Коли фестиваль уже восьмий, а ти писав про попередні сім, то часом здається, що розповідь про нього не менш як на половину можна скласти з фрагментів колишніх репортажів. Про ярмарок марнот на червоній доріжці й несмак істеблішменту писалося щороку з незначними варіаціями. Про дефіцит кінозірок першої величини — так само. А з 2014 року — про майже повну їх відсутність. Але сьогодні не хочеться про те, чому й на 8-й рік Одеса так і не стала Каннами чи Берлінале. Тут, гадаю, все зрозуміло. Хочеться про те, що попри брак коштів і стабільності, Одеський Міжнародний кінофестиваль як справа жива, цікава і потрібна розвивається і змінюється завдяки креативності організаторів, відгукуючись на виклики часу.
Цьогоріч можемо сказати, що фестиваль стає... більш українським. Тут утримався б від надмірного захоплення, бо схоже на те, що в цьому питанні маємо справу з імпортозаміщенням. Не завжди вдається переконати зірок світового кінематографа, що в Україні й Одесі зокрема достатньою мірою безпечно. Незадовго до відкриття заходу радикали почали роздмухувати скандал довкола висловлювання президента фестивалю Вікторії Тігіпко про те, що закордонні знаменитості не їдуть, бо їхні агенти бояться «громадянської» війни в Україні.
Словом спотикання стало «громадянська». Вікторія Тігіпко знову зауважила, що цитату її було вирвано з контексту, і запевнила, що з цією історією «проблеми вже немає»: «Безпека на фестивалі завжди була на найвищому рівні. Ми пережили дуже важкий період. 13—14—15 роки — у нас рамки стояли абсолютно в усіх залах».
Ці заходи давали чимале додаткове навантаження на доволі скромний бюджет фестивалю, тим більше, що на той час «пропали партнери і спонсори».
«Тепер, на щастя, заспокоюється, — каже президент фестивалю, — а ми роз’яснюємо і роз’яснюватимемо, напевне, ще довго, що у нас відбувається, щоб посилити потік приїжджих кінопрофесіоналів, кінотуристів і просто туристів».
А доки з приїжджими складається не дуже добре, є всі передумови зосередитися на корінних. Голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко зауважив безпрецедентну кількість — 48! — українських стрічок на Одеському кінофестивалі. 17 з них (6 — у повному метрі) — у національній конкурсній програмі, що також є рекордним показником. Три українські стрічки змагатимуться і в межах міжнародного конкурсу. Раніше в ньому ніколи не було більш як дві.
З огляду на те, що все це фільми, котрі пройшли попередній добір, Пилипові Іллєнку «дуже приємно, що не тільки кількістю це кіно може вражати — воно може вражати якістю».
Чи може Одеський кінофестиваль стати певним трампліном для українських кінематографістів? Сумніви, було, з’явилися, коли Римма Зюбіна, тріумфатор минулого фестивалю, промовилася, що цього року мала... лише три знімальні дні. Втім, актриса пояснила, що «саме Одеський фестиваль змінив її історію: щомісяця в мене по дві поїздки, зокрема до Європи та Америки. Презентуємо фільм «Гніздо горлиці». Графік дуже насичений. І саме завдяки стрічці та її перемозі я отримала запрошення сюди. Це сталося в Брюсселі на Днях українського кіно».
А що ж з новими ролями? «Мені здається, що я просто чекаю на свій матеріал, — каже Римма Зюбіна, — а матеріал чекає на мене». Актриса вважає, що саме вже отримані досягнення не дозволяють їй братися за першу-ліпшу роль: «Мені дуже важливо грати так, щоб це дало мені зростання, а не повторювати те, що я вже грала».
Цього року зросла не лише кількість фільмів у національній конкурсній програмі, а й розмір винагород для її переможців. Голова правління Таскомбанку Катерина Мелеш повідомила, що порівняно з минулим роком призовий фонд у деяких номінаціях цього конкурсу подвоїться. Тож краща українська повнометражна стрічка отримає 100 тисяч гривень, що мало поступається розміру винагороди Міжнародного конкурсу за версією журі (5 тисяч євро).
Гран-прі становитиме 10 тисяч євро. Його долю традиційно вирішуватимуть глядачі. Підкинути грошенят вирішила цього року Одеська міська рада. Фонд підтримки ОМКФ тут збільшили на півмільйона гривень. У підсумку загальна сума підтримки міської та обласної влади сягнула 2 мільйонів гривень. І Вікторія Тігіпко запевняє, що городянам з того неодмінно буде користь й задоволення.
Бо фестиваль стає...
...більш доступним
Так, Одеський фестиваль — це не лише забавка для товстосумів. Президент кінофоруму зауважує його неабияку соціальну складову. Вже другого дня відбувся традиційний безплатний кінопоказ на Потьомкінських сходах, і знову традиційно був аншлаг. А це означає, що один з останніх німих французьких фільмів, знятий за мотивами однойменного роману Еміля Золя «Дамське щастя» у супроводі симфонічного оркестру та оперної співачки Софі Фурньє, переглянули 15 тисяч одеситів і гостей міста. Ще із 30 тисяч глядачів можуть зібрати щоденні кінопокази в Зеленому театрі. Це нова локація фестивалю, набагато просторіша, ніж попередня — на Ланжеронівському узвозі. Тут кіносеанс може зібрати майже 5 тисяч глядачів одночасно. А оскільки всі ці open-air-кіноперформанси присвячені кінокласиці, то тут можна говорити не лише про розвагу, а й про певну просвітницьку місію.
Надійну прописку в програмі заходу отримав і найдемократичніший жанр — серіал. Торік це був експеримент, нині — вже традиція. Дві перші серії — на великому екрані.
Серед п’яти представлених так серіалів буде один український — «Специ» виробництва компанії «Стар Медіа» на замовлення ТРК «Україна». Її директор Вікторія Корогод зауважила, що торішній досвід був успішним, і люди купували квитки, щоб ознайомитися з новим серіалом у кінотеатрі. Це наче й не звично, але саме цим і приваблює.
Бо одеський кінофестиваль...
...руйнує кордони
Про кордони між країнами й народами тут, на жаль, не йдеться. Про острах світових кінодіячів із приводу бойових дій в Україні ми вже говорили. З відомих причин дедалі меншим на фестивалі стає представництво російського кінематографа. Кордони розмиваються хіба у творчій площині.
Антельм Відо, програмний директор Одеського кінофестивалю, намагаючись вхопити якусь загальну тенденцію всіх доволі різнопланових стрічок, представлених на конкурс, зауважив: «Межа між ігровим і документальним кіно стирається. Режисери ігрового кіно користуються стилістикою і технікою документалістів». Як приклад — українська стрічка «Рівень чорного» Валентина Васяновича, де той знімає друга-фотографа у реальних життєвих ситуаціях, а також фільм литовського режисера Шарунаса Бартаса «Іній», знятий в Україні про війну на Донбасі з реальними солдатами в ролі акторів.
«Реальність впливає на стилістику, — філософствує Антельм Відо, — не можна втекти від реальності». — «А часом так хочеться», — сказав сам до себе хтось у залі.
«Дуже велика різниця в тому, що документальне кіно має справу з живими людьми, і перед документалістами завжди стоїть етичне питання — як не нашкодити героєві, коли знімаєш людську історію, — все-таки означає певну розмежувальну лінію в жанрах, — каже естонський режисер і продюсер Маріанна Каат. — А коли не хочеш враховувати цього моменту, тоді пиши сценарій і знімай ігрове кіно».
Маріанна працює цього року в журі конкурсу європейських документальних фільмів. Її стрічка «Копанка № 8» — про ще мирне, але нелегке життя на українському Донбасі — зібрала чимало нагород на міжнародних фестивалях, але в нашій країні у широкому прокаті не була. На ОМКФ-2017 її продемонструють у межах спеціального показу. Про те, що коїться на Донбасі нині, вважає Маріанна Каат, поки що можна говорити лише мовою документа: «Думаю, що ігрове кіно просто ще не дозріло для опису того, що там відбувається. Бо документ фіксує те, що є зараз, а ігрове потребує певної дистанції. І в такій гострій ситуації дуже важко зберегти глибину».
Ось що того самого дня сказав німецький режисер Крістіан Петцольд (на фестивалі він очолює журі міжнародної конкурсної програми): «Мене завжди дивувало, що кіно знає про нас значно більше, ніж телебачення. Хоч у телебачення сотні камер, і воно працює дуже швидко. Однак кіно вже понад 20 років знає, що існує проблема пропаганди, націоналістів. Кіно з 1963-го говорить про екологічні проблеми, а телебачення — лише з 1993-го. Тому можна сказати, що кіно веде якусь партизанську підривну діяльність, повідомляючи нам правду про світ».
Хтозна, може, десь серед сотні фільмів, представлених на Одеському кінофестивалі, якраз і промайне та дуже потрібна нам правда, на яку телебачення не спроможне? Фестиваль-бо тільки розпочався.