я ваші фільми сприймаю як мистецтво. Завдяки таланту й освіті, глибокому знанню візуальних мистецтв ви вмієте розчинити метафору в реалістичному тлі стрічки і наситити співпереживання глядача.
— Я багато спілкуюся з американськими виробниками. Їхній кінобізнес влаштований доволі просто, але він найкращий у світі. Я не бачу суперечності: бізнес — це справа, якою займаєшся, певна галузь діяльності, яка має свої закони. Зрештою, глядач або купує квитки, або ні.
— Чи окупив себе авторський фільм «Плем’я»?
— Не знаю, в усякому разі фільм один із найприбутковіших у нашому кінематографі. Це не за рахунок України, а тому, що його купили 45 країн. «Плем’я» — одна із стрічок, які й дотепер приносять прибуток до бюджету.
— Ваш фільм зібрав чи не найбільше нагород за історію українського кіно. Він випередив «Тіні забутих предків»?
— Можливо, я точно не можу сказати. Але порівняння з «Тінями» некоректне. Часи різні. У «Плем’я» більше 50 нагород, фільм узяв участь у понад 100 фестивалях. Його не показали в мусульманському світі та в Китаї, хоч продано права в Гонконг і Макао. До мене зверталися росіяни, щоб я вилучив деякі епізоди — я двічі відмовив. У Росії фільм показали по каналу ТНТ таким, яким я його зняв.
1 Ви жили в Росії. Чи відчували вже тоді наслідки пропаганди «руського міра»?
— Я там працював років шість другим режисером. Мені треба було виживати, бо в Україні ніде не міг влаштуватися. Оскільки моя дружина з Петербурга, ми поїхали в Росію. Ясна річ, ми різні народи. Для мене розпад СРСР — це День Незалежності, День звільнення. А пан Путін виразив фантомні болі за втраченою імперією. Нині їх поділяє майже вся російська інтелігенція та й загалом народ. Це частина картини їхнього світу. Але їм значно ближчі азійські мігранти, ніж українці. В більшості метрополій осіли й жителі колишніх колоній. Метрополія висмоктувала творчих людей. Нині ситуація змінилася. Безкоштовну освіту можна отримати у Франції, Німеччині. Ми стаємо частиною європейського світу явочним порядком. Сучасні освічені люди — англомовні, і їм не спадає на думку їхати в Москву будувати кар’єру, ми інтегруємося в Європу. Гадаю, що трагедія зміни місця проживання перебільшена. Долетіти з Києва до Берліна можна швидше, ніж їхати з Теремків на Троєщину через затори. Тепер є інтернет, ми всі на зв’язку. Коли в мене був тур на підтримку «Плем’я», я змінював аеропорти і часом забував, у якій країні перебуваю.
— Вас тричі за «Плем’я» відзначили в Каннах. Яка кінонагорода найістотніша для вас?
— Є нагороди, які естетично мені подобаються. Пишаюся нагородою Європейської кіноакадемії, бо її ні в кого з українців немає. Претенденти з пострадянського простору були, а отримали «за дебют» я і Андрій Звягінцев. Це така собі сатисфакція після всієї мерзенності з висуванням «Плем’я» на «Оскар» у Києві. У нас тоді був карт-бланш. Тільки відбулася Революція гідності, й у світу були певні ілюзії щодо України. Професійна американська преса, з якою починають день, після українського відбору на «Оскар» поставила Україну і корупцію в один ряд. Провідні медіа в світі кінематографістів — поважні і впливові члени світового бізнесового товариства. Вони складають враження про державу. Це не було так безневинно для країни, як нам здавалося тут.
— Що найбільше до вподоби з ваших кінематографічних іпостасей?
— Найбільше люблю зйомки. Це найщасливіший момент. І найскладніший — хоч він виснажливий, але виникає відчуття щастя.
— Свого часу ви працювали викладачем і навіть кримінальним репортером.
— Це було у студентські роки і тривало недовго. Всі шукали роботу, треба було виживати. Загалом вважаю, що репортерська робота для людини, яка прагне бути режисером, дуже правильна, бо вона дає змогу пізнавати життя в різних його проявах. Мені ця робота дуже подобалася. А кримінальний екстрим вплинув на манеру мислити. Я люблю фільми Скорсезе, Тарантіно. Визнаю, що викладацького таланту в мене нема. Та я занадто молодий, щоб мати учнів.
— Чи плануєте зняти кримінальний екшн, загалом жанрове кіно?
— Треба робити те, що тобі цікаво. Мені — авторське кіно. Гадаю, не треба робити те, що не є природним.
— Ви часто знімаєте непрофесійних акторів, але досягаєте з ними вражаючої органіки. У фільмі «Люксембург» теж задіяні непрофесіонали.
— У фільмі «Люксембург» немає відомих імен, хоч є професійні актори. Його стиль диктує певні умови. Я намагаюся будувати характер, образ, і може скластися враження, що в мене працюють непрофесійні актори. У нас не існує системи зірок, і для інтернаціонального ринку немає сенсу шукати когось з відомих у нас акторів. Американське кіно стоїть на інституті зірок. Це диктує спосіб зйомки, манеру оповіді історії. Найдорожче в кіно у фінансовому еквіваленті — це зірка. Хоч би про що знімали американський фільм, завжди знімають зірку.
— А яку світову кінозірку ви запросили б, маючи відповідні фінанси?
— Не можу про це говорити, я маю американського агента, і треба спочатку визначитися з ним на цю тему, бо є певні застереження. Наприклад, Джареду Лето дуже сподобався фільм «Плем’я». Я з ним попрацював би, хоч і незнайомий особисто. Є багато чудових акторів в Америці, може, з кимось зустрінуся в роботі над фільмом. До речі, наступний буде англійською.
— Як у родині ставляться до специфіки вашої роботи і її результатів?
— Батькові подобаються мої фільми. Скажімо, на «Плем’я» тричі ходив, пишається ним, як і мати. А «Діагноз» відбувся тільки тому, що він дав на нього гроші.
— А дружина? Не критикує?
— Ми з дружиною працюємо разом. Звичайно, вона апологет. Нащо мені критик? Вона має на мене великий вплив. З нею робимо все: обговорюємо ідеї, підбираємо кадри. Вона виконує купу чорнової роботи на етапі досліджень і сценарію. Я не пишу сценарій, а диктую їй. Так краще, легше. Писати взагалі складно. Я пишу, бо режисер. Якби хтось писав за мене, я був би радий.
— Чи плануєте фільм за прозою вашого покійного друга Олеся Ульяненка?
— Я дуже високо ціную його як письменника. З режисером Володимиром Тихим, моїм інститутським другом, ми плануємо роботу про нашого спільного друга і реалізовуємо волонтерську програму про нього. Плануємо продюсувати на державні кошти документальний фільм про Олеся. Я веду перемовини щодо екранізації його творів як продюсер. Вважаю, він повинен посісти гідне місце в історії України як борець за свободу творчості. Скандал з книгою «Жінка його мрії» призвів до фатальних наслідків. Цю трагедію певною мірою можна співставити з кейсом Гонгадзе. Ульяненко вів боротьбу за свободу творчості, а це — складова свободи слова.
— Складається враження, що ви легко знаходите кошти на свої проекти.
— Мої фільми так чи так фінансовані державою. Кіно збиткове, якщо не знімається англійською і без зірок. Але кіновиробництво — атрибут цивілізованої держави, це як паралімпійська збірна. Хоч я людина віруюча, проте розумію, що культура в секуляризованому світі — певний замінник релігії. Кіно формує культурну ідентичність. За відсутності українських фільмів і мовного бар’єра в нас за 25 років сформувалася культурна ідентичність з російською. Це великий злочин можновладців, що не розвивали національне кіно, гадаю, неусвідомлено. Україною майже весь час керували безкультурні люди, в країні був негативний відбір, і сталося те, що сталося. Хто не хоче годувати свою культуру, буде годувати чужу армію.
— Щоб ви побажали зробити кінослужбовцям, політикам, аби в нас було більше якісних явищ у культурі?
— Я бажаю їм наслідувати кращі європейські взірці в законах. Стосовно кіно треба використовувати принцип «довгої руки». Я більше зайнятий фільмами і менше стежу за політикою. Не скажу, що я аполітичний, але фільм з’їдає весь мій час, бо кіно — це серйозне поле діяльності, не простіше за квантову фізику.
— На якій стадії робота над «Люксембургом», і яка головна проблема, пов’язана з фільмом про Чорнобильську трагедію?
— Зйомки завжди проблематичні. От коли їх немає — це більша проблема. Ми працюємо з агентством з управління зоною відчуження. Вони ставляться до нашої роботи з розумінням. Але Чорнобиль — закрита територія, режимний об’єкт, є певні правила. Гадаю, фільм завершимо навесні. Його вже придбали для прокату 10 країн: Нідерланди, Португалія, Чехія, країни колишньої Югославії, Греція. На якому фестивалі демонструватимуть вперше — не ми вирішуємо, а їхні організатори.
— Перевіряєте, скільки накопичили радіації?
— Звичайно.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Народився 1974 року в Києві. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення. Кінорежисер, сценарист, продюсер, актор. Зняв п’ять короткометражок. 2012-го його фільм «Ядерні відходи» відзначено «Срібним леопардом» у Локарно, 2014-го повнометражний фільм «Плем’я» отримав три відзнаки в Каннах, а натепер має понад 50 міжнародних нагород. Лауреат Державної кінопремії ім. Олександра Довженка.