Яка вона — реальність?.. Здебільшого не махрова. Проте чесна й відверта. Такими є фільми, представлені на Docudays UA — Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини.
Нинішнього року Docudays UA відбувався на трьох майданчиках — у «Будинку кіно», кінотеатрах «Кінопанорама» та «Київ». Від фільму-відкриття організатори фестивалю відмовилися. Натомість запропонували переглянути найкращі кадри про події на Євромайдані, зафільмовані українськими режисерами. А ось стрічка-закриття «Електро Москва» — така собі «електроказка про вільний творчий дух за залізною завісою» — розповів про радянську епоху та її наслідки.
Конкурсну програму фестивалю було представлено трьома напрямами: «Життя», «Право», «Коротко». Доволі широка і позаконкурсна програма.
Погортати історії людей
Лейтмотив Docudays UA — «ідеорупція», тобто корупція, що набула ознак ідеології. Заглиблює в цю тему палітра чорно-білих світлин американського фотографа Міхаїла Фрідмана «Фото 51: чи прописана корупція в ДНК Росії?». Автор знімків каже: «Я нічого не стверджую. Лише ставлю запитання». Дасте відповідь на нього — і можна рухатися далі на виставку карикатур, присвячених корупції в Україні.
Коли побачите таку собі кімнату, де можна зручно примоститися, не поспішайте там відпочивати між кіносеансами. Цілком можливо, що для вас відкрила всі двері й вікна Жива бібліотека Docudays UA. Тут психолог, мусульманин, гей, лесбіянка, феміністка, співробітник посольства, біженець, журналістка та вимушений переселенець перетворюються на розгорнуті «книжки». Кожен охочий може «погортати» історії цих людей, до яких у суспільстві упереджене ставлення.
Звісно, це далеко не всі цікавинки Docudays UA. Упродовж усіх фестивальних днів охочі могли відвідати лекції, майстер-класи. Та найбільша втіха — подивитися фільми. За однин вечір «УК» переглянув п’ять кінострічок. Практично без перерви. Я лишилася задоволеною побаченим — фільми варті того, аби тривалий час у натовпі очікувати їхнього показу.
Пощастило побачити три стрічки українських режисерів. Фільм Романа Бондарчука «Кафе «Вояж» знайомить із таким собі Вовою, колишнім директор рибного заводу, а нині — охоронцем на приватному рибному підприємстві. Він полонить глядача своєю безпосередністю та гумором. Герой кіно?стрічки — родич режисера. Певно, це допомогло Володимиру відкрити себе справжнього й триматися в кадрі невимушено. Головне, чого вчить «Кафе «Вояж», — сприймати гірку реальність із гумором.
Режисер Катерина Горностай відчиняє двері у своє особисте життя. Її любов грає на двох скрипках веселі й сумні мелодії, найкращі з яких Катерина зафіксувала на відео.
«Я працював на виборчих дільницях як член і голова комісії. Свого часу виникло бажання задокументувати організацію та проведення виборів депутатів». Ось так у режисера Пьотра Армяновського зародилася ідея відзняти фільм «М’ясокомбінат» про рутинну роботу працівників виборчих дільниць і цікаві пригоди, що трапляються з ними.
Із журбою радість обнялась
Ці слова роїлися в голові упродовж трьох фільмів. Насправді дуже важливо, що молоді українські режисери вміють показати за допомогою гумору сумні віхи людського життя.
А тепер уявіть собі головну героїню фільму «Краля Діана». Не впевнена, що чиясь уява намалювала портрет переробленого авто на ймення «Діана», що служить для перевезення металобрухту, макулатури, пляшок… Саме завдяки таким «кралям» роми-біженці, які живуть на околицях Белграда, заробляють собі на життя. По суті, ці «карети» для них — скалки золота серед багна, а ще це вияв їхньої творчості. Однак поліція й цим не дає натішитись.
«Краля Діана» — пілотний фільм сербського режисера Боріса Мітіча, який розчарувався у журналістиці та взявся вивчати мову кіно. «Різниця між журналістикою і документальним кіно у часі, який ти витрачаєш на побудову стосунків із людьми, котрих знімаєш. Журналістика — це бліцкриг, документальне кіно — це стосунки на все життя», — каже режисер. Перший фільм він мав намір показати лише друзям, проте «Краля Діана» стала «вірусним відео навіть без Інтернету».
Стрічку «Бувай, як справи?» Мітіч знімав шість років. Загальна картинка не вирізняється особливою якістю. Проте добірка різноманітних цікавих, іноді абсурдних кадрів заслуговує на увагу. Особливо фільм захоплює влучними висловами і змістовним гумором. Задля цієї стрічки Мітіч прочитав 300 книжок афоризмів. Під час фільму глядач думає про любов, роботу, релігію, політику. Він дивиться, як людина викликає на дуель життя або ж навпаки. Хто залишається у цій боротьбі переможцем? Відповідь шукайте у фільмі.
Кажуть, нині режисер працює над філософським фільмом про Ніщо, який міститиме кадри зі стрічок 50-ти кінематографістів. Може, колись український глядач і побачить, яке воно — оте Ніщо. А вже продемонстровані фільми Мітіча для нас нині актуальні і близькі по духу. Таке враження, що перед тобою не Сербія, а Україна. Кінострічки торкаються теми війни, її мотивів і перспектив. Оптимізму там мало. Утім, якимось дивним чином після їхнього перегляду народжується життєствердність.