Кінорежисер
Марина ВРОДА
У п’ятнадцятихвилинному фільмі «Крос», з яким кінорежисер Марина Врода перемогла цього року в конкурсі короткометражок на міжнародному кінофестивалі в Каннах, старшокласник сачконув із тривіального шкільного пробігу на уроці фізкультури в приміському гаю і несподівано стартував на дистанції в іншому напрямку — до самого себе.
Спіймав красиве небо у верхів’ї сосон — поглядом приниженого й побитого ровесником. Утікаючи від чиєїсь смерті, прибився до відпочивальників біля озера. Що йому нагадала прозора куля-атракціон на воді з юнаком усередині – загадка. Я ж подумки зойкнула: той ступив кілька кроків по хвилях, як Ісус! У кулі, припнутій до берега, мов плацента до утроби матері, у тому найпершому нашому всесвіті «дитячого місця» — скарби найнеймовірнішого від Господа для тих, хто шукає себе. Фільм «Крос» — найперше про народження в людині особистості — в особливій образній манері Марини Вроди, яка не ошелешує «ніагарськими водоспадами» чи «резерваціями» творчих знахідок: вони в неї немов маяки в океані повсякдення — до того в людях і в просторі, від чого затамовується подих, що довго не відпускає і думки, і душу…
— А в якому оточенні і за яких обставин народжувалася кінематографіст Марина Врода?
— Звичайно, впливали і люди, і ситуації. Останнє з цього ряду — моя робота в команді Сергія Лозниці на зйомках «Щастя мого».
— Як ви з ним познайомилися?
— 2008 року в Санкт-Петербурзі, де була зі своїм «Дощем» на кінофестивалі «Начало». Пішла там на майстер-клас Сергія Лозниці, про якого тоді нічого не знала, попросилася в учні. Згодом зустрілися в Києві. За його завданням вперше стільки нафотографувала: портрети, пейзажі, просто ручку від дверей... Сергій збагнув мене, побачивши ці знімки. Переглянули їх і другий режисер «Щастя мого» Богдан Грачі та оператор Олег Муту. Ось вони втрьох після цього і вирішили, що працюватиму над стрічкою разом з ними.
Знаковий у моїй долі Юрій Калашников, психолог соціальної служби, де я школяркою працювала влітку волонтером, — він навернув мене до літератури. Бо сидіти й читати було каторгою: постійно вешталася в якомусь табуні по дворах, гралася в козаків-розбійників…
Про гурток журналістики в Палаці для дітей та юнацтва, куди прийняв мене Олег Рожков, дізналася по радіо у 10 класі, збираючись до школи. Там познайомилася з Мариною Коробенко: дружимо й досі. Те, що вона пішла в університет ім. Карпенка-Карого, визначило і мою кіношну долю. Щоправда, переступити цей поріг я наважилася не одразу. Як почула про творчий відбір, ніби все провалилося в душі: ні, не пройду…
На факультет кінематографії і телебачення потрапила з іншого вишу, бакалавром-юристом: звідти знання про римське право, історію цивілізації, володіння англійською мовою. Я там навчалася, працюючи в «Союзі Чорнобиль України» прес-секретарем, і готувалася в бібліотеці імені Лесі Українки стати студенткою вдруге. Відкривала для себе Ларису Шепітько, Тарковського, Іоселіані, Параджанова, Антоніоні — перечитала про них все, що знайшла, на їхні портрети в журналах дивилася, як на ікони. Це було моє дзеркало: я мріяла бути такою… Коли згодом спитали, хто мій улюблений режисер, відповіла: Отар Іоселіані. «А що ви з його бачили?» — «Нічого». Згодом подивилася фільми і сказала: я ж не помилилася…
Моя подружка, котра вже няньчила у дворі свою дитину, згадувала, якою щасливою бігла я в Бортничах по калюжах: «Врода, — подумала тоді про тебе, — це ж треба так знати, чого хочеш…» Я простягнула клаптик паперу, де було написано, що зарахована на режисуру художніх фільмів, батькові, і він вперше подивився на мене зовсім іншими очима. Не зрозумів, як це вдалося і звідки в мені взялося.
У 1990-ті роки всі дуже важко переживали кризу. Батьки, поглинуті добуванням якоїсь копійки. Ми, дуже голодні в школі: я іноді навіть дещо цупила з «припасів» однокласників, зараз вони згадують про це з усмішкою. Лишала записку: «Взяла півбутерброда. Врода». Брала тільки в тих, у кого можна. Завжди мав чим перекусити мій друг, син лікарів, який зараз дуже класний хірург, він би образився тоді, лише якби я з’їла все. І подружка Юлька мене підгодовувала. Бідність була в багатьох, але дуже відчувалася різниця, якщо хтось хоч трохи жив заможніше. На уроках я більше переймалася не тим, що розповідала вчителька: переживала за дірку на колготах, за одну й ту саму кофтину на собі упродовж року — у шкільному віці, особливо коли закохуєшся, через це майже трагедії. Не бачила в собі ні талантів, ні розуму. Хоча малою організувала в дворі маленький театр і запровадила скидати на його потреби монетки в іржаву бочку за будинком. Батьки йшли на роботу, а ми вигрібали із шаф речі й робили з них костюми. Потім, звичайно, за це перепадало. Ставили різні сценки. Одну навіть показували малечі дитсадка: чийсь батько допоміг зробити маленьку декорацію з ляльками.
— Я не бачила вашого першого студентського фільму «Прости»…
— Його початок — з моїх дитячих спогадів. Жінки виносили в наш великий двір тазики з випраною білизною, її розвівалося на мотузках так багато, ми любили малими там бігати. Цей епізод відтворили з оператором Оленою Чеховською, здається, досить вдало. Хоч усі тоді знімали зі штативом, я наполягла, щоб вона вперше спробувала обійтися без нього. Потім іде дощ, усі мами вибігають знімати прання, а одне лишається мокнути. У квартирі жінки, що не забрала білизну, назріває конфлікт, коли чоловік застає її за колиханням порожнього дитячого візка. У них доходить до бійки. Він вибігає з цим візком на вулицю, розганяє його під дощем і той десь зникає.
І далі вже інша сцена в їхньому помешканні. З двору чути дитячий сміх, як і на початку фільму. Сонячно. Біля відкритого вікна стоїть жінка, обгорнувшись простирадлом, і тримає руки під випуклим животом. Та коли на мить розкриває накидку, з’ясовується, що він плаский. Просто до нього притулився головою її чоловік, що стоїть перед нею на колінах, і це створило під простирадлом силует вагітності, зовнішніх ознак якої насправді ще немає. Але чоловік знає, чому прислухається до живота дружини, і це натяк без слів: вона, змучена втратою дитини, знову чекає на маля. Такий пластичний та асоціативний хід сюжету мені підказала картина Рембрандта «Повернення блудного сина»: на ній так само припав до батька син; і їх, і моїх жінку з чоловіком, об’єднує візуальний образ прощення. Тому й називається кінострічка «Прости».
— Ви наділили кіношне подружжя надією, а чим обдарував цей перший фільм вас?
— Створювали його, по-хорошому ігноруючи настанови наших майстрів, а результат Михайло Іллєнко і Валерій Сивак сприйняли аж з недовірою: ого! Валерій Микитович, в аудиторію якого заходила мов у храм, тоді дуже мене похвалив: «Я їй одне казав, а вона зробила зовсім інакше. Це художник».
На фестивалі «Пролог» у Москві через «Прости» навіть виникла суперечка в журі: «Або відзначите цей фільм дипломом, або я не підпишуся під жодним іншим», — передали мені слова критика Олега Роя.
— В усіх ваших фільмах йде дощ, а в одному — він і в назві…
— Дуже люблю атмосферні кадри. Напевне, і через Довженка, Тарковського. А стрічку «Дощ» «спровокували» бабусині слова: «Ой, якби ти знала, Маринко, уперіщила злива, діда нема, пішов по хліб, а я не могла вилізти з городу. І стала плакать, думала, помру». Це історія про те, як через негоду двоє рідних людей одного дня зустрілися на старості ніби наново. Ми гадали, що не здійснимо свій задум, бо на вітродуї, щоб відтворити дощ, не мали коштів. Але я надіслала сценарій на конкурс Гете-інституту «Всі люди народжуються рівними», перемогла й отримала гроші на його реалізацію.
— Такий зворушливий епізод, коли дід із «Дощу» лається, а в очах — і розгубленість, і страх…
— Його грав Григорій Коробенко — батько моєї подруги. Був киянином, а потім жив у селі Кадомка неподалік столиці. Ми з ним дружили. Фільм знімали на його обійсті, нам півсела помагало наповнювати водою пожежні машини.
Я йому сказала: «Коли людина безпорадна, вона починає сердитись і сваритися. От що б ви робили?» Він лайнувся. «То як вийдете з хати шукати бабу, поносьте її, мов свою козу»…
— А ваші бабусі й дідусі звідки?
— По тату — жили на Сумщині. Вони теж із людей, які мене формували. Особливо дід, Микола Врода. Ми з ним пиляли дрова, їздили на мотоциклі, ловили рибу, збирали різні трави. У мене були свої грабельки й ряднинка — для сіна, накошеного дідом. Він мене поправляв: не «осьо», а «ось». Увечері бабуся Марія сиділа з Біблією (церкви там не було), а дід, атеїст, вголос читав газету. Цікавіше сприймалися дідові статті, але я знала і бабусині молитви.
Дід Микола вчитель, викладав фізику. Коли помер, на хуторі лишалося до десятка стареньких жителів, але на похорон з’їхалося дуже багато людей з навколишніх сіл — учнів, які його дуже любили. Бережу дідусів годинничок: він носив його на ланцюжку, прикріпленим шпилькою до пояса.
— Що змінила у вашому житті «Золота пальмова гілка»?
— Здійснила, зокрема, мою мрію щодо батьків. Вони пережили складні часи, їм, інженерам з вищою освітою, довелося займатися чим завгодно: тато працював і виконробом на будівництві, мама — прибиральницею. Були зневірені, усім задавлені, я забула їх усміхнених, щоб вони обійнялися. Але не могла з цим змиритися. Хотілося встигнути показати найріднішим людям, що вони ще зможуть бути щасливими.
На прем’єрі «Кросу» в столичному кінопалаці після моєї перемоги в Каннах хтось із журналістів їх сфотографував, і я вперше побачила на знімку, що тато прихилився до мами, вони сиділи в залі такі просвітлені.
Батьки живуть у Бортничах на околиці Києва так само незаможно, як і більшість пенсіонерів України. Але в них зараз чудовий час. Тато залюбки столярує на дніпровському острові на спортивній базі. Мама доглядає Сашеньку, маленьку донечку моєї старшої сестри, в неї це як друга молодість. Вже звикли, що я їжджу то в Австрію, то до Франції чи Німеччини, пишаються кожним моїм успіхом. Сестра Інна прочитала якийсь роман «Переможець залишається один» і сказала, що мені після Канн буде нелегко. Вона аудитор, коли я навчалася в театральному університеті, вже працювала у фірмі, і ті 5 гривень, які давала щодня, мене дуже підтримували.
— Ваш п’ятнадцятихвилинний «Крос» — багатосерійний за сприйняттям.
— Я справді вклала у стрічку кілька пластів, які мене хвилюють. А глядач може обирати найближче йому. Вважаю ідеальним — написати щось двома лініями, щоб простіше за палітрою і глибше за змістом. Але, як казав Хемінгуей, важливо почати перший рядок з правди. І залишатися вірною собі.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Марина ВРОДА. Народилася 1982 року в Києві. Випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. Її фільми «Прости», «Сімейний портрет», «Дощ», «Клятва» помічені в Україні й за кордоном і відзначені нагородами. Стрічка «Крос» удостоєна в Каннах «Золотої пальмової гілки».