Недавніх вихідних на запрошення друга дитинства поїхав на давно заплановані гостини. Село, в якому він мешкає з дружиною і онуками (на літо син з донькою привезли), хоч і не віддалене, але й приміським не назвеш. Своєрідним стимулом до зустрічі стало свято села, яке відзначали саме тієї неділі, а додатково-спонукальним штрихом — зустріч із кандидатом у народні депутати, який балотується по округу і зажадав зустрітися зі своїми виборцями. Тобто поїздка одна, а вражень…
Побувавши в друга, нітрохи не пошкодував. Бо дійство однозначно вдалося: були, як водиться, пісні, танці, куліш. Незаперечного колориту додало спілкування селян із майбутнім депутатом. Він не просто завітав, а привіз цілий набір подарунків. Ні, не якісь банальні пакети з гречкою чи борошном, беріть масштабніше: завідуючій клубом вручив новенький баян, школі — газову плиту, а коли дізнався, що в дитячому садку немає холодильника, скомандував бравим помічникам: занотуйте, і щоб завтра побутова техніка була в малят.
Можна не сумніватися, що свого слова обіцяльник неодмінно дотримає, бо на кону — голоси виборців, що так потрібні для перемоги. Ось тільки певний осад від такої щедрості все-таки залишився. І насамперед у селян, які стенали плечима: мовляв, жили десятиліттями і нікому й на думку не спадало, що в сільських малят немає холодильника. А тут така увага…
Утім, село, в якому довелося гостювати, далеко не єдине, куди вже почали топтати стежки-дороги потенційні обранці. Нині кандидати в народні депутати не просто прочісують сільські населені пункти, а шалено атакують виборців. Складається враження, що всі вони тільки й чекали вказівки, аби потурбуватися про свій електорат. І куди там примітивним прийомам задобрювання селян попередніх зразків! Сьогодні один дарує іменну горілку з етикеткою, на якій його портрет, інший проводить шоу «Красуня села», під час якого всіх визнають красунями, третій обіцяє відродити всі без винятку села...
Свого часу на попередніх виборах усіх перевершив один із кандидатів, котрий на прохання селян подарував килимок, яким застилають кузов вантажівки, що возить небіжчиків в останню путь. Місцеві селяни кажуть, що цей килимок уже геть витерся, то треба просити інших кандидатів, аби оновили подарунок… Одне слово, від курйозного до печального — півкроку, а може, навіть і менше.
А тим часом селяни не настільки обвішані локшиною, аби всерйоз сприймати блискотливі обіцянки. Ті, з якими випало спілкуватися, вже відверто глузують із подібних кавалерійських наскоків. Мовляв, ми все слухаємо, сприймаємо, головами киваємо, а проголосуємо не за килимок чи баян. Натомість пропонують скоробагатькам не розмінюватися на якісь консерви чи продовольчі пакети, а, скажімо, взяти і побудувати бодай у кількох населених пунктах хоча б по одному новенькому котеджу для вчителя, лікаря, зоотехніка. А то на словах усі аж хрипнуть від уболівання за майбутнє села, а зробити щось істотне — не поспішають.
Звісно, що це лише побажання, і навряд чи воно здійсниться. Бо набагато простіше вихором промчати селом, здійняти словесну куряву, тицьнути нашвидкуруч приготовлені презенти і… Дивись, може, й спрацює.
Та навіть якщо й спрацює, то тільки ж не на користь ні селян, ні їхньої маленької батьківщини.